Бенкет на костях, або куди зникають сором і пам’ять

Брониця. Село в Дрогобицькому районі на Львівщині, приблизно в десяти кілометрах від районного центру на трасі, що веде до Самбора. Різні топонім цей викликає асоціації в мешканців і села самого, і в населення Дрогобиччини. Більшість – у тім числі урядники міста, району, області й депутати різних рівнів – пов’язують назву хіба що з проблемним сміттєзвалищем, що розташоване на околиці села.

Oбмаль згадок і в Інтернеті (це коли йдеться про україномовні чи російськомовні сторінки). До того ж, часто-густо інформація там або неповна або ж неправдива (цих більше, про що свідчить єдиний у мережі броницький сайт, який ще й надалі визнає лише слово „жиди”, а „євреї” просто не знає).

Та от поза Дрогобичем, Галичиною, Україною назви Брониця, Броницький ліс сприймаються, звучать так само, як Бабин Яр у Києві, харківський Дробицький Яр. Як сотні подібних місць жахливих трагедій у Центрально-Східній Європі. Бо тут, у Броницькому лісі, знайшли вічний спочинок більше десяти тисяч євреїв Землі Дрогобицької, яких нацистська наволоч знищила у 42-43 роках лише за їхню національну приналежність.

1965 року (як і в інших подібних місцях) совєцка влада обеліском та пам’ятним знаком (збережено їх донині) вшанувала „пам’ять знищеного мирного радянського населення і військовополонених”. Про євреїв – ані згадки. До слова, військовополонених тут узагалі не розстрілювали, а неєврейських поховань, як свідчать очевидці, – лише декілька. Спочивають там місцеві поляки та українці, що з ризиком для життя власного та існування своїх родин рятували євреїв – своїх друзів, знайомих, сусідів, коханих…

Родини Ґартенберґів, Габерманів, Маєрів, Шраєрів, Вайсів, Теперів, Бакенротів, Шерманів, Вексельберґів, сотні інших навічно зосталися там, у передкарпатському лісі під стародавнім Дрогобичем…

1993 року вже в незалежній Україні з ініціативи дрогобицької єврейської громади і колишніх євреїв-дрогобичан, що пережили Катастрофу, старанням і за фінансового сприяння Вільгельма (Зеєва) Тепера, Люсьєна (Єгуди) Броницького-Бакенрота, Шмера Рубина Ґартенберґа впорядковано місця страшної масакри, облаштовано великі братські могили (найбільша має 25 метрів у довжину) загиблих мучеників-євреїв Дрогобиччини.

З плином часу, від вологості виникла потреба ремонту та відновлення меморіалу, що й було зроблено 2005 року за підтримки тих самих колишніх дрогобичан Люсьєна-Єгуди Браницького Бакенрота, Шмера Ґартенберґа і Вільгельма Тепера (з них нині ще живе пан Броницький)…

Ось уже вісімнадцятий рік поспіль туди, де при дорозі є покажчик „Єврейський меморіал” їздять декілька раз на рік члени єврейської громади (іноді разом з іноземними гостями, не тільки єврейського походження). А напередодні Дня перемоги тут прибирають, наводять лад на могилах. Прибирають територію, до якої більш нікому немає діла.

Так було й цьогорічного травня. У передсвяткові дні активісти Дрогобицької єврейської громади зо п’ять годин не лише самі надгробки чистили й впорядковували, але й збирали купи сміття, що залишили безсоромні сьогоденні „гедоністи”, ті, хто давно про сором, пам’ять і виховання забув, кому бенкет з шашликами на костях та крові – чи не найбільший кайф у житті.

Добре, що опікуються євреї своїм цвинтарем. Насамперед вони й мають це робити. Та чи Меморіал стосується лише нечисленної єврейської громади? Чи ганебні пікнічки на місці скорботи більш нікого не турбують?

Чому б властям міста та району не обгородити це скорботне місце, нарешті чому б також не визнати його пам’ятним місцем для всіх на Дрогобиччині сущих? Для того, аби ті, хто сорому та пам’яті не мають, не розпивали тут оковиту, не… кохалися біля братських могил (скільки кондомів збирається тут під час кожного прибирання біля підніжжя могил!) гормонально стурбовані покидьки. Й кому належить ця свята земля – містові чи району, – значення немає жодного.

І дрогобицький міський голова, і голови районної адміністрації та районної ради мусили б, насамперед як християни, зробити все, щоби не було такої наруги над пам’яттю невинно замордованих їхніх земляків. Тих, то є синами народу, що дав світові і Старий Заповіт і Євангеліє. Нарід, що з давніх-давен жив на Дрогобиччині поруч з іншими народами й доклався до її розвою.

Вкотре з сумом і болем у душах і серці залишали члени Дрогобицької громади ліс у Брониці.

Чи справді пошанівок по-звірячому закатованих тисяч дрогобичан – справа тільки самих євреїв? Чи дочекаємося колись знову екуменічної молитви за упокій жертв нацистського Голокосту (перша й остання була 18 років тому)? Та й узагалі, чи колись відвідають ці місця очільники міста та району, яким так хочеться в Європу. Та навряд чи запросять їх туди. Адже там до найбільшої трагедії часів нацизму – Голокосту єврейського народу ставляться інакше.

Автор: Леонід Гольберг

Джерело: Майдан

Leave a Reply