Реквієм за галицькою сіллю

Кожна солеварня в Галичині унікальна, і в кожної особлива доля й типовий сумний фінал: занепад і руїна. Привід для закриття галицьких сільзаводів – нерентабельність. Справжня ж причина – донецька сіль витіснила галицьку.

Якось король Лір спитав своїх дочок, як вони його люблять. Після улесливих запевнень Регани та Гонерільї наймолодша донька Корделія сказала, що любить батька, як сіль у страві. До речі, в давнину страви солили лише за столом, щоб контролювати витрачання цієї дорогої приправи. Короля страшенно розлютила відповідь дочки і він вигнав її з дому. А згодом солодкоголосі донечки вигнали його самого. Ось таку притчу розповів нам англійський драматург Уільям Шекспір. Справжня любов непомітна, але її брак відчуваєш одразу.

Біле золото Середньовіччя

У самій назві «Галичина» міститься присмак солі. Грецькою мовою сіль звучить як «гальс». Австрійський історик та географ кінця XVIII ст. Бальтазар Гакет (1739—1815) припускав, що назва Галича і взагалі цілого краю походить від грецького слова «сіль». Історик Ян Длугош вважав, що своєю назвою місто завдячує однойменній горі. Звичайно, така прагматична етимологія навряд чи влаштує романтиків від історії, але потрібно мати на увазі, що то в нашій свідомості сіль майже нічого не вартує, а колись її називали «білим золотом» Середньовіччя, як тепер нафту називають нафту «чорним золотом» сучасності. Утім, можливо, коли світ завоюють передовіші технології, нафта перестане бути «золотом». Боюсь, що в недалекому майбутньому нас чекають війни не за нафту, а за прісну воду. Та менше з тим, мова йде наразі про сіль.

Фернан Бродель писав колись, що в історії пшениці – історія цивілізації». В історії солеваріння – вся історія Галичини. До речі галицька сіль – сіра, а не біла. В Х ст. соляну ропу набирали в берестяні козубки, ставили на сонце, щоб випарувалась волога, й отримували сіль. А щоб мати більшу кількість солі, вже для обміну та торгівлі, велику кількість ропи нагрівали в дерев’яних, згодом металевих посудинах на вогні, й збирали сіль, що виступала на краях. От і вся технологія, яка не змінилась й досі. Поглибшали тільки соляні криниці й змінився спосіб сушіння солі та транспортування. Сіль добувають або у вигляді мінералу (кам’яна сіль), або у вигляді соляного розчину – ропи. Виварна сіль колись натоптувалась у спеціальні форми, схожі на відерце – топки – і так транспортувалась, найкраще по воді (але це не всюди було можливо) на різні відстані. Від відстаней залежала й ціна солі, в яку входили різні митні збори. Найбільше не пощастило мешканцям одного швейцарського кантону, куди в середньовіччі сіль доставляли навіть за 2 тисячі кілометрів. Що вдієш – людина не може вижити без солі. І не лише тому, що сіль потрібна для тривалого зберігання продуктів харчування, а й тому що її нестача призводить до психічних розладів. Недаремно, існує вислів «сіль землі». Давні євреї вважали сіль «священною їжею».

Багато галицьких міст постало завдяки соляним джерелам: Долина, Калуш, Дрогобич, Болехів, Стара Сіль, Солотвино. І завдяки цьому промислу вони, збудовані на міцному соляному фундаменті, дотривали до нашого часу. Галицька сіль сприяла заселенню краю, осілості його мешканців. Туди, де були соляні криниці, після знищення міст і сіл люди повертались охочіше, бо знали, що сіль дасть їм шанс усе відбудувати заново. Так само відроджувались міста на перехресті торгових шляхів. Земля виснажувалась, натомість сіль була невичерпною. Влада тримала монополію на видобуток і продаж солі й постійно полювала на нелегальних солеварів. Щоб охороняти Великий Соляний шлях в Західну Європу запрошували воїнів з Угорщини, які згодом отримали від польських королів шляхетство. Так наприкінці ХІІ ст. до мого села Уріж звідти прибули лицарі, які згодом стали Уруськими гербу Сас. Але й тут уздовж шляху в передгір’ї видобували сіль. Неподалік від села, на місці колишнього хутора Мости збереглась соляна криниця. Мешканців сусідніх Нагуєвич урізькі досі дражнять «зваричами», (ті, що варили сіль), а ті їх – «кафтанами» (шляхтичами). Скільки минуло століть, а кастове протистояння в’їлось, як сіль, у свідомість людей, більшість з яких втратило історичну пам’ять. Хтось варив сіль, хтось продавав її, а хтось пильнував за цим процесом.

Галицька сіль мала два ринки збуту – східний і західний. Її продавали на Волинь, Поділля, Подніпров’я, а також до Польщі, Угорщини та Литви. На сході людей, що торгували сіллю, називали чумаками-коломийцями, бо саме Коломия була центром торгівлі сіллю, так би мовити, головною гуртівнею. Запорожці нераз приїжджали до Коломиї за сіллю, бо військо її потребувало чимало. Торгівля спонукає виходити за межі Серединного світу, пізнавати інші світи, засвоювати чужий досвід. Купець, якого так зневажали воїни і браміни в давнину, створював їхній добробут. Він повинен був мати голову на плечах, щоб отримати прибуток, і у випадку війни витрати на військо лягали на нього, хоча війна, якщо ти не постачальник війська, знищує твою справу. Запасались сіллю на випадок війни навіть і в ХХ столітті. Я пригадую, як у дитинстві селом пройшла паніка, що буде війна, і дехто з наших людей накупив солі й навіть почав сушити сухарі. Та що там казати, коли два роки тому теж внаслідок паніки в Україні масово розкупили всю сіль. Страх, що сіль стане раптом недоступною, живий і досі.

Разом з валками із сіллю вирушали галицькі юнаки здобувати освіту в університети Європи. Одним із таких хлопців був Юрко Котермак, відомий як Юрій Дрогобич, згодом вчений медик і астроном, що викладав у Краківському університеті. Сіль була двигуном економіки нашого краю, і залишалась ним і в нові часи, коли виникають соляні заводи, які спершу були просто великими солеварнями. Невеликі соляні промисли продовжували існувати, але рентабельнішим було все-таки концентрувати людські й технічні ресурси на великих родовищах. Так виникають перші солевиварювальні заводи в Галичині. Їхня історія – це частина історії нашого краю, але частина забута, відсунута набік історією політичною. Те, що залишилося від колись процвітаючої промислової галузі, заслуговує на таке саме ставлення, як храми, замки чи палаци.

Дев’ять, п’ять, три…

http://zaxid.net/resources/photos/news/201112/1243792_1247356.jpgФеномен Дрогобицької солеварні полягає в тому, що вона безперервно працює ще з 13 століття. Це – найстаріше постійно діюче підприємство в Україні. На гербі Дрогобича – 9 топок солі, що символізує 9 соляних криниць. Це – найбільша кількість топок серед міст, що обрали цей символ собі на герб. У 18 ст за Австрії видобуток дрогобицької солі сягав 8 тисяч тонн. Зараз – заледве 2 тисячі. Сіль більше не є стратегічним продуктом і багатством Галичини. Це розумієш, коли потрапляєш сюди, спустившись від центру вулицею Жупною на Зваричівське передмістя. Брами немає, вхід вільний. Типове занепале й розкрадене радянське підприємство. Таких повнісінько, як в Дрогобичі й Бориславі, так і у Львові. Два склади здано під гуртівні. Я чула, нібито сюди возять туристів, і навіть пишаються цим. Та мені не треба було шукати собі гіда, щоб побачити соляну шахту, звідки качають ропу, і цех, де випарюють та сушать сіль. Цех з дерева, яке продувають наскрізь вітри, конвеєр, що подає сіль на склад, з обох боків сяк-так прикритий шифером.

Цитата: «Підприємство працює на межі своїх можливостей – випускає щодоби по 10 тонн солі. Більше наростити виробництво неможливо. Для цього потрібно суттєві інвестиції. Але з іншого боку – чи потрібно розширювати виробництво, оскільки потреба в солі найближчим часом зменшиться. Причин для ажіотажу нема, оскільки всі чотири українські заводи з випуску харчової солі працюють на повну потужність і не збираються зупинятися». Типова відповідь. На території заводу наїжачилась моторошна дерев’яна споруда, що може впасти щомиті від вітру. Завтра комусь спаде на думку взагалі закрити завод, який має величезну історичну цінність, хоча споживачі віддають перевагу саме дрогобицькій солі, а не артемівській.

Місто Долина – 5 топок солі. Перша згадка про солеварню за 1525 рік. Тоді король Зиґмунт І дозволив міщанам виробляти сіль в таких кількостях, як у Коломиї і продавати її жителям тих земель, які віддавна її споживали, без шкоди для коломийської ропи. Невеликі солеварні почали закривати ще за Австрії у 80-х роках 18 ст., як нерентабельні. Історія Долинської солеварні дуже драматична. Її спробували закрити у 1847 році, але в 1868 році Долинська солеварня отримала підтвердження, що залишається в числі діючих, і працівники відразу ж почали будувати новий цех, взялися до будівництва нової виварювальні на дві панви з сушарнями. Пожежі, повені не раз ставили під загрозу її існування, а 26 листопада 1898 року виникла велика пожежа, яка повністю її знищила. Пожежа виникла о дев’ятій годині вечора в будинку коваля Лемберга і швидко охопила будинки по Струтинській вулиці, перекинувшись на будівлі саліни. Жертвою полум’я стали виварювальні будівлі, склади солі, надшахтна будівля шахти св. Барбари, столярня, кузня зі складом, житлові будинки, згоріли запаси дров. Вдалося врятувати документи, касу закладу і помешкання керівника.

http://zaxid.net/resources/photos/news/201112/1243792_1247355.jpgВажко нині сказати, чи була б знищена вогнем солеварня відбудована, якби солевари не виявили самі ініціативу. У 1989 році в Польщі вийшла в світ книга Францішека Штемлера “Люди Долини”, в якій він пише : «…рік 1899 був важким, люди ходили злі, пригнічені, часто голодні, …делегації солеварів оббивали пороги різних урядових установ про відбудову, але йшли ні з чим. Писано скарги в раду повітову, до намісника у Львові, до міністерства Скарбу у Відень, але безрезультатно».

Влітку того ж року безробітні солевари зібрали гроші на дорогу, й відправили делегацію до Відня. У ті часи цісар приймав кожного прохача, незалежно від його суспільного статусу. І сталося диво. Долинські люди, що виходили на залізничну станцію кожного дня, чекаючи повернення товаришів, нарешті отримали радісну звістку. Цісар взяв відбудову шахти під свій особистий контроль. Уже в травні 1900 року було відремонтовано шахту св.Барбари. Солевари тимчасово стали будівельниками. З різних кінців імперії надходили будівельні матеріали, до роботи було залучено досвідчених архітекторів та інженерів. Аж до 50-х років ХХ століття Долинська солеварня залишалась найголовнішим підприємством міста. А потім сталося те, що сталося, хоча долинська сіль цінувалася найбільше.

Здавалося б руїни колишньої слави так і потонуть в бур’янах. Але коли я півтора року тому там побувала, виявилося, що руїни охороняють. І ось цього року створено комунальне підприємство «Долинська сіль», яке поставило перед собою мету: створити в Долині курорт і культурно-історичний комплекс «Долинська солеварня», де будуть добувати й варити сіль. Ось він – вихід. Цілком достойний і вигідний місту. Усе залежить від доброї волі мешканців, а не від того, дасть держава гроші чи не дасть. При такій корупції, як у нас, навряд чи щось вийшло б. То не цісар, який ставив на клопотаннях літеру «F», не питаючи, який матиме з цього відкат. І завжди відправляв прибулих прохачів назад за гроші з казни. Але одного разу долиняни вже врятували свою солеварню. Якщо задум реалізується, то це буде перший в Україні промисловий музей.

Але поруч ще одне місто зі зруйнованою солеварнею – Болехів. Три топки солі на гербі. Болехівська солеварня поблизу курорту Моршин. Перша солеварня виникла у 1546 році в Болехові на Старій Бані. Варили тут сіль донедавна. Будова, що збереглася, збудована ще 1855-го. У самому Болехові є що подивитися, тому мало хто цікавиться пам’яткою промислової архітектури на виїзді до Моршина. Сюди приїжджають євреї, нащадки й родичі жертв Голокосту, тут бував Іван Франко, мешкала Ольга Кобринська. Але чогось бракує цьому симпатичному містечку з цукерковою рожевою ратушею. Мабуть, солі. У 1874 році на Болехівському заводі працювало 49 робітників і 10 службовців. Підприємство випускало щорічно 50-70 тисяч центнерів солі. Працівники створили власний духовий оркестр, що проіснував майже 100 років аж до середини 60-х років XX століття. Солеварня пропрацювала до 1996-1997 років (офіційно), потім почала занепадати, розкрадатися, хтось знайшов іншу роботу, а хтось почав красти метал з нікому вже не потрібного обладнання виробничих цехів. Тепер тут пустка і на гранчастому шпилі – іржавий годинник з нерухомими стрілками.

http://zaxid.net/resources/photos/news/201112/1243792_1247353.jpgКожна солеварня в Галичині унікальна, і в кожної особлива доля й типовий сумний фінал: занепад і руїна. Привід для закриття галицьких сільзаводів – нерентабельність. Справжня ж причина – донецька сіль витіснила галицьку. Більшість заводів припинили своє існування в 50-х роках ХХ століття, коли комуністичний режим почав індустріалізувати Галичину, покінчивши з визвольним повстанським рухом. Чиновники не розуміли, чим є для людей ці невеликі підприємства, де працювали покоління галичан, що таке традиції багатьох поколінь солеварів. Для них це справді був чужий і далекий світ. Однак мовчання місцевих ягнят – ще страшніше. Якось вдалося протриматись Дрогобицькій солеварні. Не варто недооцінювати людський фактор.

http://zaxid.net/resources/photos/news/201112/1243792_1247354.jpgРинок захоплює донецька кам’яна сіль, яку добувати дешевше, хоча якість виварної солі краща, бо в ній немає домішок гіпсу. Артемівське родовище кам’яної солі було відкрите лише в другій половині ХІХ ст., зовсім поруч знаменитого Чумацького шляху. Загальна потужність шару солі в Донбасі коливається від 100 до 200 м. Тут видобувається найбільша кількість кам’яної солі в Європі. Властиво, не було сенсу продовжувати традиції солеваріння, не було державної підтримки. Півтора мільярда тонн донецької солі на наш вік вистачить.

Сіль із кров’ю

У червні 1941 року в соляні шахти на Добромильському сільзаводі було вкинуто тіла закатованих в’язнів. Приблизно 3 500 жертв комуністичного режиму. Серед них були діти з Перемишльського притулку, жінки з немовлятами, старші люди. Слабших просто вкидали живими, інших добивали дерев’яними молотами, якими подрібнювали сіль. Крик стояв такий, що люди чули його за зачиненими вікнами. Їм заборонили виходити. А потім через два дні почули страшний сморід. Директором сільзаводу був такий собі Прокоп’єв, офіцер НКВД, який начебто після війни став директором Долинського хлібзаводу. Це він віддав наказ робітникам прийти отримувати зарплату напередодні екзекуції. Ті, хто прийшов, уже не повернулись назад. Більшість тіл так і лежить у шахті глибиною 100 м. Вона була наповнена доверху. Одна й друга. Коли прийшли німці, то відкрили шахти. На самому верху лежало тіло молодої жінки, яка навіть мертвою не випустила з рук немовля. Частину тіл поховали поруч у спільній могилі, а решта залишилась в шахті навічно.

Ніхто вже не скуштує добромильської солі. І не варто. Але ось цитата з офіційного сайту міста Добромиля: «Санітарно-оздоровчий комплекс в урочищі Саліна, де 160 років тому були відкриті соляні копальні, а на їхній базі був створений санаторій на 365 ліжок та оздоровчі заклади для лікування туберкульозу, пневмонії та бронхіальної астми, у 1986 році з невідомих причин був закритий Львівським облздороввідділом. На даний час санаторну землю викупила київська організація, у віданні якої знаходиться 12,7 га землі та 4,5 тис. кв.м приміщень. Вартість усього господарства Саліна становить 1 млн. доларів США». Уявіть собі санаторну зону на місці Освєнціма чи Биківні, чи в Бабиному яру. Бізнес важливіший чи не так? Чийсь персональний добробут на кістках. З одного боку влада править молебні в останню неділю червня, будує меморіали і виголошує патріотичні промови, а з іншого…Чи послали б ви свою дитину лікуватись в таке місце?

Усе минає на цьому світі. І слава, й неслава. Так уже склалося, що моральні втрати завжди болючіші ніж матеріальні. Галицька сіль, розчинена у воді – це кров нашої землі. Без неї ми захиріємо і вимремо чи станемо вигнанцями, як той король Лір, покараний за те, що віддав перевагу брехні над щирістю.
Джерело:
ZAXID.NET
Автор: Галина Пагутяк

  1. BabaBaba12-31-2011

    Сейчас лучше всего солить морскою солью,все в Европе ею солят,она имеет кучу минералов и мягче,чем обычная.Я сам пользуюсь…

Leave a Reply