Як не повинно інформувати про нас Європу?

Стаття Дмитра Донцова під такою назвою вийшла в літературному і суспільному журналі “Українська хата” ще в 1913 році (N4). Проте думки класика українського націоналізму , викладені в цьому тексті, не втратили своєї актуальності й нині.


Вже на початку статті зі здивуванням довідуємося, що за ці сто років Європа фактично й практично не змінила свого ставлення до України. “Тупа байдужість, з якою ставилася ще недавно Европа до української проблеми, належить уже минувшині, – пише Дмитро Донцов (тут і далі збережені стилістика та орфографія автора – А.В.). – Тепер, правда, можна говорити про недостачу тих відомостей, що про нас мають на Заході, але про ігноранцію вже ні. Річ природна, що зацікавлення европейської громадської думки новим питанням викликало цілу низку статей (навіть книжок), присвячених українству і написаних самими ж українцями на різних світових мовах”.

Стаття Дмитра Донцова насправді є бібліографічною заміткою, як він сам її окреслив, і стосується аналізу окремих статей, опублікованих українськими й іноземними авторами в зарубіжних виданнях. Не будемо переобтяжувати читача власне бібліографією, а зосередимо свою увагу на висновках ідеолога українського націоналізму. Можливо, це допоможе тим, хто пише для закордонних видань, осмислити свою місію у висвітленні українських проблем.

Дмитро Донцов насамперед звертає увагу на те, що для Європи будь-яка інформація про Україну є цінною, але важливим і цінним є те, чи зацікавляться іноземці власне такою інформацією. “Коли матимемо перед очима ту повну незнайомість із нашою справою, яка ще донедавна панувала скрізь у Европі, – пише він, – то появу наведених вище книжок і статей доведеться вважати річчю надзвичайно корисною і пожаданою. Але … але коли ми захочемо собі усвідомити мету і завдання такої інформаційної роботи, то конче дійдемо висновку, що одиноке цінне в перелічених працях це добра воля і подані факти. А в кожнім разі, не їх освітлення, невірне і неправдиве освітлення української проблеми. В такому вигляді, як ся проблема подана в сих працях, вона ледве чи збудить до себе зацікавлення чужинців”.

Отже, як бачимо, для Дмитра Донцова важливо не просто подати іноземцям інформацію про Україну, а й зацікавити їх. Щоб це зробити, інформація має бути правдивою, вірно висвітлювати українські проблеми. Це твердження ідеолога українського націоналізму тим більше вірне сьогодні, коли маємо неправдиве інформування зарубіжних партнерів про те, що дійсно відбувається в Україні. Як правило, гору бере точка зору влади і тих авторів, які свідомо чи несвідомо цю владу обслуговують. За великим рахунком, у цій царині нічого не змінилося від Кравчука до Януковича. І навіть позірна свобода слова, яку проголосив Ющенко і якої формально дотримується Янукович, нічого не змінила. Прищепити журналістові чи авторові потребу писати правду і тільки правду, незалежно від симпатій чи антипатій, – ось головне завдання нинішнього моменту в царині інформування іноземців про те, що відбувається в Україні. Але це тема окремої розмови. Ми ж повернімося до Донцова.

Розвиваючи тему зацікавлення українськими справами, Дмитро Донцов говорить про те, що не слід повторювати помилки інших народів, які звертаються до почуття справедливості та симпатії європейців. “Майже всі автори, про яких я говорю тут, – пише він у статті “Як не повинно інформувати про нас Європу?”, – хочуть своїми інформаціями промовити до серця Европи, до почуття справедливости европейської громадської думки, збудити її симпатії до поневоленого народу. Се, власне, і є найневідповідніший шлях до позискання чиєї-будь уваги. Тою дорогою ходили вже й поляки, і фіни без будь-яких реальних для себе наслідків. Цілий світ є великим цвинтарем розчавлених колесом історії народів, які не раз, не два зверталися зі своїми скаргами до “цивілізованого світу”, а “цивілізований світ”, у найліпшому разі, складав ці скарги і зажалення ad akta (латинське, буквально “до актів”, відкласти до справ, у справу – А.В.), у найгіршім – загалом нічого з того не робив. Правда, в деяких випадках скарги плебейських націй знаходили собі послух у своїх щасливіших сестер (справи македонська, албанська), але це став-лося задля мотивів, які ані з чутливістю, ані з милосердям нічого спільного не мали. Українці апелюють до европейської демократії. Добре! Але ця демократія могла б зацікавитися їхньою справою лише тоді, коли б, кажучи вульгарно, бачила у тім який-будь інтерес для себе. Инакше, коли б їй було доведено, що український рух лежить в інтересах европейської демократії”.

На жаль, ми бачимо, що нині Україна впевнено хоче зарахувати себе до розчавлених колесом історії народів, як пише Дмитро Донцов. Але не слід поспішати на світовий цвинтар, якщо є хоч найменша надія не повторити помилок інших народів. Не можна сказати, що сучасна Європа не має інтересу до України, але, всупереч Донцову, український рух не лежить в інтересах європейської демократії. Інакше нас би вже давно прийняли до Євросоюзу без жодних умов і застережень. Те, що відбувається всередині України, демократією можна назвати з великим застереженням. Іде звичайнісінька боротьба кланів за місце під сонцем. Різні політичні сили обслуговують ці клани, причому рядові партійці не розуміють, кому насправді вони служать. За великим рахунком, Європі не потрібна метушня навколо Тимошенко, але гарячі обійми Росії, яка ладна задушити Україну, змушують європейську демократію, яку такою можна назвати теж умовно, реагувати, аби наша держава не опинилась в орбіті Євразійського союзу. З боку української влади нема жодних потуг, аби Європа могла зацікавитись нашими, за Донцовим, справами. Ідеолог українського націоналізму в даному контексті має на увазі насамперед поступ в українстві, бо мишача метушня між кланами може зацікавити Європу лише в кримінальному аспекті. Тільки національна ідентифікація України цікава Європі й усьому цивілізованому світу. Лише за таких умов український рух, за Донцовим, лежатиме в інтересах європейської демократії, відкриваючи небачені досі перспективи і для самої Європи, але насамперед для України.

Розвиваючи цю думку, Дмитро Донцов пише: “Для цього українці мусили б передовсім довести, що український рух є або стає важливим політичним чинником у слов’янськім світі й запорою для всяких реакційних, ворожих європейській демократії, течій серед слов’янства (панславізм); по-друге – що цей корисний для європейської демократії рух має всі вигляди успішного розвитку. Якраз цього ми й не знаходимо в перечислених вище інформаціях!”.

Годі й говорити, що і нині ми не знаходимо в європейській пресі статей, які би були написані за критеріями, запропонованими Дмитром Донцовим. Зарубіжні автори, можливо, й схоплюють суть того, що відбувається в Україні, але подають це з точки зору європейської демократії та політики конкретного видання, а українські автори, намагаючись вгодити думці європейців про нас або відверто їй опонуючи, не розповідають про українські справи саме з української точки зору. В будь-якому випадку це повинна бути правдива точка зору, без ідеологічних нашарувань, політичних симпатій і антипатій. Взагалі безстороння західна журналістика ще є чужою українським авторам, які виносять свої емоції на суд Божий. Я не маю на увазі тут сприйняття матеріалу як такого з огляду на ментальність тієї чи іншої нації, а кажу про достовірність, правдивість, об’єктивність, виваженість інформації.
Роблячи конкретний аналіз деяких статей про Україну та українські справи, опублікованих у зарубіжній пресі, Дмитро Донцов пише: “З цього побіжного огляду видко, що інформації, про які мова, загалом не зовсім відп-відають вимогам, які можна було б до них ставити. Як збір фактичних даних про чуже і ще порівняно мало знане чужинцям питання – вони не позбавлені певного значення. Але в кожнім разі, було б пожадане, аби ті, хто на майбутнє виступатимуть перед форумом Европи з обговоренням української справи, здавали собі ясніше справу про мету цих інформацій”.

Для Донцова будь-яка інформація про Україну та українські справи повинна нести в собі заряд прицілу на майбутнє. Україна, каже Донцов, – це нація, яка має майбутнє, а тому саме з позиції майбутнього, а не лише героїчного минулого, в якому багато було плаксивого, слід показувати себе світу. “Мало показати національний гніт, – пише він у статті “Як не повинно інформувати про нас Європу?”, – цим збуджуються лише симпатії добросердих людей, але не політичного світу. Симпатії цього останнього здобувають лише народи і справи, що мають перед собою будучину. Рівно ж, ледве чи привабимо до себе увагу Европи, коли будемо вдавати з себе таких невинних провансальців, які дивляться на читача з деяких статей “Анналів” (Донцов має на увазі збірник статей французькою мовою “Les annales” – А.В.). Для цього треба показати, що наша нація стає поволі політичним фактором, силою, цілі якої лежать в однім напрямку з цілями европейської демократії. Потреба показати, що наша нація потрафить бути активним суб’єктом історії, а не лише об’єктом для демонстрування добрих почувань добрих людей. “Пожалей меня, родная!” – цей старий рефрен усіх староукраїнських скарг перед російськими лібералами та перед Европою – найвища пора забути. Инакше чужинці все дивитимуться на нас як на російських провансальців, яким ані сн-ться робити жодних клопотів кому б то не було та які лише мріють про права “de leur langue et de leurs coutumes (французька – їхньої мови та їхніх звичаїв – А.В.). Так бодай висловлюється про нас Ш.Сейньобо у своїй плаксиво-гуманній, але для нас зовсім безвартній передмові до “Анналів”.
Плач по Україні, по українських справах загалом і, скажімо, по справі Юлії Тимошенко нині лунає Європою. Але прагматична європейська демократія не піддається на плаксиво-гуманний, за Донцовим, стиль тих авторів, які, можливо, й бажають добра нашій державі. Європі цього замало. Європа чекає від нас не плачів і скавулінь, а конкретних справ в утвердженні українства на українській землі.

У контексті сказаного Донцовим слід зробити закид тим українським силам, які вважають себе націоналістичними, продовжувачами справи Дмитра Донцова і Степана Бандери. Я вже багато разів переконувався, що, говорячи правильні фрази про українську справу, перспективи української революції, лідери цих сил просто не читали першоджерел, не осмислювали написаного Дмитром Донцовим і Степаном Бандерою, не адаптували їхнє вчення до наших умов. Куди простіше винаходити “свій велосипед” і під маркою націоналізму видавати свої опуси як “єдино правильне вчення”, нічим не відрізняючись за своєю суттю від марксистів-ленінців зокрема і більшовиків загалом.

Коли наші українські буцімто націоналісти роблять закиди Європі й європейській демократії, висловлюються на кшталт того, що нам не треба йти ні до Євразійського, ні до Євросоюзу, то, мабуть, їм усе-таки слід почитати Донцова. Попри критичне ставлення до європейської демократії, він усе ж вбачав поступ України саме до Європи, а не виокремлював її, говорячи сучасною мовою, “позаблоковий статус”. До речі, саме ця дефініція буцімто українських націоналістів дивовижним чином співпадає з ідеями Партії регіонів та особисто Януковича в цьому питанні. Але це тема окремої розмови – хто такі сучасні українські націоналісти і чи дійсно вони є спадкоємцями ідей Дмитра Донцова і Степана Бандери. Чи діють у регіональному руслі Януковича.

Насамкінець хотів би зазначити, що було би добре, якби на факультетах журналістики наших університетів вивчали працю Дмитра Донцова “Як не повинно інформувати про нас Європу?”. Адже мова йде не про український націоналізм її автора, а про професіоналізм тих, хто писатиме про Україну та українські справи.

Анатолій ВЛАСЮК

Leave a Reply