Рагулізм Дрогобиччини, або хай живе Степан Бандера!

Нещодавно зателефонував мені колега-журналіст із Донецька і розповів, що на одній з дільниць у його рідному місті невідомий виборець акуратно скреслив прізвища всіх кандидатів, а натомість друкованими літерами написав: “Хай живе Степан Бандера!”. Є ще наші люди на Донеччині!

Натомість Дрогобиччина, яку помилково вважали і вважають П’ємонтом у П’ємонті, привела до влади багатьох рагулів і сама показала своє рагульське нутро.

Щоб одразу було видно, хто є ху, скажу, що рагулі в моєму розумінні – це малоосвічені люди, з примітивним мисленням, далекі від моралі. Вони можуть ходити до церкви, проповідувати релігійні цінності, але за цим стоїть жадоба до збагачення, свята віра у вищість власної персони, приниження інших людей, відсутність почуття гумору й образа на тих, хто сказав про них криве слово. Рагулям характерне знущання над українською мовою, кострубатість і примітивізм у висловлюваннях, численні граматичні й стилістичні помилки.

Гарно про суть рагулізму написав Ілько Лемко в статті “Рагулі”, яку легко можна знайти в Інтернеті.
Рагуль не має статі, але й діти його рагулята. У нього відсутня національність і партійна належність. Рагулі голосували за “Свободу” і “Фронт змін”, Партію регіонів і комуністів, “Нашу Україну” і “Батьківщину”. Вони привели до влади собі подібних – таких же рагулів.

Прикро, що на рагулізм купилися й порядні люди, які ніби мають нормальне мислення, інтелект. Вони не побачили за зовнішнім лиском рагуля, який став міським головою чи депутатом, його ницої натури, не зрозуміли, що їх, виборців, використали й викинули, як презерватив.

Рагулізм тих, хто прагнув влади й отримав її, зазомбував людей. У передвиборчих програмах не було змагань ідеологій, а лише брендів політичних сил. Виборець, який раніше голосував за “Нашу Україну” чи “Батьківщину”, тепер привів до влади “Фронт змін” і “Свободу”. Не взявши відповідальності за попередніх можновладців, рагуль розплодив нових, аби через чотири роки так само відхреститися від них.

Рагулів легко купити мішком картоплі чи десятьма доларами за правильно оформлений бюлетень. Масовість підкупу виборців і членів дільничних комісій вражає. Не вражає лише те, що все-таки значна частина виборців не прийшла голосувати, бо не вірить цій рагульській владі. Шкода, що ці люди не приєдналися до тих, хто не підтримав жодного кандидата, чи зіпсував бюлетені, чи вкинув їх незаповненими. Тоді би піррова перемога рагулів не була би такою очевидною.

Частина рагулів повірила в керівну й спрямовуючу роль Партії регіонів. По декілька депутатів цієї політичної сили тепер засідатимуть в радах. Вони нагинатимуть таких же рагулів, мерів і керівників цих рад, бо ті розумітимуть, що без грошей зі Львова чи Києва не зможуть розв’язати багатьох місцевих проблем. А при владі у Львові та Києві такі ж рагулі, але вже з Партії регіонів.

Хіба не рагулізм, що гірські села Дрогобиччини (колишній бандерівський край!) проголосували за Михайла Сендака, який поміняв кілька партійних прапорів, аж поки не приткнувся до Партії регіонів?

Хіба не рагулізм, що Миколу Гука підтримав Християнсько-демократичний союз, а Романа Калапача – Єдиний Центр?

Хіба не рагулізм, що Петро Суда пішов у кличківський “Удар”, а потім скинув свої голоси Богданові Мозолю?

Хіба не рагулізм, що Віра Байса намагалася стати депутатом Львівської обласної ради і ледь не досягла успіху?

Хіба не рагулізм, що на кожному окрузі в нас балотувалося парканадцятеро кандидатів у депутати?

Рагулізм живе в кожному з нас. Це як інфекція, яка може виявити себе в будь-який час. Як раба треба вичавлювати із себе по краплинці, так і з рагулізмом усередині себе треба боротися. Якщо ми бачимо, що грип чи інша хвороба нас долають, то приймаємо якісь пігулки, лягаємо на операцію, взагалі рятуємося. А коли людина стала рагулем, то зазвичай цього навіть не усвідомлює.

Треба їй підказати: “Ей, рагуле, не будь рагулем!”. Треба її добряче потрясти, аби вилікувати від цього непристойного захворювання.

Якщо рагулі при владі не розуміють, що вони рагулі, люди повинні зробити нормальні висновки і не допустити, аби рагулі приймали такі ж рагульські рішення. Кожне рагульське рішення вдарить по нас же бумерангом.

На жаль, рагулізм – це надовго, якщо не назавжди. Коли професорові Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка сказати, що він рагуль, то чоловік образиться. Але він є таким за своєю суттю, хоча має купу дипломів, статей у наукових журналах і навіть молоденьку коханку, якій від нього потрібні лише гроші. Натомість прибиральниця, яка обслуговує олігархів й заробляє копійчину в поті чола, мислить тверезо і ніколи за рагулів не проголосує, бо сама не є рагулькою.

Рагулізм, як і корупцію, викорінити неможливо. Але як у боротьбі з діабетом можна знизити рівень цукру, так і злоякісну пухлину рагулізму треба локалізувати.

Доживемо до наступних виборів? Доживемо, якщо перестанемо бути рагулями.

Анатолій ВЛАСЮК

Leave a Reply