Дипломатичний хист Кізими

Закінчивши Львівський політехнічний інститут у 1983 році, молодий 23-річний дипломований інженер Степан Романович Кізима отримав скерування на викладацьку роботу в Дрогобицьке профтехучилище №15. Та не довелося йому сіяти вічне і мудре на освітянській ниві, позаяк хотів конкретики.

А вона полягала в тому, що Степан завжди залюбки допомагав своєму батькові у будівельно-штукатурних роботах, коли до Кізими-старшого зверталися люди за допомогою. Тож молодий фахівець прагнув випробувати свої навики самостійно. Тому влаштувався майстром у ЖЕК. Невдовзі кмітливого і тямущого хлопця підвищили у посаді, а згодом перспективного інженера рекомендували у міськжитлоуправління. ]

Відтоді Степан Романович – у комуналці. У нього колосальний практичний досвід. Нині він може на високому професійному рівні , не маючи статусу професора, читати лекції навіть на своєму колишньому будівельному факультеті Львівської політехніки.

Не кожен керівник може похвалитися календарями-записниками за 20 років роботи. У Степана Романовича вони є. Одного разу я попросив його відкрити один із них, зокрема 10-річної давності і конкретного числа, і був здивований, коли він до деталей розповів про цей день. А в графі було зазначено 7 пунктів – прохань, завдань, ділових зустрічей. Кізима, як часто говорять колеги, ділові партнери, ґрунтовно обізнаний з комунальною сферою. Тож йому було легко говорити з підлеглими. І навіть, коли він інколи підвищував на них голос, то його мелодика не була гнівною, радше сигналом, що кожну доручену справу треба виконувати сумлінно і відповідально.

Його характеру властиві м’якість і доброта, що аж ніяк не вписується в образ першої посадової особи комунальної служби міста. Степан Романович з повагою ставиться до всіх і не терпить лицемірства, непрофесійних порад тощо. Хоча, як говорять розумні люди, інколи доцільно під іншим кутом зору поглянути на свою посаду, почерпнути щось нове для себе, врешті-решт глянути незаангажованим оком на все, що оточує тебе. А тим паче коли – тільки 50! Тож нині з такої нагоди поставлю ювіляру декілька запитань, зокрема, з якими духовними і матеріальними статками він прийшов на цю позначку на гостинці свого життя і долі.

– Почну з того, що за будь-яких обставин не треба впадати у відчай. А коли ще живуть батьки, і відчуваєш тепло рідної батьківської домівки, і спокій панує у твоїй оселі, та ще й діти тішать тебе своїми успіхами у навчанні, то яке ще багатство потрібно людині? На тимчасові негаразди дивлюся по-філософськи. На місце одній смузі прийде інша, більш оптимістична.

– Степане, ти працював з багатьма керівниками міста. З ким із них знаходив цілковите порозуміння і хотілося працювати нерегламентований робочий день?

– Я застав ще радянську систему ставлення до роботи, своїх посадових обов’язків. Тому ніколи не дивився на годинник, коли приходив на роботу і йшов з неї, бо комунальне господарство міста вимагає постійної варти всіх його комунікацій. Бувало, що разом із комунальниками цілу ніч бував на аварії чи розчищенні снігу. Ніколи не брав відгули, бо до такого стилю мене привчили мої керівники, котрі передусім самі відповідально ставилися до своїх обов’язків. Армійська дисципліна і вишкіл були притаманні першому моєму начальнику – Георгію Леонідовичу Звершковському, який від 1972 до 1985 років очолював житлове управління. Цікаво було працювати з міським головою Григорієм Савичем Бульбою. Інтелігентна манера керівництва була притаманна Юрію Яковичу Дацюку. Всіх їх завжди з теплотою згадую і при нагоді завжди замовляю Службу Божу за спокій їхніх душ у Вічності. Безпретензійним до моєї роботи був і перший міський голова у новітній історії України Мирослав Іванович Глубіш. Він досить-таки швидко вникав у проблеми господарки, професійно ставив завдання. Я багато чого навчився і в Олексія Васильовича Радзієвського: як організувати роботу, її виконання. Олексій Васильович, незалежно від настрою і емоційного стану, вмів уважно вислухати, порадити. Ніколи не ставив утопічних завдань. Робочі будні були насичені конкретикою, бо будь-які «вузькі місця» на тих чи інших ділянках міської господарки завдяки його хисту і вмінню вдавалося вирішувати. Професійні підходи до будівельної галузі були притаманні Михайлу Петровичу Лужецькому.

– Яких друзів цінуєш найбільше?

– Передусім давніх колег, з якими з’їв не один пуд солі. А їх у мене багато: Роман Біян, Роман Дякон, Роман Ілик, Андрій Янів, Орест Скірко, Андрій Янів, Іван Лепкий, Роман Шагала, Ігор Хом’як і, звісно, журналісти з «Галицької Зорі». З усіма я почуваюся комфортно.

Думки вголос

– У Степана Кізими є чимало позитивних рис, – говорить Григорій Андруневчин (начальник БУ №1), – але одна з них – це дипломатичний хист. Він вміє інтелігентно згладжувати гострі кути, мирити ображених. І взагалі з ним цікаво, бо його розмову не треба просіювати крізь сито.

– Степан – високохудожня людина. Світ він сприймає крізь призму творення добра, хоча не завжди всі наміри можна зреалізувати. Ці слова належать Роману Ілику, нинішньому заступнику голови Львівської облради.

– Я ніколи не бачив Степана Романовича у якомусь відчаї чи злобі. Його присутність у будь-якому товаристві завжди окреслювала довершеність змістовної зустрічі (Орест Скірко).

– Чого не терпиш у житті?

– Зради… Але можу пробачити, бо тяжко за пазухою носити камінь образи.

– Банальне запитання: якби…

– Нічного не хотів би змінити, розпочав би життя так, як окреслив мою дорогу Бог. Жалію за тим, що міг зробити більше, але не використав свій потенціал. Та за все, що маю, дякую Богу, батькам, сім’ї. Тому свій піввіковий ювілей розглядаю як аванс за все, що вдалося зробити і натяк, що треба прагнути до більшого і кращого…

Володимир ТУРМИС

P.S. Принагідно вітаємо ювіляра з поважною подією у його житті. Щоб і надалі він мав задоволення від усього того, що робить, і прагнув до ще кращого і більшого.

Джерело: Галицька Зоря

Leave a Reply