Василь Сторонський: “Ігор Білозір ніколи не матюкався, все казав: “Куртка на ваті”.

Минулого тижня Василеві Мироновичу Сторонському виповнилося шістдесят років. У Дрогобичі його знають усі. Поет, композитор, просто хороша людина. Майже щодня його можна зустріти в центрі міста і приємно поспілкуватися. Скористався і я такою нагодою.

“Я ВВАЖАЮ, ЩО ІГОРЯ БІЛОЗОРА НЕДОПИЛЬНУВАЛИ КОЛЕГИ”

Storonskyy

Василь Сторонський

– Пане Василю, де Ви народилися, навчалися, працювали?
– Народився я в 1950 році у селі Ясениця Сільна Дрогобицького району. Там ходив до школи, навчався у Бориславській музичній школі. Закінчив Самбірське культучилище. Відслужив в армії і працював на Бориславській взуттєвій фабриці. На цьому підприємстві був художнім керівником. Відтак закінчив підготовчі курси Івано-Франківського педінституту і чотири роки навчався на музично-педагогічному факультеті Дрогобицького педінституту. 28 років працював у Дрогобицькому Палаці школярів, керував вокально-інструментальним ансамблем “Гренада” (тепер “Молоді галичани”). Нині вийшов на пенсію. Працюю в нашому театрі.
– Я знаю, що Ви були знайомі з Ігорем Білозором.
– Так, ми були знайомі з Ігорем майже 20 років. Познайомив нас Микола Михаць, викладач Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. То було на репетиції у Львівській філармонії. Потім ми продовжили знайомство. Білозір обіцяв, що “Ватра”, де він тоді працював, виконає одну з моїх пісень. Ми з ним разом ходили додому, на роботу, багато спілкувалися.
– Чи виконала “Ватра” Ваші пісні?
– На жаль, не судилося. Завжди щось ставало на перепоні. То казали, що не можна того співати, то викинули пісні Богдана Стельмаха, то “Ватру” в Афганістан відправляли, то Ігор розлучався з Оксаною, то ще щось. У грудні сказав, що виконає мою пісню. То була наша остання зустріч, а навесні його не стало.
– Як Ви сприйняли звістку про його смерть?
– Що тут говорити? Важко сприйняв. То було дуже й дуже важко…Я про це написав в одному зі своїх віршів, згадав його улюблений вираз – “куртка на ваті”. Ігор Білозір ніколи не матюкався, все казав: “Куртка на ваті”.
– Що він був за людина?
– Дуже цікава. І як людина, і як композитор. Робив усе так, щоб не сваритися, щоб усе було спокійно. Як так сталося, що його вбили? Просто це було не те місце, де комусь щось можна сказати. У будь-якій кав’ярні нема чого говорити про політику або на подібні теми. Я вважаю, що Ігоря Білозора недопильнували колеги, є в мене вірш про це. Я пишу про те, що таких людей, як Білозір, треба берегти від колег і ножа.
– Стривайте, це було написане за три-чотири роки до його загибелі.
– Так, я передбачив це. Ми зустрічалися з ним, ходили по кав’ярнях. Я бачив, яка там ситуація. Ігор Білозір мав славу. Важко було втриматися. Всі його знали, віталися. Там з тим випив, там з тим, гуртом вели розмови. А потім він один ходив. Людям це набридало. Ставили “відчіпного”. Мені це все було добре видно. А він не помічав, що з ним уже не так контактують, як раніше, що щось змінюється. Втім, він переживав, але глибоко у собі те все таїв.
– Пане Василю, чи часто Ігор Білозір бував у Дрогобичі?
– Часто. Декілька разів на рік приїжджав до нас. Відбувалися концерти, ми зустрічалися. Всі місцеві музиканти зналися з ним.

Наша Земля – то краплинка,
З неба летить до землі.
Буде із неї росинка?
Вип’ють дорослі й малі?

Впаде в каміння і хащі –
Зникне умить без сліду.
Наша Земля теж пропаща,
Як не відверне біду.

Ну, а біда – то лиш люди –
Каїна несуть печать…
Нищать Природу вже всюди –
Скиби орані мовчать…

Хліб щораз менший вдається, –
Боляче чорній ріллі…
Мати-Земля – не сміється.
Радість застигла в імлі…

“Я ПОЧАВ ПО-ІНШОМУ ДИВИТИСЯ НА ЖИТТЯ”

– Ви вийшли на пенсію, але, звичайно, маєте творчі плани. Що хочете зробити найближчим часом?
– Маю збірку віршів, треба видати. Потім повинен видати музичну казку “Таємниця планети Шкереберть”. Нещодавно у Дрогобичі поставили мою казку “Подарунок мамі”, свого часу вона звучала на київському радіо.
– Ви, мабуть, єдиний композитор на наших теренах, який пише музичні казки для дітей.
– Маю чотири такі казки. На київському радіо звучала також казка “Новорічні пригоди солом’яного бичка”, то на лібретто знаного в наших краях Сергія Гейшева.
– А що то була за історія з Вашими віршами до 900-річчя Дрогобича?
– Мені замовили написати збірочку на слова дрогобицьких авторів. Я рік це писав, Іван Смеречак малював ту книжку. А коли залишилося обмаль часу до ювілею, мені сказали, щоб я шукав спонсорів, хоча обіцяли профінансувати. Але де їх знайдеш? Збірка пролежала декілька років. Там було 60 пісень на слова дрогобичан. Відтак покійний Василь Станович пообіцяв видати ту книгу, 400 примірників. Я ще позичив гроші під відсотки, аби було тисячу примірників. Роздавав книги людям, віддавав гроші, отакий у мене був “бізнес”.
– Якось Ви розповідали мені, що у 28 років мали інсульт.
– Я вважаю, що то було мені попередження з неба. Я не кажу, що вів вільний спосіб життя, то було щось більше. Але щосуботи-щонеділі гарував на весіллях. Маю 24 роки стажу. Треба було якось виживати. Починав на скрипці, бо тато був скрипалем.
– Кажуть, що після інсульту Ви навернулися до Бога.
– Мабуть, що так. То був час, коли церкви зачинили. Був у мене товариш Гринаш Роман. Ми разом працювали у Палаці школяра. Він грав у ресторані, але цікавився духовною літературою. Потім поступив у семінарію. Зараз він священик у Бистриці-Новошичах. Ми з ним багато спілкувалися, я сам діставав відповідну літературу, яку тільки міг.
– Після інсульту лікарі давали Вам ще років п’ять життя.
– Було таке. Але, як бачите, я прожив п’ять, і ще п’ять, і ще… Я почав по-іншому дивитися на життя. Не відразу розлучався з дружиною. Було, так би мовити, три спроби. Прожили ж разом 20 років… Перестав грати на весіллях. Одним словом, після інсульту я поміняв свій стиль життя. Покійний лікар Кац казав мені: пиши пісні. Мене родичі вмовляли, аби не втомлював мозок, бо може бути гірше, а я писав, прямо там, у лікарні, на коліні.

Перестаньте боятися проявів зла –
Вчора, сьогодні і завтра!
Совість щоб ваша все чиста була –
Бог з нами завжди, як ватра.

Перестаньте боятися проявів зла –
Будьте за Віру до згину!
Хай вам розступиться сіра імла –
Бог більше вас не покине!

Перестаньте боятися проявів зла –
В світі, в сім’ї, на роботі!
Будьте в надії й любові щодня –
Бог завжди з вами в щедроті.

Перестаньте боятися проявів зла –
Ворогу зичте, як брату!
Віра хай ваша щодня щоб росла –
В Бозі будете багаті.

Перестаньте боятися проявів зла –
Наше життя – шлях до Бога!
Віра несе нас, мов крила орла,
В небо все вища дорога.

“Я ПИШУ ВІРШІ, ЯК БОГ СКАЖЕ, І ПІСНІ ДІТОЧКАМ МАЛИМ”

– Ви спочатку були композитором, а потім стали ще й поетом.
– У 1999 році почали писатися вірші. Колись і раніше пробував, але то було несерйозно. А тут пішло. Вийшла збірочка “Два крила”. І ще назбиралося віршів на нову збірку…
– У вас ще був один випадок у житті, коли на голові загорілося волосся…
– От ті журналісти, все знають. Було таке. А опіків не було. Вогонь щез у момент. Казали, ніби я загасив його рукою. Але ж я знаю, що це не так. Я зрозумів, що це попередження мені з неба, що треба щось змінювати у своєму житті.
– І Ви змінили?
– Одружився вдруге. Дали нам невеличку кімнатку. Ми прийшли туди, а там нема ні світла, ні води, ні газу. Купу боргів попередня власниця мала. Щоб вселитися, треба було ті гроші заплатити. Нам порадили звернутися до суду. Але куди мені з тією жінкою судитися? Я всі борги взяв на себе. І потрохи пішло з Божою поміччю.
– Як у Вас народжуються вірші?
– Просто. Пишу, коли є бажання. Ніколи себе не змушую писати насильно.
– А як співпрацюєте з поетами, як їх підбираєте?
– Ніяк. Вони самі пропонують свої вірші. Іде просто вибір вірша. Для мене не має значення чи то маститий поет, чи школярка. Головне, щоб зачепило мене. Зачепило – і я написав.
– На свої слова пишете музику?
– Як не дивно, ні. Щось не виходить. Задум був такий, але не склалося. Інші композитори пишуть пісні на мої слова, а я чомусь не можу. У Білаша таке саме було. Він окремо писав слова і музику.
– А скільки вже пісень є у Вашому доробку?
– Не рахував. Може, 500, може, 800. Плюс чотири музичні казки, в кожній з яких не менше десяти пісень.
– А чому Ви стали писати для дітей? Це було пов’язано зі специфікою Вашої роботи, бо працювали у Палаці школярів?
– Ні, просто ми писали з Сергієм Гейшевим пісні. Він за спеціальністю лікар-нарколог, потім працював терапевтом.

Мені однаково, що скажуть, –
Чи я був добрим, а чи злим?
Я пишу вірші, як Бог скаже,
І пісні діточкам малим.

Не маю слави за життя я.
А на тім світі й поготів…
Душа дитяча – світ безкраїй, –
Отам я жив і там мій спів.

Добро і ласку я посіяв –
І хоч не всюди то зійде,
Та завжди буде з ними мрія.
І добре щось у них ввійде…

Дитячі очі – сонце в жменьці, –
Завжди щоб були весняні.
І захист бачили – лиш в Неньці…
Ох, не однаково мені…

Анатолій ВЛАСЮК

Leave a Reply