Ностальгічний опус про місто

Дрогобич…  Місто мого дитинства…

Місто, де всього за годину часу можна дійти з одного його кінця до іншого. Де не потрібно купувати проїзний на метро. Місто без заторів, але з жахливими дорогами. Місто, де за найоптимістичнішими даними, проживає близько ста тисяч людей, добру половину яких знаєш особисто. Що тут казати – в ньому можна зустріти усіх бажаних і не дуже знайомих всього лиш за декілька кругових прогулянок навколо ратуші.

Місто, де можна казати не “стопудово”, а “дев’ятипудово”. Ті, хто живе у ньому і знають його, зрозуміють мене чому…

Коли я розповідаю своїм друзям із східних і центральних регіонів України про його церкви, збудовані без цвяхів; про його костьол та залишки порохової вежі; про славетного першого українського доктора медицини Юрія Котермака Дрогобича, який в 31-річному віці! став ректором Болонського (не плутати з Оболонським) університету; про його унікальні сольові шахти; про кількість пам’яток культури на метр квадратний території та видатних вихідців з цього маленького містечка – просто треба бачити їх обличчя. “Так, – кажу, – і в нас є своя Європа…”

І провокативно додаю: “А ще у нас найсмачніша в Україні ковбаса…”, на що вони завжди відповідають, що саме про ковбасу вони знають. Ось у чому гірка іронія.

Я вже давно там не живу. Але називаю і буду називати його своїм…

Туди приїжджаєш кожного разу відпочити від щоденної драми і біганини великого міста. Приїжджаєш туди, де, здається, час якщо не зупинився, то “дев’ятипудово” йде повільніше. Тут можна і треба думати про вічне.

Щоб оцінити та відчути це місто по-справжньому потрібно зовсім ненадовго поїхати звідти. Спробуйте, і Ви одразу відчуєте ностальгію і бажання туди повернутися. Навіть, не кидаючи монетки…

Ех, Дрогобич…

Джерело: Хай вей

Leave a Reply