Дискредитація націоналізму, або як Микола Гук привів до влади Олексія Радзієвського

 

Все, що відбувається у державі на загальноукраїнському рівні, в тій чи іншій мірі виникає й у регіонах, окремих містах і селах. Звичайно, можливі варіанти, але тенденції зберігаються. Так само ситуація на місцях є дзеркальним відображенням того, чого нам слід чекати в Києві. Це не просто взаємний, а взаємозбагачувальний процес, і той, хто уважно за ним стежить, може відслідкувати тенденції, зробити не лише висновки, а й дати прогнози на певний період.

Дискредитація помаранчевої революції з боку Ющенка відбулася з двох причин: по-перше, він виявився не тим, ким його вважали і за кого він себе видавав, а, по-друге, тому, що він не зумів подолати в собі гординю, що вважається найбільшим гріхом у християнстві, й не став над розбратом у національно-демократичному таборі, а фактично очолив один із відламів цього табору. На жаль, у цьому середовищі не знайшлося лідера, який би з відповідальністю за долю України усвідомив ситуацію.

Найбільше, що “вдалося” зробити Ющенкові, – це дискредитувати націоналізм. Його східняцьке мислення (читай: меншовартість) не доросло до усвідомлення ролі націоналізму, національної ідеї в справі побудови дійсно незалежної України. Буцімто пронаціоналістична риторика дала зворотній результат, бо не була підкріплена ділом, а плоди так і не виросли. Як Кучма свого часу сказав, що національна ідея не спрацювала, так і за Ющенка вона не змогла стати генеральною лінією у розбудові незалежної держави. Не треба було засилати в Україну московських козачків, жидівських агентів (їх навколо Ющенка і так багато розплодилося). Як Кучма свого часу відкинув Україну років на десять у поступі до Європи, так і Ющенко років на десять, якщо не більше, знівелював принцип націоналізму в Україні, звів його до примітивізму.

На цьому тлі прихід Януковича до влади не став випадковим, а виявився цілком закономірним. Звичайно, могли спрацювати певні чинники, що б унеможливили обрання Януковича Президентом України, але в цьому контексті ми говоримо про тенденції, які призводять до певного результату. Янукович переміг не тому, що сильно спрацювала його команда (цей фактор теж не слід відкидати), а тому, що роздроблені національно-демократичні сили відкинули національну ідею як стержневу основу поступу українства до цивілізації. Не було її ні в словах і діях “Нашої України”, ні в Блоці Юлії Тимошенко, ні в інших партіях і партійках цього спрямування. Фактично протистояння звелося до банальної боротьби за владу, яка сильними світу цього розглядається як бізнес, що за доволі короткий термін може дати і дає надприбутки. Заради цього можновладці готові йти на все, а якщо надприбутки аж зашкалюють, – навіть на політичні убивства.

Дрогобич є віддзеркаленням ситуації в Україні. Той самий буцімто націоналістично налаштований Гук, який через своє невміння господарювати викликав не просто апатію пересічного дрогобичанина до націоналізму, до державницьких ідей, а нехіть, а то й відразу до них. На місці Мєдвєдєва я би дав Гуку якусь вагому кремлівську відзнаку, бо так потоптатись по наших національних цінностях у П’ємонті П’ємонту, яким завжди був Дрогобич, не зміг би навіть вишколений кадровий російський розвідник. Усередині ратуші й на стінах будинків Дрогобича ми бачимо бандерівську символіку, портрети провідників нації – й як жалюгідно на цьому тлі виглядає повсякденне життя дрогобичанина з його постійними побутовими проблемами. Це ж як треба насміхатися з наших святих ідей, щоб довести Дрогобич до такої руїни!

Фактично Гук устелив квітами дорогу до ратуші Олексієві Радзієвському, і повиннні трапитись якісь форс-мажорні обставини, аби цього не сталося. Місцеві лідери “Нашої України”, “Батьківщини”, інших сил, які усерйоз вважають себе національно-демократичними, будуть гризтися за владу, поборювати один одного, воювати з Радзієвським, замість того, щоб об’єднатися за п’ять хвилин до ганебної поразки. Чи можете ви уявити, щоби Іванців скинув свою кандидатуру на користь Ваврина, а Ваврин – на користь Іванціва? Та ніколи у світі, бо мова йде про вузькопартійні інтереси, а міф про єдність національно-демократичних сил давно розвіяний часом.

Не менш фантастичною виглядає версія, коли би національно-демократичні сили об’єдналися навколо постаті … Радзієвського. По-перше, вони би могли “вторгувати” собі певні місця у його майбутній команді, а, по-друге, прихиляти на свій бік, не даючи на поталу Партії регіонів, яка хоче мати у Дрогобичі свого мера. Та й сама Партія регіонів діє недалекоглядно, роблячи ставку на … Гориславського.

Безперечно, націоналісти не повинні створювати собі ілюзій, буцімто Радзієвський з плином часом стане на їхній бік. Не стане, та й не потрібно цього, за великим рахунком. Встановлення пам’ятника Степанові Бандері за його участю – вікопомна сторінка в історії Дрогобича, але не більше. Куди важливіше, аби Радзієвський не виконував чиюсь партійну волю, а був насамперед господарником. Господарник завжди дбає про людей, а не просто про дороги, будівлі, вивезення сміття. У центрі уваги господарника завжди стоїть людина, задля якої ці дороги чи вивезення сміття і здійснюються. У цьому плані можна стати більшим “націоналістом”, ніж той антигосподарник, який формально належить до якоїсь націоналістичної сили.

З обранням Радзієвського міським головою Дрогобича проблеми міста в одну мить не будуть вирішені. Нам доведеться знову, як і за часів Гука, пройти через протистояння у міській раді, хоча, можливо, воно й не стане таким трагічним і драматичним, як зараз, коли тотально не розв’язуються проблеми людей, а кожний тягне на себе ковдру, аби урвати бодай клаптик з міського бюджету. Чільні діячі “Нашої України” і тепер уже “Батьківщини” увійдуть до місцевого парламенту, бо побояться виставити свої кандидатури на мажоритарних округах. Їхні фракції вже не будуть такими багаточисельними, як зараз, але “крові” в Радзієвського поп’ють чимало, якщо стануть непримиренними опозиціонерами. Все залежить від того, з ким буде фракція “Свободи”, яку фактично очолює молодший Хрущ, чий покійний батько працював у ратуші. У нього не прості взаємини з керівниками “Нашої України” і “Батьківщини”, але ще не факт, що він “ляже” під Радзієвського. Швидше за все, “Свобода” буде виконувати роль нинішньої “Пори”, яка спочатку “телилась”, а потім знайшла спільну мову з Гуком, бо розбіжності з “Нашою Україною” і Блоком Юлії Тимошенко аж зашкалювали. Велике значення матиме й те, чи не приберуть місцеві бандити “Свободу” до своїх рук. Сумні приклади маємо по всій Україні, в тім числі й по Дрогобичу.

З іншого боку, важливим для Радзієвського стане й кількість багнетів від інших партій, які не асоціюються з національно-демократичними силами, але лояльно сприймаються нашими краянами. Наприклад, “Сильна Україна”, партія Сергія Тігіпка, за сприятливих обставин може стати чи не найпотужнішою фракцією у Дрогобицькій міській раді й визначати “погоду” в місті на довгі роки. Натомість Партія регіонів в особі Гориславського може виконати роль “троянського коня”, бо її лідер і наближені до нього на дух не переносять Радзієвського.

У передвиборчій кампанії, яка фактично вже розпочалась, ставка робитиметься не на ідеологію, бо жодна з політичних сил, яка рветься до влади, її, за великим рахунком, і не має, а на розв’язання насущних господарських проблем міста. Причому проблеми можуть виникнути не лише в Іванціва, який вже був заступником міського голови, але і у Ваврина, міліціонера за духом, і в Іваночка, вічного гуманітарія, і у Мозоля, який хоч і потопчеться по електорату Радзієвського, але не так суттєво, як п’ять років тому в двоборстві з Гуком (ми тут свідомо не згадуємо Лужецького, бо, швидше за все, він піде у депутати обласної ради від “Батьківщини”). Як би там не було, але саме господарська складова стане визначальною у наступній боротьбі.

Що втратить Дрогобич, коли до влади прийде Радзієвський? Відбудеться переоцінка цінностей – від національно-демократичних до центристсько-ліберальних. Пересічному дрогобичанинові це мало що дає і мало про що говорить, оскільки риторика місцевих націонал-демократів не просто набридла, а остогидла на тлі нерозв’язання ними насущних проблем міста.

Що набуде Дрогобич, якщо до влади прийде Радзієвський? Одномоментного розв’язання усіх проблем не буде, але принаймні буде перспектива і надія на те, що ці проблеми будуть таки подолані. Я боюсь лише, щоби авантюристи й облесники, які є при будь-якій владі, не обплутали Радзієвського і не звели нанівець усі його благі наміри, аби нормальна домовленість між політичними силами про поділ влади у місті не призвела до банального переділу інтересів, а в кріслах заступників не опинились непрофесіонали, які не кумекають у справах. Втім, це вже залежить не лише від Радзієвського, а від тих, хто голосуватиме чи не голосуватиме за нього. Якщо Радзієвський буде міським головою усіх дрогобичан, а не ставлеником якоїсь політичної сили, тоді Дрогобич має європейську перспективу.

І останнє. Вже зараз треба подумати, хто стане наступником Радзієвського. Чи це будуть його вихованці, чи національно-демократичний табір нарешті висуне свого лідера, чи з’явиться людина, яка об’єднає всіх?

Втім, багато залежить від того, чи в Україні буде такий лідер. Якщо він з’явиться в Україні, то й Дрогобич висуне такого. Радзієвський може добре цьому прислужитися.

Анатолій ВЛАСЮК

Leave a Reply