Українське поле політичних маніпуляцій

Про роль політичних технологій написано й сказано дуже багато. Так само як і про їхню роль у передвиборчому процесі, та взагалі у веденні так званої державної політики.

Однак, тільки українське суспільство дійсно виступає “неораним полем” для масової маніпуляції суспільною свідомістю, яка за останні років десять взагалі втратила здібність самостійно обирати майбутнє країни. У чому ж феномен української політичної свідомості?

Те, що жодні вибори не обходяться без політтехнологій, ідеологічних прийомів та масових спроб “промити мозок” населенню – стало зрозуміло всьому світу ще років зі сто тому. Однак країни з розвинутою демократією, сильним громадянським суспільством та елементарною традицією державотворення контролюють ці процеси.

Передвиборчі кампанії перетворюються на конкуренцію ідей, а маніпулятивні технології стримуються активною позицією різних верств суспільства, які чітко знають, що їм потрібно й для чого. Подібні речі доволі часто називають політичною свідомістю, яка, хочемо ми того, чи ні, базується на національному менталітеті. В Україні, уже класично, опозиційні сили, громадські діячі й так звана інтелігенція звикли поясняти всі державні та політичні невдачі вадами діючої влади. Мовляв, справа в іменах, а не в глобальному аспекті.

А ми, як завжди “білі та пухнасті”, прийдемо на допомогу бідній Україні. Як не дивно, подібна стратегія працює з року в рік, і буде працювати ще довго. Бо українець завжди звик обирати між двома однаковими поросятами, думаючи, що в іншому більше сала. Насправді ж суспільство само народжує і владу, і політичну еліту.

Як казав Ломоносов, “ніщо не звідкіля не береться й нікуди не зникає”. Прийшовши ж до влади, учорашня частина українського соціуму починає чинити з народом так само, як народ чинить між собою. А саме, дотримуючись відомих ментальних українських принципів, які хоч і не є єдиними ознаками нашої нації, але все ж багато в чому її визначають.

“Моя хата з краю”.

Століттями не втрачає актуальності. Відсутність соціальної єдності на всіх рівнях, від села до парламенту, не дає можливості знайти жодного спільного знаменника. На рівні суспільства проявляється в соціальному егоїзмі: усе, що мене не торкається напряму, я просто ігнорую. На державному рівні – мої гроші, моя партія, моя влада. Ось вам і загальновідомі “мої хлопці” та “я й моя команда”.

Інертність спостерігається на рівні кожної соціальної групи. Справи пенсіонерів нікого крім них самих не турбують, а на справи підприємців, учителів та лікарів чхати хотіли самі пенсіонери. Ось і виходить, що горить хата в Миколи, Петро й зі стільця не встане, а завтра вже й сам Петро за відрами бігає. Ось вона, “українська соціальна єдність”, якої ніколи не було, і яку треба формувати. А ми щось чекаємо від влади, котра є нашим же дзеркальним відображенням.

“Не з’їсть, так понадкушує”.

Легендарна фраза, наслідки якої можна побачити усюди. На рівні влади все зрозуміло: українці дивуються, як можна було роздерибанити колись потужну ресурсами та потенціалом УРСР за неповні два десятиліття. Однак самі на кожній ланці соціальної взаємодії звикли думати виключно про власний зиск, як правило за рахунок інших. Саме тому ми розбиваємо кредитні авто, та так полюбляємо “халяву”. Ось влада вам її й пропонує, однак уже для власного зиску чинити ту саму “халяву”. Нам потрібно все одразу й за копійки, інакше, ми й двох метрів не пройдемо.

“Якось-то воно буде”.

Етимологічно десь перетинається з російською “авоською”, однак наповнено суто українським сенсом. Важливішим є не стільки виправдання власної бездіяльності, скільки користування ситуацією. І де та суспільна мораль?..

Сьогодні ми все приватизували, а завтра вже розберемося, кредит беремо сьогодні, а якось-то віддамо, Конституцію написали, а як вона працює… Та хай хоч погорить. Західна забавка – кредитування – цілком сумісне з нашим менталітетом. Головне щось взяти, а інше зростеться саме. Навіщо нам будувати довгострокові плани, краще жити одним днем.

Обираємо собі владу, та яка ж нам різниця кого, головне, щоб він був як ми. Національна риса співідентифікації – і я, і мій син, і мій президент єдине ціле. Ось де-факто те й отримуємо. Ці три стовпи української ментальності й створюють поле політичних маніпуляцій, яки ми ковтаємо кожні вибори.

Нічого нового наші політики не вигадали. Влада завжди маніпулює первинними потребами суспільства, питаннями історії, соціальними стандартами та таким іншим. Однак у поєднанні з нашим менталітетом це перероджується в щось якісно нове, не притаманне жодній іншій країні. Пройдемося по основним топ-темам.

1. Соціалізм – капіталізм. Дилему, яка виникла на початку 90-х років, упевнено виграв капіталізм. І це не дивно, українцям усе дуже швидко набридає. Надивившись західних кінофільмів, нам теж захотілося купатися у валюті, стати бізнесменами, вдягатись в західні марки та відпочивати на Гавайях. Фактично того ж самого захотілося й сучасній українській владі, яка в 90-ті формувала власний капітал. Ось вони й вирушили разом із народом назустріч капіталізму. Одні дійшли, другі… Все йдуть. Так і народжуються політичні міфи.

2. Приватизуємо країну й заживемо краще. Усім сподобалося. Ламати, так з молотка. До речі, теж національна риса українців. Як же ми любимо крайнощі. Ось і поламали. А збудувати змогли лише мазанку, однак “демократичну”. Де ж ти, європейський прагматизм? Ніколи тебе не було в нас в Україні. Мабуть, і не буде. Однак капіталізм в економічному розумінні теж швидко набрид. Потрібно було запускати нову маніпуляцію.

3. Пограємось в демократію. Чом би й ні? Отримали. А що робити з нею – мало-хто знає. Хоча стоп, влада точно знає: кращого прикриття для себе важко й придумати, а народ хай побалакає, скільки ж можна все на кухнях та на кухнях, хай говорить уся країна.

4. Свобода слова. На Заході сформувалась як інструмент комунікації між владою й суспільством, для її спонукання до реальної дії. У нас свобода слова стала самоціллю. Паралельно із цим виникали інші міфи. Ідея української незалежності, на жаль, так і залишилася ідеєю, бо нам завжди треба кудись йти.

Ось і в 2004 році ми сіли й подумали: куди ж? Відповіді наша еліта дала аж дві: у Європу й у Росію. Обирайте, шановні. Українці вибрали, навіть не задаючись питанням, а навіщо ми йдемо. Просто йдемо, ну максимум аргументація “європейські зарплати”. Ми “інтегруємося”. Фаталізм криється в тому, що отримали поки тільки “європейські ціни”. Розкручується ця тематика не тільки владою, але й інтелігенцією, яка під терміном “європейськість” десь загубила термін “українськість”.

Якщо ж серйозно, то концепція євроінтеграції так і не дала нам визначення ролі України в Європі. Крім стратегічних та економічних інтересів самої Європи в Україні та ролі “розмінної монети” – побачити інше поки що важко. Українські можливості та інтереси, безумовно, є. Тільки ані народові вони не потрібні, ані владі, яка користається в цьому питанні власними. Поки одні “інтегрувались”, інші нам пропонували “єднатись”. Це єднання, звичайно, полягало у великій тріаді “Росія-Україна-Білорусь”.

І тут теж і культурні аспекти, і економічні. Як наслідок – і свої міфи про “дружність народів”, і “економічні зв’язки”. Зіграли на слабкості українських східняків, їхньої російськомовності та радянській ностальгії. Слід зазначити, що народ щиро вірив, і буде вірити в подібні ідеї, бачачи перед собою ілюзію співдружності, навіть не замислюючись, де тут власний український інтерес.

Інтерес еліти бачимо неозброєним оком – бізнес-зв’язки українського й російського капіталу. Хотілося б побачити, як вони аргументували б подібні ж ідеї, якби цих зв’язків не було. Культурні питання завжди були топовими для України. Для еліти ж це виключно інструмент відволікання уваги від нагальних проблем економіки. Наш люд хлібом не корми, а розповідай про УПА чи Чорноморський флот – ціни тобі як політику не буде.

З точки зору політичної психології це чистий комплекс національної меншовартості. Не бачачи й не задовольняючи свої матеріальні проблеми, українцям гріють душу питання культурно-історичні. Таких полюсів два: одні гріють душу колишньою радянською величчю в обличчі Росії, інші смакують трагедії історії.

Для влади це просто політичні канікули, ліцензія на бездіяльність. Для народу – “бальзам на душу”.

Інша популярна нині тема: треба робити реформи. Ось сиділи 20 років, і впало на голову яблуко. Народ тільки “за”. Звісно, треба. Будемо робити. Суть та мета реформ, хтось про неї думав? Сумніваюсь. Для влади, зрозуміла річ, реформи – це можливість установити свої правила гри. Для народу… Ілюзія державності. Ось і маємо таке явище як псевдореформізм.

Трагедія в тому, що українська еліта вчиться швидше народу, від цього народ і деградує. Ми самі копаємо собі могилу. Над нами ніхто не тримає пістолету під час виборів, не спонукає давати/брати хабарі, не примушує купуватися “за гречку”. Виходить, нам так зручно жити?! Ми завжди, ще з радянських часів, мріяли про правителя, котрий “і сам крастиме й іншим дасть”. Приблизно така логіка діє зараз. І уявити її в якійсь європейській країні, куди ми “йдемо”, просто неможливо.

В Україні ніколи ефективно не працювали громадські організації та профспілки, які на Заході виконують функцію збалансування державних та бізнес-інтересів. У нас вони скоріше “кишенькові” організації останніх. Причина – відсутність масовості. Українцю байдуже. Він ніколи не піде відстоювати свої права – “суд куплений”. Він ніколи не стане кооперуватись в громадські об’єднання – “щоб хтось гроші за мене заробляв”. Він ніколи не прийматиме участь у діяльності профспілки – “краще пива поп’ю”. А європеєць буде. І змусить владу чинити зміни. Українець сидітиме їстиме сало й скаже: “Якось то воно буде”.

Віталій Філіповський, політичний аналітик, спеціально для УП

Leave a Reply