І дрогобичани пережили Голодомор

У ці дні Україна відзначила чергову річницю Голодомору.Все менше й менше свідків цього жахіття залишається з нами. Тим більше треба записати їхні спогади, аби прийдешні покоління знали про це і зробили все можливе для неповторення подібної трагедії.

У Дрогобичі теж живуть люди, які пережили голодомор 1932-1933 років. Зокрема, це почесний громадянин міста Пантелеймон Василевський і відомий лікар-окуліст Василь Охріменко.

“ПОЛОВИНКА ПЕЧЕНОГО КОРМОВОГО БУРЯКА І КІЛЬКА БУБОК ВАРЕНОЇ КВАСОЛІ”

Vasylevskyy

Пантелеймон Василевський

Пантелеймон Василевський народився 1922 року на Хмельниччині. Пам’ятає, як у 1932-1933 роках навчався у третьому класі. Всього було 33 учні. Учителем був Павло Степанович Римар – “дідусь Павлусь”, як його кликали у селі.

Уже з середини жовтня 1932 року діти приходили до школи голодними. Зазвичай до торбинки школяра клали по половинці печеного кормового буряка і кілька бубок вареної квасолі.

Голод чимдалі змітав зі світу дітей. До школи їх щодня приходило менше й менше. Під кінець березня 1933 року школу закрили, радше вона самозакрилася. Діти ж бо мерли по кілька день у день…

“З голоду небавом помер і “дідусь Павлусь”, – каже Пантелеймон Василевський. – Село, само конаючи, якось-то спромоглося без влади на простеньку труну, шануючи пам’ять довголітнього вчителя. Усіх померлих голодників звозили поспіль до старих окопів, присипаючи шар за шаром вапном і землею…. Ми, решта тих, хто опух від голоду, спромоглися почовгати по болоті до убогої хатки “дідуся Павлуся” помолитися за упокій його щирої душі. Поховали вчителя поруч з могилкою його найкращого учня, мого зведеного братика Владчика. Над селом, уже напівмертвим, сяяло весняне сонце… На календарі виднілося третє число квітня 1933 року… В душах ще животіючих селян жевріло тепло, хоч і без радості, першого дня Воскресіння Христового – Великдень! У похоронному гурті одне одному спроквола віншувало: “Христос воскрес!” – “Воістину воскрес!”, понуро розходячись по своїх оселях з надіями ще якось-то вижити… Напевно, не судилося багатьом…”.
Батьки, полишивши всі пожитки, втекли з сином до Росії, врятувавши його від голодної смерті.

Восени 1933 року однокласник Пантелеймона Василевського Тодось Осадчук писав з села, коли там голод уже вщух, що з їхнього класу – 33 учнів – померло з голоду двадцять двоє…

“МАМА ПРОСИЛА ДЛЯ ДІТЕЙ ЇЖУ”

Ohrimenko

Василь Охріменко

Василь Охріменко народився 1930 року на Кіровоградщині. Після революції, як і багато українців, його батьки поїхали освоювати нові землі. В степу їм відвели землю, заснували там село, яке назвали на честь героя громадянської війни Кочубея. Стали працювати, але прийшла колективізація. Батько зметикував, що діється щось не те, і поїхав у Кривий Ріг працювати на шахтах. 1932 року почався голодомор. Батько завербувався в Хабаровськ на будівництво бронетанкового заводу імені Кагановича, а маленького Василька з братом відправив на Черкащину до діда й баби. 1933 року баба написала до батьків: “Якщо хочете бачити дітей живими, приїжджайте й забирайте їх”. Коли мама приїхала, Василькові було три роки. Він не ходив, спух від голоду. Мама взяла його на руки і понесла до станції. А це кілометрів двадцять. Поїхали вони поїздом до Хабаровська. Мама ходила по вагонах, просила для дітей їжу.
За словами Василя Овсійовича, вперше він наївся досхочу хліба у 1948 році, коли у Львові відмінили карточки. А ще раніше, коли жили в Хабаровську, пам’ятає запах молока. І Москву пам’ятає, був там 20 чи 21 червня 1941 року, якраз напередодні війни. Тоді діти їли іриски, дуже смачні цукерки були.

… Ці історії свідчать, що злочини, скоєні проти народу, не мають терміну давності, а те, що відбулося, забуттю не підлягає.

Анатолій ВЛАСЮК

Leave a Reply