Чорнильні плями паніки

Як чорнильна пляма на промокашці, територією України розповзається паніка — масові збудження і страх, зумовлені чи то реальною загрозою, чи то мнимою, спеціально кимось роздмухуваною небезпекою.

При цьому вже не так і важливо — мнима загроза чи реальна, бо процес взаємного зараження відчуттям психологічної і фізичної незахищеності гальмує здатність приймати прагматичні рішення, об’єктивно оцінювати обстановку й адекватно реагувати.

І ось уже забуто всі скандали й проблеми, які ще тиждень тому збурювали країну: лозінські з кислинськими, педофіли, бюджет, газові домовленості та багато іншого відступило на задній план…

Напруга в суспільстві, породжена епідемією грипу та карантином, оголошеним у дев’яти областях країни, за певними ознаками нагадує обстановку 2004 року: такий самий вал неперевіреної і досить суперечливої інформації, що викидається ЗМІ; наростання інформаційної залежності населення (наприклад, кількість відвідувань деяких сайтів новин останніми днями зросла вшестеро-вдесятеро) і сплеск народної творчості.Чи справді є подібність? Чи не реалізується в такий спотворений спосіб потреба українців у спільних переживаннях, яких у масштабах усієї країни в нас не було, мабуть, із 2004-го? І чи побільшало звернень по психологічну допомогу?

На ці запитання ми намагалися отримати відповіді у психологів. — Будь-який сплеск обміну інформацією в суспільстві пов’язаний з одним феноменом, — вважає соціальний психолог Олег ПОКАЛЬЧУК. — Люди хочуть завоювати авторитет і суспільний статус. Тому, якщо з’являється привід, — то люди завжди цим користуються. Це по-перше.

А по-друге, негативна інформація завжди поширюється швидше, ніж позитивна. У 2004 році масово поширювалася інформація не про те, як поліпшити життя після Кучми, а про те, які погані він та його оточення. Позитивна інформація суспільствами такого типу, як наше, не дуже затребувана. Я вважаю, що подібність нинішньої ситуації до 2004 року — суто зовнішня.

Стосовно Юлії Тимошенко схожість, звісно, є. І тоді, і тепер вона генерувала певні інформаційні імпульси. Але цим схожість і обмежується. Бо якщо ми говоримо про психологію, то маємо на увазі мотиви, а вони абсолютно різні. Якщо у 2004 році інформаційні приводи генерувала сама Юлія Володимирівна, то виростити вірус, попри всю свою пасіонарність, вона не в змозі.

Що стосується потреби у спільних переживаннях, то я ставлюся до цього скептично. Якби українське суспільство потребувало соціальних почуттів і єднання, то незалежність воно здобуло б після першої ж спроби, а не після шостої. Проте, як нам відомо з історії, щойно з’являється шанс, очікуване відчуття єдності зникає, перетворюючись на щось цілковито протилежне — у відчуття відмінності. Українці — індивідуалісти. Вони ще не пройшли етапу індивідуалізації, або самоідентифікації через розуміння того, що є конкретно взята особистість.

Інколи бувають спроби замінити колективним світовідчуттям, але воно не витримує випробування часом, тому що важливого етапу індивідуального самовідчуття не пройдено. Тому, якщо вже говорити про потребу у спільних переживаннях, то можна виходити з потреби у плітках. Назвімо це культурно — потреба в культурному обміні несподіваною яскравою інформацією. Чому? Тому що це підвищує самооцінку оповідача, привертає увагу і компенсує її дефіцит людям, котрі цього потребують. І якщо привід виникає — то це сприятлива нагода всі ці запити реалізувати.

У суспільствах із поганою економічною ситуацією ця потреба завжди вища. Слід брати до уваги ще й рівень недовіри до влади. Коли наша влада каже, що «все добре», — близько 70% вважають: «отже, все зле». У нас ще жива в пам’яті чорнобильська історія. Якщо влада каже: «не так усе зле», то 70% думатимуть: «отже, не так усе добре». Ну, а якщо, як тепер, влада каже, що «все зле», — то, таким чином, «насправді не так усе й зле». І лунають голоси: це все політика, вибори… А сплеск народної творчості — це цілком природно. Завжди є дотепники, які потребують самореалізації такого плану. Я вважаю, що частина їх — працівники політичних штабів, а частина — люди з гіпертрофованою фантазією.

Практикуючий психолог Олена ІЛЬЇНА відзначає збільшення кількості звернень по психологічну допомогу останніми днями. — У мене свій кабінет, і всі останні дні я працювала, тому що в людей виникло дуже багато страхів, пов’язаних із епідемією грипу: страх занедужати, страх смерті, страх самотності. Багато звернень, великий ажіотаж. Навіть у людей з дуже стійкою психікою з’являється відчуття наростання страху. Звідусіль накочується багато тривожної інформації, а в аптеках немає профілактичних засобів, і в багатьох відключається логіка: людина вже не усвідомлює, що насправді поки що не так багато хворих. Люди реагують по-різному. Але загальна паніка є.Коли є страх, дуже важко приймати рішення.

Я вважаю, що потреба у спільних переживаннях в українців є. Останнім часом, незалежно від епідемії грипу, дуже багато людей відчувають нестачу спілкування. Вони готові брати участь у групових заняттях, де їх вислухають і їм співпереживатимуть. Вони хочуть знати, як буває в інших людей. Потреба у спілкуванні зростає, коли задоволений певний фізичний рівень, коли добробут підвищується.

Психолог Андрій ГУСЄВ вважає, що «масова паніка не схожа на революційне піднесення». — І тоді, і тепер грамотно й організовано підігрівалися настрої. Є відчуття, що тепер це робиться штучно, з очевидним наміром піарити діяльність уряду. Потреба у спільних переживаннях — річ досить абстрактна. У когось із політиків проскакувало, що нація повинна вкотре згуртуватися. Але це не дуже вдалий варіант, адже в паніки інші механізми згуртування — на тваринному рівні.

Події 2004 року, порівняно з панікою, — високодуховна ситуація. Там були ідея, душевне піднесення. А паніка — це страх, що вирвався за рамки його раціональної координації. Паніку можна зафіксувати, але як вона виникає і які механізми при цьому включаються — не дуже зрозуміло. Ті, хто повернувся із західних регіонів, розповідають, що люди, навідавшись в аптеку й не отримавши ліків, готові перетворитися на агресивний натовп. Ось це вже серйозно і страшно. Запізнилися трансляції виступів медичних авторитетів — уже почав розкручуватися маховик паніки. Панує інформаційний хаос, є безліч суперечливих джерел.

У період воєнних дій та епідемій треба вдаватися до інших механізмів. Хоча це звучить і недемократично, але в таких ситуаціях одна з рекомендацій — припинення доступу до інформації ЗМІ. Або потрібне дозування, або інформація має надходити з одного-двох джерел, щоб повідомлення скрізь були приблизно однаковими й дуже зваженими. Злив на населення валу неперевіреної, недостовірної інформації може скінчитися сумно.

Масовий психоз — це страшно, тому потрібно регулювати такі речі. На жаль, у тому числі й дозуванням інформації.

Психіатр, доктор медичних наук Галина ПИЛЯГІНА: — Зважаючи на все, деякі люди чудово розуміють, що на тлі реальної небезпеки тут застосовуються ще й певні технології маніпулювання суспільною свідомістю, вочевидь пов’язані з виборами. Але як і які саме — сказати поки що дуже складно. Будь-яка небезпека справді об’єднує. Але це зовсім інша ситуація — і проблема інша, і настрої інші.

Вже відомо, що бригади «швидкої допомоги» зараз викликають учетверо частіше, ніж зазвичай. Що стосується психологічної допомоги, то на цей час кількість звернень навряд чи істотно зросла. Проте згодом однозначно буде зростання, бо зазвичай люди починають реагувати після вирішення ситуації. Сказати, що в нас є потреба у спільних переживаннях, я не можу. Українці досить індивідуалістичні. Ми й переживаємо тому, що політична еліта не може дійти згоди. Страх — один із засобів маніпулювання суспільною свідомістю. І елементи цього маніпулювання точно є, тому що циркулюють чутки, а люди, котрі, взагалі-то, не мають права розкидатися словами, провокують паніку.

Хоча, дякувати Богу, влада не приховує, що є якась небезпека. Усе залежить від того, як розвиватиметься ситуація. У кожному разі, найближчим часом люди зачаяться. Завмирання — адаптивна реакція в обстановці серйозної небезпеки. Хоча обмежити контакти, не виходити з дому — це нереально, особливо у великих містах. Зле, що маніпулювання відбувається, коли йдеться про життя і смерть.

З’явиться позитивна інформація — і народ почне заспокоюватися. Відбуватиметься це досить швидко.

Ми не просили психологів дати якісь психологічні поради. Вони, взагалі-то, очевидні: раціоналізація, критичне осмислення того, що відбувається, і почуття гумору, яке, як відомо, підвищує імунітет. Не слід нехтувати і профілактичними заходами, насамперед носінням маски у громадських місцях. Сьогодні це для багатьох стидне, — нашим очам поки ще незвично бачити навколо людей із закритими обличчями. Проте й до носіння захисної маски можна підійти творчо. Найвидатніші дизайнери світу працюють над ескізами. Докотилася хвиля й до наших — дехто вже почав шити маски із кумедними зображеннями. Можливо, такий оригінальний підхід до виготовлення захисних засобів допоможе людям інакше подивитися на проблему і просто поліпшить настрій.

Алла КОТЛЯР

Дзеркало тижня

Leave a Reply