Ігри в “шалених бандерівців” на київському повітрі

Перед 8 березня невелика група осіб побила вікна у крамницях одягу, назвавши це “боротьбою із шовінізмом”.

Група назвала себе “Молодіжною референтурою ОУН” і розмістила в Ютубі відеоролик, в якому пояснила причини свого вчинку: мовляв, у цих крамницях не взяли на працю дівчат виключно за їх україномовність.

Ось одна з історій. Діна: “Я прийшла на співбесіду в магазин дитячого одягу, в якому продаються відомі бренди, і представник цього магазину сказала мені, щоб я негайно перейшла на російську, якщо хочу, щоб вони і надалі зі мною співпрацювали, бо до їхнього магазину приходять дуже поважні клієнти”.

А ось з історії іншої дівчини: “Власник-вірменин навіть не навчився розуміти державну мову!” Зрештою, після розбиття та обмальовування вітрин крамниць “Референтура” закликає українців бойкотувати ці торгівельні мережі.

Подивімось тепер на ефективність таких дій.

Чи злякаються власники крамниць? – Навряд. Бо якби група з кількох осіб справді могла б щось змінити таким чином, то вітрини у місті Києві були б розбиті постійно.

П’ятьом релігійним фанатикам не подобались би надто відкриті жіночі костюми, виставлені у вітрині… Трьом адептам “исконно русского города Киева” – українські написи на вітринах… Семеро фанатів одного футбольного клубу били б вітрини, де манекени одягнені у форму “ворожого” клубу…

Словом, вітрини завжди були б у чомусь винні.

Якщо ж спробувати спрогнозувати поведінку власників атакованих крамниць, то, скоріше за все, україномовні дівчата і хлопці будуть відкидатися ще під час телефонної розмови, до першої ж співбесіди.

В Києві достатньо російськомовної молоді, а кожне інтерв’ю з україномовним – зайва підстава наражати на небезпеку свою вітрину.

Тому україномовним претендентам на роботу продавця чи консультанта ввічливо казатимуть: “Ми передзвонимо пізніше” – і братимуть на роботу осіб із менш небезпечною і водночас більш зручною мовою.

От і доборолись “шалені діти”, можемо їх привітати з “перемогою”.

Інша річ – якби “Референтурі” вдалося б зібрати більшу кількість учасників акції.

Щось подібне трапилось у 2000 році у Львові, коли двоє нелюбителів української мови забили до смерті композитора Ігора Білозора. Тоді розлючений натовп розніс кав’ярню “Цісарська кава”, в якій це трапилось, а у львівських закладах харчування та торгівлі тривалий час боялись вмикати російську музику.

Однак “Референтура” змогла лише побити вітрини. А зібрати натовп (хай навіть доволі мирний) – сил не вистача. А уявіть собі, якби коло крамниці зібралось хоча б кількасот людей і зажадали відповідальності адміністраторки, що зневажливо поставилась до української мови…

Безперечно, така акція привернула б куди більшу увагу суспільства і справила б серйозніший удар по іміджу торгівельної мережі. Проте досі зібрати кілька сотень прихильників української мови в Києві вдавалось хіба що зусиллями кількох громадських організацій та й то – в критичний момент, коли на сесію Верховної Ради мали винести шкідливу редакцію мовного закону.

“Референтурі” таке явно не під силу. Тим більш примарними видаються збитки торгівельних мереж через “референтурний” бойкот.

Українська мова у Києві займає специфічну нішу. Кияни настільки цінують і бережуть українську мову, що дуже рідко її використовують, залишаючи лише для свят та урочистих моментів.

Це, звісно, жарт, але фактично так і є – більшість киян позитивно ставляться до розвитку української мови, однак продовжують послуговуватись російською. З точки зору ворогів української мови, найправильнішим кроком є змінити таке ставлення в бік зневаги та настороженості.

Ще з радянських часів укріпився стереотип, що українська мова – це мова провінціалів, зараз до нього ще намагаються додати “і психічно неврівноважених радикалів”.

В цьому контексті приспів пісні, яка лунає під час “референтурного” кліпу – “Ми змінемо світ, зітрем стереотипи. Ми молодь України, її шалені діти” – набуває зловісного звучання.

І якщо зараз київські російськомовні батьки позитивно ставляться до захоплення своїх дітей українським патріотизмом, то у випадку продовження діяльності “Референтури” таке ставлення може змінитись на зворотне.

Ніхто ж не хоче, щоб його дитина виросла “шаленцем”, котрий по ночах б’є вітрини. Отже “Референтура” працює на руку ворогам України, створює нові негативні стереотипи про українську мову анітрохи не стираючи старих.

Втім, це як глянути. В радянських анекдотах існували два стереотипи українця – вайлуватий жадібний “хохол” і безглуздий агресивний “бандерівець”. От тільки розумного, заможного українця в цих стереотипах не було.

І різноманітні провокатори з “Референтур” витягують на київське повітря якраз другий “безглуздо-агресивний” стереотип.

Не слід також забувати, що Київ – це не лише корінні кияни. Це сотні тисяч людей, що приїздять з україномовного середовища і переходять на російську вже в столиці.

І за всі роки Незалежності жодна з організацій, партій чи громадських ініціатив не запропонували україномовним провінціалам достатньої мотивації для оборони рідної мови, тобто – для мовної стійкості.

Читати вірші у вузькому колі побратимів чи бити вітрини у все тому ж вузькому колі значно простіше, ніж організовувати дієву просвітницьку роботу в “несвідомому” середовищі.

Тепер подивімось на рацію власників крамниці. Візьмемо абстрактну ситуацію: підприємець-вірменин відмовляється брати на роботу україномовну дівчину, яка розмовляє російською з акцентом.

У його київській крамниці дорогого одягу всі продавці мають розмовляти російською. Чи виявляє він зневагу до української мови? Ні. Він приїхав робити бізнес у місто, де практично всі заможні люди послуговуються російською.

Відповідно, вимога правильно спілкуватись російською мовою є необхідною в крамниці такого типу, так само як у ресторані, де часто вечеряють іноземці, обов’язковим для персоналу має бути досконале знання англійської.

Не підприємець-вірменин змушує людей з прізвищами на -енко розмовляти російською. Завданням “свідомих українців” (“патріотів”, “націоналістів” – називайте як хочете) є виховання нового покоління киян, які купуючи в дорогому (і не тільки) магазині товари будуть розмовляти виключно українською.

Тоді й підприємці (вірмени, греки, чукчі, навіть українці) почнуть ставити знання української мови як обов’язкове для своїх співробітників.

І саме проти виховання такого покоління працює “Референтура” зі своїми іграми в “радикальний спротив”.

До речі, я свідомо уникаю в цій статті згадки про регулятивну функцію держави, яка ніби мала б захищати права української мови. Чому? Здогадливий читач, що більш-менш знайомий з нинішньою та вчорашньою “державною елітою”, гадаю, зрозуміє.

Зараз молоді радикали люблять порівнювати себе з Бандерою та його організацією. Винісши за дужки моє особисте ставлення до методів діяльності міжвоєнної ОУН, мушу визнати: вони були значною мірою ефективними.

ОУН застосовувала тотальний терор проти тих, кого вважала ворогами своєї ідеї, при цьому до організаційної мережі були залучені десятки тисяч членів, а провідниками були фахові військовики та вмілі конспіратори.

Цього, звісно, позбавлені “шалені діти”, які своїми діями працюють на руку антиукраїнським силам. Безглузді ігри “в бандерівців” варто припинити. Як любив повторювати покійний Головний Командир УПА Василь Кук, “Мовиш: “Нині інші війни”? – Ну, то іншу зброю куй”.

Сподіваюсь, ця Франкова фраза змусить задуматись багатьох “іграшкових бандерівців”, та й не лише їх.

Павло Зуб’юк

Джерело: Українська правда

Leave a Reply