Омелян Вишневський

Омелян Вишневський – професор Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка. Народився 17 травня 1931 р. у селі Ясеновець на Івано-Франківщині. Навчався у Ясеновецькій початковій школі, Стрийській гімназії, Рожнятівській середній школі та в Чернівецькому університеті. З ідеологічних причин у 1955 р. виключений з аспірантури, після чого понад 20 років працював учителем іноземних мов (с.Джурів, смт.Гвіздець біля Коломиї). Згодом, після захисту дисертації (Москва, 1978 р.), отримує посаду в Івано-Франківську, а відтак у Дрогобичі.

З 1990 р. – завідувач кафедри педагогіки, автор понад 130 публікацій (книг і науково-педагогічних статей), присвячених методам навчання іноземних мов, проблемам реформування освіти. Автор Концепції сучасного українського виховання. Професор О.Вишневський – один з ініціаторів відродження педагогічних товариств у Львові, популяризатор ідей К.Ушинського, Г.Ващенка, галицьких педагогів 30-х рр.. Погляд у майбутнє Омелян Вишневський – професор Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка. Народився 17 травня 1931 р. у селі Ясеновець на Івано-Франківщині. Навчався у Ясеновецькій початковій школі, Стрийській гімназії, Рожнятівській середній школі та в Чернівецькому університеті. З ідеологічних причин у 1955 р. виключений з аспірантури, після чого понад 20 років працював учителем іноземних мов (с.Джурів, смт.Гвіздець біля Коломиї). Згодом, після захисту дисертації (Москва, 1978 р.), отримує посаду в Івано-Франківську, а відтак у Дрогобичі. З 1990 р. – завідувач кафедри педагогіки, автор понад 130 публікацій (книг і науково-педагогічних статей), присвячених методам навчання іноземних мов, проблемам реформування освіти. Автор Концепції сучасного українського виховання. Професор О.Вишневський – один з ініціаторів відродження педагогічних товариств у Львові, популяризатор ідей К.Ушинського, Г.Ващенка, галицьких педагогів 30-х рр..

Далі подаємо розмову з паном О.Вишневським.

– Пане Омельяне, що для Вас є головною справою життя?

– Гадаю, що варто спочатку поміркувати над тим, що розуміємо під поняттям „справа людини”. Дуже рідко ця справа охоплює буває якийсь один вид діяльності. Таке трапляється нечасто і то лише з людьми, які володіють певним талантом – мистецьким, спортивним тощо. Таких талантів у мене не було. Упродовж життя я вивчав і викладав іноземні мови (англійську та німецьку), працював з дітьми в школі та із студентами в інститутах, часом поринав у громадське життя, а в часи політичної негоди захоплювався навіть колекціонуванням. Сьогодні моєю справою стала теоретична педагогіка. Проте жоден з видів моєї діяльності не можу назвати „головною справою” життя. Впевнений, що так буває з багатьма, бо нею може бути лише те, що зав’язує в один вузол всі життєві намагання людини і є служінням чомусь основному, найперше втіленому у світогляді та в обраній системі цінностей. І, власне, це головне визначає ціну нашим особистим вчинкам, захопленням і прагненням. Саме від віри в щось вище від нас залежить, чи будемо прагнути лише власного зиску, чи знаходитимемо насолоду і сенс життя у служінні тим цілям, які не зраджують і надовго залишаються для нас стійким орієнтиром. Було б, звичайно, наївно ставити такі вимоги до всіх людей, але до тих, хто носить звання інтелігента, цей критерій застосовую беззастережно. До речі, домінування Високого над власним „я” оберігає людину і від мук егоїзму, і від образ, коли тобі здається, що інші недовизнають та недооцінюють твоїх заслуг і подвигів. Отож, якщо повернутися до вашого запитання про мою „головну справу”, то, підсумовуючи пережите, готовий визнати, що така далекосяжна мета у мене дійсно завжди була, саме вона й була джерелом сил та оптимізму. Служіння їй позбавляло мене потреби випрошувати у влади нагороди чи звання. Не маю їх і відчуваю, що це – додатковий шанс почувати себе вільним.

– Ви згадали про світогляд і про його важливу функцію в житті. Коли і за яких обставин він у вас формувався?

– Досить рано. Взагалі як педагог я переконаний, що світогляд людини, як і все інше, закладається в її свідомості непомітно, стихійно, з перших днів життя. Скільки себе пам’ятаю, у нашій хаті (більш, ніж бідній) на столі книжка лежала частіше, ніж хліб. У селі була читальня, бібліотека якої створювалася виключно за внески селян. Мій батько щонеділі приносив якусь книжку – стареньку, але дбайливо доглянуту. Довгими зимовими вечорами на печі горів каганець, мати пряла, а батько вголос читав книжки… Про Сагайдачного, Дорошенка, про Мазепу і Карла XII… А ще про Січових стрільців, пам’ять про яких була тоді в народі ще живою, але для мене ставала легендою. Всі ці образи залягали в душу раніше, ніж системне знання історії України.

Напевне, це і були перші уроки українознавства. Мій політичний світогляд визрівав у складних передвоєнних і воєнних умовах. На початку 40-х років у нашому селі діяла організація „Юнаки”, що репрезентувала молодіжне крило ОУН. На той час мені йшов 13-й рік, я навчався у Стрийській гімназії і вважався „найосвіченішою” людиною в селі. Тому мене теж залучили до запасної мережі „Юнаків”, а згодом призначили станичним. Тут ми кожної неділі вивчали історію України, основи конспірації, підпільні ідеологічні матеріали, займалися військовим вишколом, виконували доручення у системі зв’язку тощо. Нашими провідниками були прості хлопці, що мали чотирикласну освіту, але навчалися самотужки і трактували це як служіння великій справі. Тоді це виглядало як норма, циніків було менше. Всі ці хлопці пішли з життя молодими. Як згодом виявилось, таким життям жили тоді чимало моїх ровесників, а коли ми закінчили середні школи і вступили до університетів, наступила пора гарту світогляду: з великим завзяттям та з олівцем у руках ми перечитували твори Леніна і Сталіна та доводили собі мовчки, що комуністична ідеологія нічим не краща від фашизму. Вважаю, що саме в ці роки завершився процес становлення мого світогляду, якому я ніколи не зраджував.

– Ми з вами належимо до одного покоління, хоча і формувалися в різних умовах. То невже у вас не було сумнівів і не доводилося йти на компроміс?

– Сумнівів не було, а на компроміс іти доводилося. І то дійсно було явищем типовим, а в моєму випадку ще й показовим. Як і багато моїх ровесників, я вступив до університету (Чернівці, 1948р.) „позначеним”, хоча тоді про це я лише здогадувався. Мій вибір – факультет іноземних мов – виявився вдалим, бо до цього фаху менше приглядалися. На п’ятому курсі я навіть вступив до комсомолу, бо виглядав у групі надто „білою вороною”. Після закінчення університету (1953 р.), відповідно до проголошеного Берією гасла щодо „орієнтації на національні кадри”, мені та ще двом десяткам таких, як я, запропонували залишитися при університеті. Я обрав англійську літературу, і „під мене” навіть відкрили аспірантуру при кафедрі зарубіжної літератури. Працював наполегливо, відчув смак наукової роботи. Проте, через два роки, практично перед захистом дисертації, я з великим тріском і шумом був виключений з аспірантури, з комсомолу, як „ідеологічно невідповідного” (насправді йшлося про мої колишні, ще за дитячих років, зв’язки з підпіллям). Після деяких митарств я став працював у сільських школах Коломийщини рядовим учителем іноземних мов. Пропрацював 20 років. Намагався бути непоганим учителем, але відчував себе нереалізованим. Тоді й почав свої нові намагання пробитися у науку. Просто написати дисертацію і йти на захист було на той час справою наївною і марною. Тому я вирішив домагатись зарахування до річної аспірантури за темою – методика навчання іноземних мов.

У моїх намаганнях мене підтримував нині покійний професор М.В.Ляховицький. Підтримали і з місця роботи. Шість разів я виходив з клопотанням і шість разів Міністерство освіти мені відмовляло. Звичайно, я переживав відмову, але збирався з новими силами і знову виходив з клопотанням. У Міністерстві співчували, але знову відмовляли. Досі зберігаю ці відмови, на яких побляклі підписи ще живих тепер працівників тодішнього Міністерства освіти. Нарешті заступник міністра сказав мені прямим текстом: „Безпартійні кандидати наук нам не потрібні”. Я сприйняв це як пораду. І тоді я пішов на ва-банк – подав заяву до КПРС, а отже, мусив бодай лукаво, але визнати програму партії, брати участь у партійних зборах і виконувати партдоручення, а згодом вийти з КПРС у ранзі члена парткому університету. Потрапити до партії було справою нелегкою, і без допомоги добрих людей, які мене туди „протиснули”, було б неможливо. Ось така доля, і це був компроміс. Після одержання партквитка моє клопотання упродовж двох тижнів було задоволене Міністерством освіти, а через рік я захистив у Москві дисертацію, згодом, там же, одержав і звання професора.

Не знаю, чи серед теперішніх комуністів є готові почути мене, але цей епізод мого життя є однозначною відповіддю на їх часто лукаві докори типу: „А чого ти туди вступав?” Оглядаючись сьогодні на цей факт, я часто запитую себе: чи правильно я вчинив тоді? Чи не зрадив себе і тих юнаків, які за мого дитинства лягли в землю у боротьбі за велику справу? Думаю, що в житті людина вимушена часто робити вибір не тільки між добром і злом, але і між більшим та меншим злом. Тому гадаю, що за тодішніх обставин іншого шляху не було. Через нього переходило багато людей, і, на мій погляд, на докір вони не заслуговують. Тішуся, проте, що за тих обставин не погодився на щось більш мерзенне. Таке життя: людина не завжди має шанс бути лише “правильною”, тому і Христос приходить її спасати.

– Яке було Ваше оточення, що формувало Ваші погляди і світогляд ровесників?

– Найперше скажу, що в тому житті було більше природного, здорового, аніж це спостерігаємо в житті теперішньому. За тих умов людина формувалася виключно в тому вузькому соціумі, який її оточував. А надто це стосувалося дитинства на селі. У людей, з якими спілкується, дитина, вона запозичує погляди, навички праці, поведінки – геть усе. Насправді, вона продовжує в собі їхнє життя. Село, в якому я зростав, жило на той час спокійним і навіть дещо ізольованим від великого світу життям. Воно не знало електрики, радіо, ще не псували життя машини, не було пияцтва та самогоноваріння. Люди жили дуже бідно, навіть злиденно, але ніхто ні від кого нічого не чекав і не вимагав. Люди були самодостатніми. Дитина ділила з батьками і працю, і турботи, і злидні, і радощі.

Згодом я дізнаюсь з праць К.Ушинського і В.Сухомлинського, що це і є нормальне виховання і що воно краще, ніж коли батьки у місті намагаються свою дитину доконче й терміново зробити вундеркіндом, бодай фальшивим, якщо не справжнім. До школи сільські діти ходили босими, мали лише дві-три книжки, а кольоровий олівець був для них подією. Після уроків треба було попасти корову, нагодувати порося і курей, ще побігти до чистесенької річки і наловити раків. Ніхто тоді не відав про драматичне слово „екологія”. Згадуючи це, я часто запитую себе: невже люди сьогодні, впустивши у своє життя цей шалений технічний прогрес, стали щасливішими, ніж ті, що жили тоді? Моя добра бабуся була скарбницею народної мудрості, густо пересипала свою мову перлами першовісток. Батько був її тринадцятою дитиною. Дідусь щонеділі після обіду вигравав на сопілці власні мелодії, робив дерев’яні ложки для всього села. Були батьки, було ще багато простих і добрих людей, серед яких мені тоді пощастило жити. До них і повертаюсь у своїх спогадах і роздумах.

– А хто з учителів залишився у Вашій пам’яті?

– Вчителі тоді відповідально служили своєму селу і своїй справі, жили з людьми одним життям, жертовно сіяли світло – вчили молодь грамоти, ставили п’єси, влаштовували концерти у сільській читальні, самі брали в них участь, навчали молодих жінок господарювати. Ніхто їм за це не доплачував. Найбільше запам’ятався мені Юрій Дирів. Молодим хлопцем він служив у Січових стрільцях, пережив у монастирі переслідування з боку поляків, а на початку війни вчителював у нас. Він був особливо духовним, викладав основи релігії, навіть лікував мене від усяких хвороб. Після 3 класу учитель умовив моїх батьків віддати мене до міської школи – найняв за власні гроші коней і відвіз мене до Рожнятова та влаштував до 5 класу. Напевно, це і був початок моєї науково-освітньої кар’єри. Батьки не мали чим віддячити йому, але він цього і не хотів би, бо служив великій справі, якій присвятив життя, я був у ньому лише маленьким епізодом. У часи сумнівів і слабкості я часто повертаюся подумки до цього вчителя за порадою.

– А як Ви, людина з досвідом, педагог, ставитесь до сучасної молоді, з якою працюєте?

– Загалом, дуже позитивно. Покладаю на неї великі надії, а в її вихованні і розвитку бачу головне завдання та право на самовизначення нашої педагогіки. Адже людина формується, головним чином, у дитячі роки та в період молодості. А сформувавшись і використавши енергію для пристосування до оточення, вона втрачає можливість подальших глибинних змін у собі. Тому зовсім не вірю в те, що старше покоління здатне змінити життя. Дбати про те, щоб це молоде покоління відбулось, щоб воно засвоїло духовні й національні цінності – обов’язок сучасної педагогіки.

– Мабуть, цим і пояснюється Ваша увага до педагогіки?

– Вірю, що духовне обличчя суспільства зміниться лише з приходом нового покоління. І дуже хочеться, щоб воно було кращим, аніж ми. Воно несе надію, як великодні дзвони. Отож у його вихованні я бачу великий сенс і, як багато інших людей, прагну бодай трохи долучитись до нього. Саме тому я і мої однодумці у Львові кілька років намагаємось відродити педагогічне товариство „Рідна школа”, а відтак заснували Педагогічне товариство імені Григорія Ващенка та сприяємо його діяльності. Не можу не відзначити, що у Львові я зустрів багато друзів, які знають, що таке служіння своєму народову, і віддають йому чимало своїх сил. Отож місію педагогіки бачу в тому, що вона покликана допомогти молодому поколінню увійти в нову систему цінностей, виробити в собі якості, які відповідають цілям нашої нації. Виховувати і розвивати молодь – означає творити нову генерацію народу. Переконаний, що саме це і приведе нас до справжньої незалежності.

– То, на Вашу думку, Україна ще не цілком незалежна?

– Незалежність – це стан душі, його наш народ повинен ще виробити в собі. Україна стане справді вільною, коли українець звільнить себе від рабства в собі, відродить високе почуття національної гордості і особистої гідності. Вірю, що це станеться.

– Як Ви гадаєте, які найважливіші завдання повинна поставити сьогодні перед суспільством педагогіка?

– Широке питання, але спробую відповісти. Найперше, виходимо з того, що філософія освіти а, отже, і педагогіка, повинні завжди відповідати на конкретні проблеми даного часу і певного народу. Це особливо суттєво для наших умов, бо нині ми переживаємо процеси глибинної трансформації суспільства. Сьогодні не достатньо у тексті старої радянської концепції ретельно витерти все “червоне” замінити “синьо-жовтим”. Україна взяла на свої змучені плечі два важкі хрести: будівництво власної національної держави, а в ній ще й творення демократії. Кожне з цих завдань є важким для нашого народу, а в поєднанні вони важкі особливо, бо передбачають різні вектори руху: перше спонукає до єдності, а друге – до самовизначення людини, до “роз’єднання”. Вирішення таких завдань під силу тільки новій людині, світогляд і діяльність якої підпорядковані інакшій системі цінностей. З одного боку, мусимо відкрити для себе зміст освіти і виховання, що відповідав би цілям національно-духовного відродження, а з іншого – подбати, аби молода людина розвивала в собі риси самодостатності і самовідповідальності, щоб вона приймала свободу і вміла з вигодою для себе і для інших нею користуватись. А для цього потрібен характер, вихованню якого так багато уваги приділяли К.Ушинський і Г.Ващенко. Будьмо відвертими! Радянська педагогіка пристосовувала нас до життя під наглядом. І то брехня, що людина в минулому була більш моральною. Вона боялася, і поведінка її мала “цвинтарний” характер. Сьогодні ми покликані допомогти людині стати активною і, разом з тим, сформувати в собі здатність до моральної поведінки – за велінням совісті, до саморегламентації, покликані оживити в людині те, що в ній є від Бога. Це не посильно для радянської педагогіки, нам треба її перебудовувати.

– Що б Ви порадили нашому молодому поколінню?

– Віднайти життєву гармонію, яка формується за участю двох чинників: наявності серйозної життєвої мети і потужного прагнення її досягти. У сучасних умовах людина нагадує пасажира, який їде в старому, розхитаному трамваї стоячи, і не має за що вхопитись рукою. Лише знайшовши таку точку опори, вона почуватиме себе стійко. Такою точкою опори має бути висока духовна мета. Другою ознакою життєвої гармонії є стійке і сильне бажання наблизитись до неї. Якщо воно є, то кожного ранку ви знаєте, що маєте робити протягом дня, не журитись, не вагатись, не лукавити. Ви просто маєте робити ту роботу, до якої вас покликала доля, і, якщо вона не є головною справою, то бодай чимось має долучати до неї. Тут уже вибір виду діяльності, безумовно, має значення. Отож, моє побажання нашому юнацтву – віднайти для себе високу, вічну мету і щоденно йти до неї. Якщо мета досягається, вона перестає бути значущою для людини. Тому значення має лише саме прагнення, і добре, якщо до мети далеко, тоді прагнення – надовго. Ви одержите шанс на щастя, яке вас ніколи не зрадить і годиться на будь-який вік людини. Г.Ващенко вважав, що для молодого українця такою високою і вічною метою є служіння Богові і Україні. Мусимо також відчувати свою відповідальність перед пам’яттю тих молодих хлопців і дівчат, які віддали своє життя за нашу свободу і з минулого дивляться нам у вічі. Вони не одержували ні орденів, ні звань, і ніхто не допомагав їм нести на Голгофу їхні хрести. Наша молодь мусить про них пам’ятати і перед ними відповідати, особливо з огляду на те, що незабаром візьме кермо влади в свої руки – теж дякуючи їм.

– Коли ж Ви бачите звершення тих високих побажань?

– Це, як говорив Іван Франко, за межами можливого. Вірю в те, що через 20 років Україна переросте свій підлітковий вік, який у педагогіці вважається найважчим, і опиниться не в тамбурі чужого бистрохідного поїзда, а стане шанованою державою на постімперському просторі. Я, повірте, спокійно ставлюся до того, що це вже побачать інші.

Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації “Україна і світове українство”, директор НДІУ.


Leave a Reply