Сіль землі…

Сумні роздуми після відвідин солеварного заводу у Дрогобичі.


Сіль землі…

http://www.wz.lviv.ua/image/4598/articles/100769-178x122.jpegНашій землі ніколи не бракло солі, навіть тоді, коли сіль була на вагу золота (а такою ставала, коли починались війни й торгові шляхи порожніли). Купець – наймирніша професія у світі і в той же час одна з найнебезпечніших. Купець мусить платити мито, наймати вояків, що охоронятимуть валку, берегти товар у дорозі, щоб не зіпсувався. Саме купцям завдячуємо появою доріг, які існують понині, міст та сіл, розвитком науки й поширенням освіти. Утім, не вони правили світом, ба навіть найубогіший шляхтич погордував би займатись торгівлею. Купці були тими вівцями, яких стригли міські магістрати, коли треба було вимостити вулиці чи залатати діри у міському мурі.

Галичина, де два мільйони років тому шуміло море, стала матір’ю солі, без якої неможливе існування людського роду. Важко сказати, коли почали варити сіль у нашому краї. Мабуть, ще в часи неоліту. Соляну ропу черпали з джерел, а тоді випаровували вологу. Гарячу сіль ліпили в грудки, а згодом набивали у спеціальні форми, що були одночасно валютою. Купці вантажили топки солі на вози й везли до Києва, на Волинь, Буковину, до Польщі й далі. По сіль приїжджали і чумаки, особливо, коли в Криму було неспокійно. Так тривало багато віків. Тепер соляну ропу качають з глибини ста й більше метрів, але технологія не змінилась. У цьому я переконалася, побувавши у передмісті Дрогобича, Зваричах, на найстарішому промисловому підприємстві Європи – Дрогобицькому солеварному заводі.

Перша згадка про нього – 1250 рік. Сіль завжди була державною справою, солеваріння контролював король. У XVIII ст., за Австрії, видобуток дрогобицької солі сягав восьми тисяч тонн. Зараз – заледве дві тисячі. Сіль більше не є багатством Галичини. Це розумієш, коли потрапляєш сюди, спустившись від центру, вулицею Жупною. Брами немає, вхід вільний. Одне з деградованих і розкрадених радянських підприємств. Таких повнісінько як у Дрогобичі та Бориславі, так і у Львові. Два склади здано під гуртівні. Чула, нібито сюди возять туристів і навіть пишаються цим. Та мені не треба було шукати собі гіда, щоб побачити соляну шахту, звідки качають ропу, і цех, де випарюють сіль у величезних металевих панвах. Колись панви були дерев’яні, і розчин підігрівали на дровах, нині гріють на газі. І ще барабан, де підсушують сіль, бо мода на топки минулася. Під сяким-таким навісом розсипчасту сіль подають транспортером на склад. Оце й усе. Сіль, перемішана з землею, схожа на брудний сніг.

Я бачила там стару дерев’яну споруду, настільки понівечену, що її можна знімати у фільмі жахів. Усередині сидів понурий старий чоловік. Серце мені підказало, що він безпритульний. Можливо, діти виставили з одного із отих старих особняків, що їх оновили пластиковими вікнами і фарбами диких кольорів. Йдучи сюди, я зустріла жінку, яка везла у візку дитину років чотирьох, розумово відсталу. Вона щось говорила дитині, а та відповідала їй незрозумілим монотонним белькотінням. Коло наче замкнулось, і мені стало моторошно. Не люблю гламурного туризму, але ця мандрівка до сільзаводу мене направду шокувала. Яким коштом живе Дрогобич? З податків на пивбари й ринки? З державних дотацій? Сіль, втоптана у землю, – ось що таке Дрогобич. І руки, сковані ланцюгом, тих, економічний ентузіазм яких стримує уся наша пострадянська система.

Або ще краще – гамівна сорочка.

«Я тебе люблю як сіль у страві», – сказала Корделія королю Ліру, своєму батькові, за що була проклята і вигнана з дому. Старий збагнув, наскільки великою була любов його дочки, лише коли сам став бездомним, зрадженим старшими доньками, які любили його на словах, а не насправді. Як сіль любить свою дівчинку і ота жінка, яку я зустріла на брудній вулиці зваричівського передмістя. Від нестачі солі людина божеволіє, і рід її вироджується.

Похилений паркан довкола дивом вцілілого шедевру дерев’яної сакральної архітектури з церкви Юра, яку колись виміняли на сіль, понищена гонта. Мене навіть не втішили риштування реставраторів, що оточили стіни церкви, такою беззахисною й безнадійно старою вона мені видалась серед висохлих бур’янів та всього запустіння сільзаводу. Де сіль цієї землі, куди вона поділась? Певно, нікуди не поділась. Вона просто не потрібна. Якусь сіль можна завезти з Донецька, Криму чи з Європи, й якщо не ми, то наші діти й онуки призвичаяться до неї. Змушені будуть вживати чужу сіль, бо своєї не можуть зварити.

Бідний маленький завод солі – наче старий чоловік, що до останку намагається працювати, аби не бути тягарем для своїх рідних, й не їсти дарма хліб. Галичина перестане існувати, якщо він зупиниться.Так уже є, що сіль починаєш цінувати, коли настає її дефіцит. І недаремно сіль – символ мудрості. З мудрістю у наші часи відбувається те саме.

Галина ПАГУТЯК
Письменниця

Дрогобицький район, Львівська область

На фото: Як і 800 років тому, солеварний завод у Дрогобичі досі – дерев’яний.

Leave a Reply