У “безверхій хаті” (Аналіз результатів місцевих виборів 2010)

Недавні місцеві вибори в Україні року стали черговою імітацією державотворчого і демократичного процесу. Але це не дивно.

Відбувалися вони (і це давнє спостереження націоналістичних політологів, зокрема Василя Іванишина, тепер поділяє величезна кількість політичних аналітиків, публіцистів і просто свідомих громадян) в специфічних умовах України як неоколонії, що нагадує класичний шевченківський образ бездержавності – “безверхої хати”. Уже після парламентських виборів 2006 року для мислячих людей стало очевидним, що в межах виконавчої, законодавчої та судової гілок влади остаточно утвердилася переважно неукраїнська за кадровим складом (якщо, наприклад, пригадати характеристику уряду Ю.Тимошенко Борисом Олійником) та антиукраїнська за суттю система влади, розподілена між проросійськими (Партія регіонів, КПУ, соціалісти та ін.) та прозахідними (“помаранчеві” та інші націонал-демократи) “п’ятими колонами”, на чолі яких явно або приховано стояли і стоять представники олігархічного капіталу. Українську ідею, ідею націоналістичну, ідею національного державотворення (і цим особливо хвалилися ліберали в оточенні В.Ющенка після перемоги у 2004 році) було цілком усунуто з політичного мислення і майже цілком – з політичного мовлення на владному Олімпі.

Перемога В.Януковича на президентських виборах у 2010 році надала більшої переваги проросійським силам, дозволила їм сконцентрувати у своїх руках великий адмінресурс, дозволила поставити під контроль всі силові структури і суди (включно із Верховним та Конституційним), тому нічого дивного, що неоколоніальна влада набула цілком виразних московських рис. Тож місцеві вибори для правлячої Партії регіонів мали подвійну мету: 1) усунути від влади на місцях своїх прозахідних конкурентів (передусім рештки “помаранчевих” команд із “Батьківщини”, “Нашої України”, “Народної самооборони” та ін.) і 2) вибудувати вертикаль нової “регіональної” влади: Президент – більшість у Верховній Раді – більшість у місцевих органах влади. Поза традиційними східними і південними регіонами, ПР утвердилася у Центрі та Півночі України. Тож промосковський варіант розбудови “України без українців” набуває розвитку. Цікаво, що таке холуйське, антидержавне здавання кремлівським вождям національних інтересів (продовження оренди Чорноморському флоту Росії, продаж стратегічних галузей економіки, русифікація української освіти та науки, боротьба з українським націоналізмом, фальшування національної історії, ідеї впровадження російської як другої регіональної та державної мови та ін.) неодноразово викликали обурення навіть у такого не зовсім україноцентричного політика, як екс-президент Леонід Кучма. Закономірними й численними, хоча, на жаль, досі належним чином не організованими, були й протести української громади.

Таким чином, місцеві вибори стали лише черговим етапом здійснення антиукраїнської програми. (Але чого обурюватися: це ж план побудови “України для людей”, а не для якихось там українців.) Цей етап був підготовлений на різних рівнях. На законодавчому йому посприяв прийнятий поспіхом закон про вибори, який сам В.Янукович назвав недосконалим і запропонував змінити. Правда, уже після проведення виборів. Єдиний позитив – повернення змішаної системи виборів – нівелювався потужним адміністративним тиском регіоналів і браком по-справжньому альтернативних політсил та осіб, за які можна було б голосувати.

Організаційний рівень виборів показав, окрім уже згадуваних проявів адмінресурсу влади, банальний підкуп бідних і залякування та переслідування (аж до арештів) непокірних, утворення партій-клонів і зняття з виборів реальних конкурентів (наприклад, “Батьківщини” у низці областей), неконтрольоване додруковування тиражу бюлетенів, дивне формування ТВК, укрупнення дільниць (звідси – тиснява), довжелезні партійні списки, фальшування підрахунку голосів тощо. До речі, про масові фальсифікації говорили не лише спостерігачі чи представники опозиційних партій, про це згадували навіть регіонали, звідси – численні випадки перерахунку голосів чи переголосування. Про унікальні можливості для фальшування свідчить і те, що й досі (через понад тиждень після голосування) точно невідомо скільки людей взяло участь у виборах, що дані екзитполів суттєво відрізняються від остаточних результатів, а також те, що підсумки ЦВК обіцяє оголосити аж через три тижні після виборів. Видно, когось не дуже задовольняють здобуті результати. У підсумку, враховуючи катастрофічну низьку явку виборців (за оцінками експертів, явно нижче 50 %), можна говорити, що вибори як демократичний механізм реально не відбулися.

На рівні агітації і пропаганди кампанія була звично сіра, тупа і примітивна. Оскільки чіткої ідеології учасники виборів не мали (пропонували дику суміш популізму, ліберальних, соціал-демократичних та фальшиво-патріотичних гасел), тож переважно множили порожні соціально-економічні обіцянки й орієнтували людей на ту чи іншу особу, а не ідею. Політична школярщина знову домінувала. Технологічний рівень знову демонстрував звичну війну плакатів, телероликів, політ-шоу, компроматів та ін. Оригінально і коротко виступив завжди “самотній” опозиціонер А.Яценюк: мовляв, усе погано, але “ми йдемо будувати українську державу”. Правда, відколи у “Фронту змін” взялася програма побудови “української держави” – велика таємниця. Та тут головне сказати красиво…

Переможцем виборів стала передусім Москва, вигравши чергову битву у Заходу за вплив в українській неоколоніальній адміністрації. На рівні політичних об’єднань свої локальні перемоги здобули: 1) антиукраїнська Партія регіонів, 2) безідейно-космополітичний “Фронт змін”, 3) ВО “Свобода” і 4) українські реваншисти (КПУ). Правда, перемоги ці часткові. ПР загалом по Україні, за підрахунками аналітиків, втратила понад 3 мільйони голосів порівняно із президентськими виборами 2010 року. “Фронтовики” Яценюка ніде не здобули переконливої більшості, хоча й посутньо збільшили свою присутність у різних областях Заходу, Півночі й Центру. Комуноїдні сили виграли у тому сенсі, що до них поступово починає переходити частина розчарованого електорату регіоналів на Півдні (окрім Криму) і Сході.

Перемогу ВО “Свобода” у Галичині можна вважати моментом звільнення галичан від “ліберально-демократичного іга”: упродовж 1990-х і 2000-х рр. лідери різних демократичних середовищ лякали галичан що в разі їхнього націоналістичного вибору Західну Україну не зрозуміє Наддніпрянщина, і тому 90 % галичан систематично і слухняно віддавили голоси тільки за ліберально-демократичні партії типу “Руху”, “Нашої України” чи “Батьківщини”. Від цього регулярно програвали українська національна ідея і справа: в українській політиці ніяк не формувалася міцна, наступальна, націоналістична сила, всі надії покладалися на “дипломатичний” компроміс із антиукраїнськими середовищами. Тому перемога “Свободи” дуже важлива, але викликає деякі питання. Бо очевидно, якщо б ця партія стала на позиції класичного українського націоналізму, запропонувала справді націоналістичну програму, повела мову про боротьбу за національну державу, то ця перемога була б значно більшою і більш доленоснішою для українського руху. Однак ставки були інші – на патріотичну риторику й особу лідера (О.Тягнибока). Чи зможе така неоднозначна сила стати реальним захистом національних інтересів на місцях, чи піде сумними шляхами УНА-УНСО, КУНу та ін., побачимо. Лідерам “Свободи” варто пам’ятати: голосуючи за їхню організацію, люди голосували таки за український націоналізм, з ним ототожнюючи партію О.Тягнибока. Чи виправдаються їхні надії?

Від поразки своєї партії “Єдиний центр” (перемога лише на Закарпатті) виграв хіба що її лідер – запеклий опозиціонер, борець за ідеали Майдану і лютий демократ Віктор Балога став міністром МНС в уряді М.Азарова (повторивши шлях іншого непримиренного ющенківця і непідкупного революціонера, лідера “Пори” Владислава Каськіва).

Переможеними на виборах виявились: 1) усі ліберально- космополітичні помаранчеві сили (найбільш відчутно й ганебно програли вчорашні владні фаворити – “Батьківщина” (більшість лише у Волинській області), “Наша Україна”, “Народна самооборона”), 2) націонал-демократи (НРУ, УРП-“Собор”, УНП, партія “За Україну”), 3) низка партій влади, яких регіонали поступово відтискають від владного корита (“Сильна Україна”, “Народна партія” В.Литвина, комуністи в Криму).

На місцевих виборах в окремих областях та районах ситуація, щоправда, виглядає не так безнадійно. Наприклад, на Дрогобиччині у районну раду пройшли в абсолютній більшості державницькі сили, серед них – чимало особистостей, відомих своєю чіткою патріотичною позицією і реальними державотворчими справами. Складніше із виборами до міської ради, де чіткої більшості не мають ні провладні організації (“Сильна Україна” та ПР), ні помаранчеві (“Батьківщина”, “Наша Україна” та ін.), ні нові народні улюбленці (“Фронт змін” та “Свобода”), позиція яких щодо влади досі залишається вельми загадковою. Невідомо також, куди піде “свята” “Пора” (як її назвали в народі: бо ж, судячи з агіток, “не крали”, “не брехали”, “не брали хабарів”; дуже сподіваємось, і “не чинили перелюбу”): за своїм безкомпромісним лідером Каськівим (а це союз із Партією регіонів та її сателітами), чи за націоцентрично налаштованою дрогобицькою громадою (а це, як не крути, бути в опозиції).

Безглузде самопоборювання за роки домінування у міській владі, непоступливість кандидатів у мери від націонал-патріотів (лише троє відважились зняти свою кандидатуру на користь єдиного кандидата), дискредитація образу людини-націоналіста попереднім мером (лише образу, бо по-суті націоналістом ця людина ніколи не була і націоналістичної роботи не провадила, жодної націоналістичної стратегії розвитку регіону вона теж не змогла запропонувати), відсутність дієвих програм розвитку міста у всіх претендентів на депутатство чи мерську булаву та ін., – усе це неминуче привело до влади кандидата із протилежного табору. Але й його перемога вельми непевна. По-перше, це перемога (лише 33 %) із дуже непереконливим відривом від найближчого опонента (в якого 26 %). А загалом новий голова міста став мером меншості, бо набрав всього 12 тисяч голосів, проти понад 19 тисяч, які зібрали його демократичні опоненти. По-друге, здобута вона не через перевагу своєї програми розвитку міста над програмами інших кандидатів (таких, славити Господа, не було), а виключно через отаманщину в середовищі конкурентів під час виборів та обурення дрогобичанами безладом за керівництва націонал-демократів та помаранчевих у попередні дві каденції. Фактично, це не стільки Олексій Радзієвський виграв вибори, скільки його супротивники їх бездарно програли, розтринькавши свій авторитет у громади.

Справді, з усіх мерів (є досвід перебування міським головою у 1998-2002 рр.) О.Радзієвський показав себе, можливо, найкращим господарником та досить чутливим до патріотичної ідеї менеджером, який зумів перерости власне комуністичне минуле. Однак подальше перебування у Партії регіонів, деякі непродумані голосування у Верховній раді, підтримка проросійського, імперського варіанту святкування 9 травня (включно із сумнозвісними георгіївськими стрічками; до такого приниження своєї країни не вдався, наприклад, навіть О.Лукашенко, який на параді у Москві все ж одягнув стрічку кольору державного прапора Білорусі), численні помилки під час передвиборної агітації (наприклад, декларування своєї позапартійності і водночас відверта підтримка провладної “Сильної України”), непривабливий для більшості громади (і про це свідчить голосування) образ можливої команди нового міського голови та ін., – усе це спонукає замислитися. Тривожить і такий скандальний факт. Під час інавгурації відбулося покладання квітів до низки пам’ятників великим українцям у Дрогобичі. При цьому якось оминули Степана Бандеру, хоча саме цей пам’ятник відкривав свого часу новообраний мер. Дрібниця? Але промовиста. Прорахунок команди? Але відповідальність – на кому? І з чиїм середовищем будуть тепер пов’язувати появу на стінах будинків антибандерівських написів?..

Тож чи зуміє новий мер меншості стати мером усіх чи хоча б більшості дрогобичан, запропонувати дієву програму розвитку Дрогобича як сутнісно українського міста, не робити провальних кадрових, політичних та економічних кроків? Усе це покаже час. Як, зрештою, покаже і те, чи зможе у місті сформуватися ефективна, ідейна опозиція до чинної влади.

Вибори до обласної ради на Дрогобиччині яскраво продемонстрували пануючу розгубленість, байдужість і хаотичність політичної свідомості в регіоні. Сільські мешканці краю одночасно обрали висуванця Партії регіонів і ВО “Свободи”, що свідчить про відверту орієнтацію людей на особу, а не на ідейні позиції. В місті Дрогобичі обрали директора заводу від “Фронту змін” і співака від Руху, що говорить про суперечливу налаштованість виборців на давню ілюзію обирати замість політиків “справжніх господарників” і представників культури, які потім змушені були по чотири роки нудитися в різних радах, нарікаючи, “навіщо їм ця політика здалася”.

Варто відзначити іншу сумну закономірність: на Дрогобиччині цілком програли політично дискредитовані та деморалізовані колись авторитетні політсередовища (НРУ, УРП-“Собор”, КУН, УНП та ін.), які свого часу відмовилися від принципів реальної, ідейної націозахисної боротьби. Бажано, щоб їхній приклад чогось навчив сьогоднішніх фаворитів.

Загалом же внаслідок бездумності політичного проводу так званих “опозиційних сил” опинилася у програші українська справа – справа національного визволення, відродження й державотворення українського народу. Хоча справжні масштаби і параметри цього програшу можна буде оцінювати лише за кілька місяців, однак наслідки очевидні: в Україні продовжує зміцнюватися неоколоніальна промосковська влада, неодноразово окреслена різними аналітиками як “режим внутрішньої окупації”. Наступна її мета озвучена: перемога на парламентський виборах.

Радикально змінити ситуацію ще можна. Але лише тоді, коли буде продовжено українську національно-визвольну боротьбу, припинену недолугими лідерами націонал-демократів на початку 1990-х. Йдеться про надактуальне та єдинорятівне завдання: реалізацію української національної ідеї – створення української національної держави із всеохопною системою національного народовладдя, “яка б запевнила українській нації гарантований розвиток, усім громадянам України – всебічну свободу, справедливість, добробут” (Василь Іванишин).

Кожна із державницьких чи національно-патріотичних організацій в Україні, яка візьметься за програму реалізації національної ідеї в процесі державотворення, – врятується сама і врятує Україну. Однак, як видається, більше перспектив може мати нова політична сила (чи сили – політичні, громадські) націоналістичного типу, яка контролюватиметься національно свідомою громадою та національним орденом, на кшталт того, яким довгі десятиліття української історії була Організація українських націоналістів (ОУН). (Шкода, що численні сучасні ОУН-и цієї функції виконувати неспроможні.) Могутній електоральний та кадровий потенціал такої націоцентричної сили, позбавленої промосковських чи прозахідних ілюзій, очевидний. Про це опосередковано свідчить масове розчарування людей у сьогоднішніх різнокольорових політиканах, далеких від української ідеї. За попередніми підрахунками різних джерел, у виборах взяли участь лише 30-50 % виборців. Крім того, від 7 до 14% проголосували проти всіх. А це разом становить абсолютну більшість дорослого населення сучасної України, що вирвались за межі “виборів без вибору”. В подальшому цей протестний потенціал може збільшуватись.

Щоб наступні вибори не стали черговими виборами без вибору, черговим втраченим шансом, черговими перемогами антиукраїнських чи космополітичних сил, слід, очевидно, обрати шлях активної, якісної, революційної зміни ситуації в країні загалом та в окремих регіонах зокрема. А здійснити ці зміни на користь народу без осмисленого вибору національної ідеї просто неможливо. Неможливо, бо, як твердив відомий іспанський філософ та письменник Мігель де Унамуно, відродити націю означає “перетворити стадо виборців та податкодавців” у “народ, що складається з «я»”. І це “я” мусить бути національне. Лише на цьому революційному шляху є шанси здобути і розбудувати українську державу. А значить зажити гідним життям.

Науково-ідеологічний центр
імені Дмитра Донцова

Leave a Reply