З днем медичного працівника!

З нагоди Вашого професійного свята прийміть щирі вітання та безмежну вдячність за Ваші чуйні серця, за врятовані життя, за повернуте здоров’я! Протягом тисячоліть люди, які рятують від хвороб і гоять рани, користуються постійною любов’ю та повагою. Ваші талановиті руки дарують людям радість життя, вселяють віру у зцілення. Хай усе хороше, зроблене з душею та натхненням, повертається до Вас сторицею! Нехай кожна мить життя радує своєю неповторністю! Зі святом Вас! Щастя Вам і добра! І нехай клятва Гіппократа ніколи не буде обтяжливим обов’язком, а лише приємною місією!

Історичний огляд розвитку медицини Дрогобича

Дрогобич – давнє українське місто, що розкинулося в східному передгір’ї Карпат. Конкретних даних про час його заснування не виявлено, хоча різні науковці висловлюють думку, що йому 900, 1000, а то й більше років.

Перше письмове свідчення про існування Дрогобича датується 6 листопада 1387 року (міський акт Львова).

Для розвитку міста велике значення мало те, що стояло воно на перехресті давніх важливих шляхів з півночі на південь і зі сходу на захід. А ще більше те, що у ньому процвітав соляний промисел, який виник на основі виварювання кухонної солі із води місцевих мінеральних джерел. Звідти – дев’ять товпок солі на гербі Дрогобича.

med5555

Хата-лічниця церковного братства. Дрогобич XVI-XVIII ст. Олівець. За версією Ярка Богаченка (14 років)

У Дрогобичі приблизно 1450 року народився видатний український вчений Юрій Котермак, котрий на честь рідного міста узяв собі псевдонім “Дрогобич”. Згідно з однією із версій, у юності він працював писарем в управителя дрогобицькими королівськими жупами (солеварнею). Після цього закінчив студії в університетах Кракова (Польща) та Болоньї (Італія). Талант, помножений на наполегливу працю, дозволив молодому дрогобичанину стати відомим ученим у галузях медицини, астрономії і філософії у період середньовіччя. Деякий час він був ректором Болонського університету, деканом Краківського університету, мав титул королівського лікаря.

У середині XIX століття значним поштовхом для розвитку міста послужило зародження тут нафтопереробної промисловості – на основі видобутку у сусідньому Бориславі та неподалік Дрогобича великої кількості нафти.

Звісно, з наявністю у Дрогобичі великих промислових об’єктів, поважних навчальних закладів та інших структур, на високому рівні була й місцева медицина. Про неї й поведемо мову у нашій статті.

Недоля, якої зазнала Україна в ХІП-ХІУ століттях у вигляді страшної монголо-татарської навали і наступне поневолення наших земель Литвою та Польщею негативно позначилися на всьому житті українського народу, в тім числі й на медичній справі. І все ж при уцілілих і новозбудованих церквах та монастирях продовжували традиційно функціонувати лічниці-шпиталі для хворих і притулки для знедолених. У переважній більшості такі лічниці розміщувалися в спеціально збудованих приміщеннях – великих дерев’яних хатах під стріхами. Хата-лічниця складалася з двох окремих половин: для жінок і для чоловіків. Посередині були сіни-коридор і кімнати сторожа та медичної обслуги (монахи, монахині, цирульники).

На українських землях, зайнятих Польщею, великі польські землевласники (магнати) теж зводили лічниці-шпиталі, але вже при своїх костелах і кляшторах (римо-католицьких монастирях). Це були, як правило, просторіші будівлі, у багатьох випадках муровані (в основному у містах).

Серед кількох шпиталів, що діяли у Львові, найдавнішим був шпиталь Святого Духа, заснований ще десь у XV ст.

Найбільшим і найкращим вважався шпиталь Святого Лазаря, причому він мав великі маєтності – у 1771 році вони оцінювалися у 32 тисячі польських злотих. Львівський український шпиталь Святого Онуфрія, організований у XVI ст„ функціонував при монастирі отців Василіян. Добротні міські і монастирські шпиталі були у Ярославі, Перемишлі та інших містах. У міських шпиталях хворі лікувалися за відповідну платню.

В одній із найдавніших згадок про руські (українські) лічниці у Дрогобичі повідомляється, що десь близько 1611 року у дрогобицькій “руській” (себто, українській) церкві Пречистої Діви Марії (тепер це дільниця між будинками №15 і № 20 вул. Юрія Дрогобича і № 4 вулиці Марийської, де стоїть дерев’яний хрест на місці колишньої колони Святого Івана) діяла лічниця, фундатором якої був багатий дрогобичанин Блажей Ясевич. Такі лічниці функціонували й при інших тодішніх церквах Дрогобича. Наприклад, у пом’янику церкви Святої Трійці (первісно ця церква знаходилася в межах огородженого валом міста, біля східної частини валу, де тепер Малий Ринок – між вулицями Йосипа Левицького і Шевською – там ще кільканадцять років тому стояли, гарної архітектурної будови, дерев’яні “ятки” – м’ясний павільйон ), значиться ім’я Катерина на прізвисько “Шпитальна” . Таке прізвисько може свідчити про те, що вона працювала у шпиталі при названій церкві.

У рукописній книзі братства церкви Воздвиженпя Чесного Хреста сказано, що у 1684 році Григорій Попель подарував церкві 100 злотих, з яких два злотих призначаються для шпиталю при цій церкві .

А у такій же книзі братства церкви Св. Юра записано, що у 1725 році Марія Королиха зобов’язалася дати братству цієї церкви за своє лікування у шпиталі при ній ґонти на покрівлю даху. Крім цього, є запис, що Іван Цюшков у 1727 році офірував на церкву три злотих за своє перебування у шпиталі вказаної церкви протягом одного року .

Натомість інформація про шпиталь при римо-католиць-кому костелі є давнішою. Так, у 1500-1507 рр. багаті власники сіл Вацовичі Старі і Вацовичі Нові (нинішня назва Вацовичів -Залужани) Юрій (Єжи) і Флоріян Вацовські збудували у Дрогобичі перед валом костела, збоку міста, тобто на південь від костела, шпиталь. Зі своїх маєтностей вони виділяли для харчування хворих пшеницю і рибу. Напевно, що в шпиталі при дрогобицькому костелі, або в медичній обслузі дрогобичан трудилися добрі медики, якщо у 1518 році польський король Сиґізмунд І (Старий) запросив на службу до свого двору хірурга з Дрогобича на ім’я Ян Тойлер 0ап Тоиіег).

В іншому джерелі сказано, що брати Вацовські дарували для збудованого ними у Дрогобичі шпиталю одну бочку риби зі своїх ставків на рік і кожного кварталу – дві півмірки жита. На прохання дрогобицького “приходника” (ксьондза) Северина Герборта у 1512 році перемиський канонік Стефан Лотек іменем єпископа Матвія Древицького підтвердив дарунки братів Вацовських на харчування хворих згадуваного шпиталю . Венедикт Площанський у своєму нарисі “Королівське вільне місто Дрогобич” (1867), з якого ми почерпнули відповідні, попередньо наведені факти, детально описуючи будівлі центральної частини Дрогобича, теж відзначає, що неподалік великої валової вежі біля костела стояли шкільний дім і шпиталь.

Отже, якщо школа знаходилася десь у місцині нинішньої вулиці Шкільної, то шпиталь, правдоподібно, міг розміщуватися на території нинішньої площі Замкова Гора, або поблизу неї.

У 1537 році король Сиґізмунд І дозволив на своїх королівських дрогобицьких жупах варити сіль у двох панвах (чанах) для утримання хворих дрогобицького шпиталю.

Щодо наступних відомостей про русинські (українські) лічниці при дрогобицьких церквах, то даних знайти не вдалося.

Чи не припинили ті лічниці існування? Хоча про шпиталь при костелі Св. Бартоломея йдеться ще у кількох матеріалах.

У 1634 році Король Владислав IV (Ваза) звільнив дрогобицький шпиталь від оподаткування і віддав йому у власність зі своїх володінь два стави і город на передмісті.

В одному із документів люстрації (перевірки) королівськими урядниками у 1661-63 рр. міста Дрогобича є детальний опис шпиталю, збудованого завдяки дрогобицькому проповіднику (ксьондзові) Томі Кальдерину неподалік костелу. Очевидно, саме про цю лічницю згадує й Венедикт Площанський, описуючи її як шпиталь Святого Духа. У 1722 році відповідними ревізорами констатовано, що в одній досить запущеній кімнаті цієї лічниці знаходилося 9 старих жінок, а в другій мешкав сторож зі своєю дружиною. Під цією інформацією записано, що доброчинні датки на шпиталь жертвували з дрогобицьких міщан поляки і лише кілька русинів .

Треба вважати, що воєнні дії в 1648 році у Дрогобичі (війна козаків із поляками) спричинилися до зруйнування шпиталю, збудованого Вацовськими, бо згодом, у середині XVII століття, на тому ж місці зведено новий шпиталь, про що сказано вище. Варто згадати, що у козацько-татарському загоні, який заволодів Дрогобичем був українець-хірург Іван Березович, котрий, очевидно, надавав медичну допомогу як козакам, так і дрогобичанам.

Повертаючись до загальноукраїнських історичних подій XVII-XVIII ст., слід відзначити, що на території Великої України, яка підпала під владу російської імперії, основним осередком освіти і культури була Києво-Могилянська академія, заснована митрополитом Петром Могилою і згодом діяльно підтримувана гетьманом Іваном Мазепою. У ній здобували освіту чимало відомих вчених України, Росії, Західної Європи. Здібні українці – випускники академії, часто відтак перебували на медичних студіях у провідних європейських університетах. Ті з випускників, котрі поверталися в Україну, переважно ставали військовими лікарями царської армії і, здебільшого, поступово зросійщувалися, розбудовуючи медичну науку московської імперії.

У кінці XVI ст. в Острозі (нині – Рівненської області) українським прогресивним магнатом Костянтином Острозьким було засновано школу – академію. І хоч проіснувала Острозька академія лише кілька десятиліть, все ж дала світові багатьох діячів науки. Правда, не маємо відомостей, хто із них присвятив себе медицині.

Позитивні зрушення у медичній царині Західної України відбулися після першого поділу Польщі (1772 р.), коли Галичина і Волинь, під назвою “Королівство Ґаліція і Лодомерія”, відійшли до Австрії.

Про медицину при Австрії дбали більше, ніж при Польщі. Вже у 1773 році австрійський уряд післав до Львова молодого активного спеціаліста, що закінчив медичний факультет Віденського університету, Андрія Крупинського (уродженця села Білани, неподалік Жовкви) та лікаря-італійця Спаветті (Spavelli), котрі провели неабияку роботу з перереєстрації наявних у місті шпиталів та аптек, здійснили протиепідемічні заходи і заснували осередки медичної освіти. Це було дуже слушним, позаяк у 1770-71 рр. Галичину спіткала велика епідемія чуми, що забрала життя близько 200 тисяч осіб.

При тій перереєстрації встановлено наявність у містах Галичини 314 шпиталів (напевно, тут числився і дрогобицький шпиталь), що мали 1815 ліжок для хворих. Такі шпиталі утримувалися за кошти монастирів, парафій і братств. Тоді на 20 тисяч мешканців Львова припадало 6 лікарів (причому з дипломами було тільки 2) і 22 цирульники-майстри. На два мільйони населення краю (крім Львова) було також сім лікарів. У Львові діяло 7 аптек, а поза ним -11. Найближчою до Дрогобича була аптека у Самборі. Майже поголовно аптекарями були євреї.

Згідно з фактами, поданими в книзі лікаря Василя Плюща, котрий глибоко вивчав історію медицини України, відомо, що в 1784 році у Львівському університеті (заснований у 1661 році) відкрито медичний факультет – в основному для забезпечення краю лікарями місцевого походження. Хоч в Енциклопедії Українознавства (перевидання в Україні. -Львів. – 1884. – Т.4. – С. 1420) сказано, що Львівський університет засновано австрійським цісарем Йосифом II у 1784 році, а медичний факультет у ньому відкрито у 1894 році.

У 1805-75 рр. у Львові функціонувала дворічна медико-хірургічна школа, яка за час свого існування випустила більше тисячі лікарів-хірургів та акушерок. Напевно, чимало з її абсольвентів, передовсім акушерок, працювали у Дрогобичі.

В одному із цісарських декретів із 1787 року сказано, що проповідника (ксьондза) і лікарню у Дрогобичі належить утримувати за рахунок релігійного і доброчинного фонду міста. Були, крім того, прояви сприяння з боку влади. Так, у 90-х роках XVIII ст. рішенням цісаря Франца II призначено частину доходу від дрогобицьких жуп використовувати на потреби шпиталю бідних.

Подавши у попередніх текстах книги окремі факти використання коштів від реалізації дрогобицької солі для блага місцевої медицини, не можемо не згадати про застосування дрогобицької сировиці як лікувального середника. Із записів місцевого ксьондза Францішека Сярчинського довідуємося, що на початку XIX ст. у нашому місті біля солеварні знаходилися дві соляні криниці глибиною до 24 сажнів, у яких сировиця сягала висоти шести сажнів. Цю сировицю, крім виварювання на столову сіль, використовували за рекомендаціями місцевих медиків ще й для лікування хворих хронічними недугами. Тодішній міський уряд надав цьому офіційну підтримку, задіявши для лікування соляною ропою аж п’ять ванн. За сеанс соляної ванни пацієнти платили по 1,5 крейцера. Серед цікавих нотаток ксьондза знаходимо відомість про те, що дрогоби-чани того часу переважно були кремезної статури, але багато з них мали воло (хворіли зобною недугою).

У 20-х роках XIX ст. дрогобицький міський шпиталь перенесено у приміщення монастиря при церкві Святих Петра і Павла, де хворих обслуговували монахи. Через необережне поводження двох підлітків з вогнем дерев’яне приміщення дрогобицького монастиря згоріло.

У 1831 році за кошти ігумена Йосафата Качановського закінчено будову нового цегляного монастиря з церквою. Того ж року там відкрили лікарню, позаяк у Дрогобичі була тоді велика епідемія. В іншій частині нарису В.Площанського сказано, що 1831 року у Дрогобичі на Задвірному передмісті засновано лікарню на 80 хворих, із призначенням у ній харчування для 8 бідних бездомних громадян міста.

Очевидно, у цих двох інформаціях йдеться про одну і ту ж лікарню. Ідентичне твердження знаходимо і в книзі дрогобицького краєзнавця Р.Пастуха.

Цікавою для нас виявилася інформація у лікарському річнику за 1933 -1934 рр. про те, що у 1880 році було закладено шпиталь (міську лікарню) в Дрогобичі на вулиці Ґрюн-вальдській, 75 (тепер вул. Трускавецька, 67), де зараз міститься онкологічний диспансер.

В.Площанський вказує на функціонування у Дрогобичі ще й єврейської лікарні на 12 ліжок, але без подачі її адреси . У “Календарі “Дрогобицького тижневика” (“Kalendarz “Туgodnika Drohobyckiego”) за 1913 рік зафіксована наявність у Дрогобичі шпиталю єврейської фундації Мойзеса та Оти-лії Ґольдберґів. Хоча за іншим джерелом ця лікарня чомусь іменується фундацією Мойзеса та Отилії Ґартенберґів.

У процесі дослідження ми віднайшли раніші відомості про цю лікарню. Так, у йосифінській метриці міста Дрогобича у 1788 році записано, що на жидівському Лані функціонував за кадастровим № 2173 „Кагальний шпиталь”, тобто шпиталь єврейської общини. Напевно, він існував ще багато років до цього. У “Лікарському річнику” (“Rocznik lekarski”) за 1933-1934 рр. засвідчено, що у місті функціонує єврейська лікарня на вулиці Шпитальній,16 (тепер вул. Пилипа Орлика, 8 – біля синагоги) на 20 ліжок. Тут були терапевтичний та акушерсько-гінекологічний відділи. Лікарня закладена 1918 року. В 1933 році її директором був доктор Віктор Крайсберґ (гінеколог). Можна

вважати, що ця лікарня збудована на місці тієї, про яку писав В.Площанський.

У 1941 році, після зайняття Дрогобича німецькими військами, німецька влада організувала резервацію єврейського населення міста і довколишніх сіл у формі ґетто. Для нього було відведено великий квартал у центрі Дрогобича, на північ і північний схід від ратуші. Працездатний контингент євреїв влаштували у кількох таборах праці, де вони виконували тяжку роботу, а ночували в примітивних гуртожитках, створених у житлових будинках.

Один із таких таборів знаходився в зоні нинішніх вулиць Гончарської, Данила Галицького і початків Бориславської та Жупної. Тут мешкали в основному євреї, що працювали на рафінеріях (нафтоперегінних заводах) “Ґаліція”, “Польмін”, “Нафта” і “Брось”. Так називалися ці рафінерії за Польщі. З приходом у 1939 році радянської влади вони були злиті у два нафтопереробні заводи – № 1 і № 2. За німецької влади заводи об’єднали в одну велику нафтову фірму під назвою “Веskiden Erdol” (“Бескидська нафта”).

Адміністрація фірми дозволила відкрити на території єврейського табору невелику єврейську лікарню – на 20 ліжок. Вона містилася на другому поверсі великого триповерхового будинку Тарнавського (будівельного підприємця, що збудував у Дрогобичі кілька житлових будинків), неподалік початку вул. Бориславської. Тепер цього будинку нема – у 60-70-х роках його знесено у зв’язку з аварійним станом. На його місці побудовано котельню, яка нині обслуговує великі будови цього регіону міста.

Директором лікарні був призначений доктор Ілля Гоффман, котрий у 30-х роках керував шпиталем “Каси хорих”. Він вів основну лікувальну роботу. Йому допомагав лікар Райнґольд, про якого місцеві євреї говорили як про досвідченого професора-медика, що прибув до Дрогобича з Віденського університету у зв’язку з гоніннями євреїв у Відні. Лікарям асистувала висококваліфікована медсестра-єврейка. При відступі німецьких військ влітку 1944 року нафтова фірма припинила свою діяльність. Ще до того, весною, робітників-євреїв ґетто було евакуйовано на захід – єврейська лікарня перестала існувати. Відомості про цю лікарню подав дрогобичанин Альфред Шраєр, який перебував у таборі праці фірми “Веskiden Erdol” і лікувався тут у 1942 році з причини інфекційного гепатиту (хвороби Боткіна).

У згаданому “Лікарському віснику” за 1933-1934 рр. названо дрогобицький шпиталь “Каси хорих” на 20 ліжок на вулиці Міцкевича, 29 (тепер вулиця Січових Стрільців, 20), відкритий у 1932 (за іншим джерелом, у 1931) році, директором якого у кінці 30-х років був Ілля Гоффман. Також згадується про міський епідемічний шпиталь (інфекційна лікарня на 22 ліжка) на вулиці Ґрюнвальдській, 53 (тепер вул.Трускавецька, 45), директором якого був Б.Козловський, а ординатором – лікар Марія Райтер. Дрогобицькі старожили твердять, що названий епідемічний шпиталь постійно вважався інфекційним відділом загального (“повшехного”) шпиталю. “Шпиталь повшехний” (міська лікарня), заснований 1880 року, в 1933 році нараховував 255 ліжок (вулиця Ґрюнвальдська, 75). Стаціонар складався з відділів: терапевтичного, хірургічного, пологового, венерологічного, шкірного, урологічного, отоларингологічного, педіатричного та інфекційного. Директором значився доктор Б.Козловсь-кий, а ординаторами – доктори Б.Вітер, Є.Слободян, М.Вінницький, М.Ґеттлінґер, Н.Фрідлендерівна та Й.Рот.

У 1938 році “Шпиталь повшехний” мав 250 ліжок. Існував тоді в Дрогобичі ще й “Шпиталь соціального забезпечення” на 45 ліжок (вул.Міцкевича, 29), закладений у 1931 році (так було названо попередній шпиталь “Каси хорих”).

Звичайно, що у тексті про давніші медичні заклади Дрогобича було б доцільно подати імена чи хоча б приблизну кількість їхніх працівників-медиків та вільно практикуючих ескулапів. На жаль, нам не вдалося їх встановити (окрім вище названого Яна Тойлєра). Беручи до уваги дані про кількість

населення Дрогобича у ХУ-ХІХ ст., треба вважати, що медиків тут було тоді не так вже й багато. Із розширенням міста, зі збільшенням його населення, зростала й кількість різних знахарів, цирульників, дипломованих і недипло-мованих лікарів.

Для відповідної орієнтації читачів у цьому питанні подаємо демографічні показники міста у певні відрізки часу минулих століть. Так, у середині XVI ст. у Дрогобичі мешкало до 3500 осіб, у 1548 році – 3100, у 1585 році – 1118, у XVIII ст. -близько 6500, а в 1868 році – понад 13000. Напевно, цих даних замало. Але не так часто і детально могли колись проводитися обліки і переписи міщан Дрогобича. І не всі записи збереглися. Однак, наведені факти свідчать про значні коливання демографічної координати міста, на рівень якої значно впливали позитивні і негативні фактори. Якщо роки економічного піднесення і благодійництва коронованих і некороно-ваних можновладців на користь дрогобицької громади сприяли розвитку і розширенню Дрогобича, то в роки епідемій, воєн, татарських навал, турецьких походів, неврожаїв та інших лихоліть спустошували його і зменшували населення іноді удвоє або навіть утроє. Усе це відповідно позначалося й на тодішній дрогобицькій медицині.

На початку 1913 року в Дрогобичі мешкало 34665 осіб, яких обслуговували 17 службових і приватних лікарів та 20 акушерок. Звичайно, названі медики лікували, крім дрогобичан, ще й мешканців довколишніх сіл і близьких міст. У 1920 році працювало 28 лікарів, після чого їх кількість швидко зростала.

На кінець 30-х років, коли у місті проживало понад 32 тис. мешканців, у ньому працювали 65 лікарів, серед яких було 43 євреї, 13 поляків і 9 українців. Після Другої світової війни у Дрогобичі було лікарів: у 1946 році – 15, у 1950 році – 80, у 1955 році – 86. 1964 року тут трудилися уже 177 лікарів і 566 середніх медпрацівників. 1977 рік ознаменувався наступними показниками: майже для 67400 мешканців Дрогобича і відповідних диспансерних груп населення Дрогобицького медичного куща (району) надавали медичну допомогу 260 лікарів і 760 середніх медпрацівників.

Завершуємо свою статистичну інформацію поданням фактів нинішнього часу. На кінець 2006 року на 78200 мешканців Дрогобича і 21200 мешканців Стебника припадало, за штатним розписом Дрогобицького відділу охорони здоров’я, 475,5 лікарських ставок, 940 ставок середніх медпрацівників і 510 ставок молодшого медперсоналу. Треба додати, що фактично у цих містах працювало більше лікарів, бо у зв’язку із сучасними обставинами працевлаштування відповідне число з них було забезпечене роботою лише на 0,75 або 0,5 ставки.

У час Другої світової війни і після неї відбулося дуже багато різних змін у службі охорони здоров’я Дрогобича. Зокрема з’явилася нова велика мережа різних амбулаторно-поліклінічних і стаціонарних закладів.

За матеріалами книги “Медицина Дрогобича” Михайла Богаченка та Мирослава Романяка

Leave a Reply