Чи потрібна О. Радзієвському свобода слова?

За великим рахунком, міський голова Дрогобича Олексій Радзієвський не потребує свободи слова. Вона не приносить прибутків, а часто-густо шкодить тим, кому є що приховувати.

І все ж Олексій Васильович розуміє, щоб без журналістів йому не обійтись. Звичайно, мова йтиме не про свободу слова, а про те, щоб застрахуватись про всяк випадок від несподіванок.

http://www.msnu.org/engine/wp-content/uploads/2008/06/200142738-001.jpgПрес-конференція мера, яку він провів для регіональних засобів масової інформації минулої середи, 24 листопада, викликала суперечливі емоції. З одного боку, радує намагання Олексія Радзієвського бути відкритим і доступним для журналістів (принаймні про це він сам заявив), з іншого – засмучує зашореність самих акул і тюльок пера, які навряд чи готові до цього.

Ні, нашому брату потрібна не лише поточна інформація про економічні досягнення (якщо такі будуть), а й щось для душі, аби народжувалися цікаві матеріали. Проте вони пам’ятають, хто такий Олексій Радзієвський, від дружніх обіймів якого можна втратити свідомість. Це ще найлегший варіант. Тому його пропозиція інформувати громадськість про все без винятку зависла в повітрі й не знайшла продовження з боку журналістів.

За великим рахунком, опозиції з боку журналістів у Радзієвського не буде. “Вимахнутися” може Дрогінфо, і то не статтями, а коментарями на них: мовляв, неконтрольований процес. “Майдан” й Інтернет-ресурс Володимира Кондзьолки теж не робитиме великої погоди. “Галицька зоря” сидітиме тихо й смиренно очікуватиме вливань із бюджету. “Вільне слово” і “Високий Замок плюс Дрогобиччина” зберігатимуть нейтралітет, й особисті образи не братимуть гору. Іншим газетам бізнесово-рекламного характеру теж немає сенсу йти в опозицію.

Звичайно, порівняно з Миколою Гуком Олексій Радзієвський буде більш доступний для журналістів – а, значить, і для громади. Парадоксально, але Дрогобичем керували двоє журналістів – Микола Гук і Алла Гладун, – які довели ситуацію до абсурду, за якого в місті зникла свобода слова. За Олексія Радзієвського вона теж не з’явиться, й будувати ілюзій тут не варто. Але принаймні міський голова не буде сваритись із журналістами. Ба, більше! Найбільш віддані можуть поїхати з ним до Болоньї, в якій університетом керував наш знаменитий земляк Юрій Котермак (Дрогобич). Про це мер заявив на прес-конференції. Олексій Радзієвський послуговуватиметься радше пряником, ніж кнутом.

Але чи потрібна Олексієві Радзієвському отака замкнена зона, де відсутня свобода слова? Адже він прекрасно розуміє, що думають про нього тисячі дрогобичан, які не голосували за нього і не прийшли на вибори. Він ще не став міським головою для всіх мешканців міста, бо хоч і набрав більше всіх голосів, але це абсолютна меншість порівняно з кількістю виборців. Формальна нелегітимність влади та ще й на тлі відсутності громадянського суспільства породжують прагнення до диктатури. Якщо врахувати, що за своєю природою Олексій Васильович таки є диктатором (м’яким чи не зовсім – суть від цього не змінюється, як вагітність, що є або її нема), то небезпека для Дрогобича у зв’язку з відсутністю свободи слова зростає в геометричній прогресії.

Підім’явши під себе абсолютну більшість депутатів, зараз Олексій Радзієвський м’яко проїхався катком по засобах масової інформації. Якщо в когось і були крамольні думки, то тепер зникли.

Наразі Олексій Васильович не розуміє, наскільки небезпечною для нього самого є відсутність свободи слова в Дрогобичі, коли не можна писати про кума, свата, знайомого, того, з ким п’єш сто грамів, навіть якщо їхні дії йдуть усупереч інтересам громади. Насильно насадити свободу слова в журналістські колективи, які просто не готові до цього й не усвідомлюють своєї ролі, він теж не здатний. А будь-яка реформа, на яку він зважиться і яка конче необхідна Дрогобичу й Стебнику, потерпить крах, якщо не буде насамперед підкріплена реформою свободи слова. Для цивілізованого світу це є аксіомою, яку в Дрогобичі ще треба доводити. Не журналісти, слухняні виконавці твоєї волі, які бояться гострим питанням нашкодити собі, потрібні Олексієві Радзієвському, а люди, які професійно виконують свою роботу й інформують громаду, кажуть правду, якою би гіркою вона не була. Інакше співпраця з журналістами нагадуватиме фарс.

У команді Олексія Радзієвського є чимало людей, які працювали з Миколою Гуком і разом з ним несуть відповідальність за той стан речей, що склався в місті. Нерадиві керівники зібралися в депутатському корпусі. З одного боку, міському голові потрібна їхня підтримка при голосуванні (і вони це вже підтвердили дружнім підніманням рук), з іншого, навіть за його керівництва вони не здатні перебудуватися, бо звикли лише красти. Люди голосували за Радзієвського, бо вірили, що він здатний навести лад в місті, в тім числі й з такими горе-керівниками. Чи зможуть журналісти допомогти Олексієві Радзієвському, розповідаючи чесно й відверто про, м’яко кажучи, несумлінних членів його команди? Чи здатний сам Олексій Радзієвський розпрощатися з ними, якщо це загрожуватиме його спокою в сесійній залі? Запитання риторичні…

І таких питань, коли можна зашкодити своїм стосункам з Олексієм Радзієвським, але зберегти власне професійне обличчя, є чимало. Не кожен здатен зробити вибір, і було би наївно засуджувати людей за це. Зрештою, кожен несе свій хрест.

Журналіст повинен бути в опозиції до влади. Він відповідає за цю владу й не повинен дозволяти їй самозаспокоюватися. Звичайно, можна потерпіти сто днів, як це є в цивілізованих країнах, й зачекати, а що ж владі вдасться зробити. Враховуючи реалії Дрогобича та Стебника, навряд чи можна буде чекати на щось особливе.

Олексій Радзієвський і його команда повинні бути зацікавлені в тому, щоби в Дрогобичі народилася свобода слова, й створювати всі умови для цього. Поки що такої зацікавленості й розуміння проблеми не видно.

Анатолій ВЛАСЮК

Leave a Reply