Незалежність чи вічний пошук “Вождя”?

Під час відкриття щойно встановленого пам’ятника Сталіну в Запоріжжі, у натовпі було видно маразматичний за своєю суттю плакат “Сталин, встань! Наведи порядок”.

Як не дивно, фанати Бандери перейняли гасло – і от вже на їхніх мітингах читаємо: “Бандера прийде – порядок наведе!”. Прагнення витягнути з історії “вождів” тоталітарної доби взагалі єднає “лівих” і “правих”.

Гадаю навіть, що якби не історія, символіка, мова та назва держави – їхні погляди цілком можна було б вважати союзницькими.

Націоналізація крупного бізнесу, жорстоке переслідування корупціонерів, боротьба з “гнилими” впливами Заходу та обмеження всіляких демократичних свобод – на цьому переважно зійшлися б і сталінці, і бандерівці. А якби ще й вигадати якогось уявно-абстрактного “Вождя”, котрий “боровся за щастя рідного народу, проти поневолювачів та визискувачів”, то його пам’ятники однаково схвально сприйняли б і у Львові, і в Донецьку.

Гаразд, але ж як можна без “вождів”? Чи може пересічний українець пишатися тим, що він українець, не знаючи про те, що в минулому в нього був справедливий і мужній “Вождь”?

Я переконаний, що може. Щоб знати і розуміти свою історію не потрібно творити ікони з політичних діячів, навіть більше – таке іконотворіння є шкідливим.

Візьмемо того ж Степана Бандеру. Був самовідданим борцем за прекрасну мету – самостійну соборну українську державу. Однак зупинятися на цьому в характеристиці Бандери – все одно, що зупинятися на характеристиці Сталіна як самовідданого борця за визволення трудящих.

Варто все-таки детальніше розглядати тих, хто буцімто має повстати з мертвих і “навести порядок”.

Бандера був лідером однієї – хай і потужної політичної організації, яка мала вплив на певній частині території України і ніколи не прийшла до влади.

Методом діяльності цієї організації був терор – як щодо українських націоналістів з “конкуруючих” організацій, так і щодо “ворогів” – мешканців України “не тих” поглядів і “не того” етнічного походження.

Багато хто вважає, що лідер саме такої організації має стати символом нової України. А на мою думку, це прагнення мати свого українського “Сталіна”.

Видатний військовий діяч Фінляндії Карл Ґустав Маннергейм керував державою в роки двох воєн – Визвольної та Другої світової. В обох йому вдалося здобути перемогу – відстояти незалежність Фінляндії. Принаймні в першій діяв він доволі жорстокими методами, однак межу цих методів знав: ані етнічних чисток, ані винищення родин “ворогів” у Фінляндії не було.

Чи можна вважати Маннергейма “вождем фінського народу”? Навряд чи хтось його величає саме так, що не виключає поваги до цього, здавалось би, ідеального історичного персонажа.

Нещодавно я переглядав фінський фільм “Зимова війна”. Окрім кількох усних згадок про головнокомандувача, його фігура в картині не присутня. Натомість присутні прості фінські хлопці-фронтовики призвані до війська, не обмундировані, які не завжди героїчно, але завжди трагічно гинуть у холодних зимових окопах.

Пам’ять про таких солдатів є значно важливішою для народу, ніж пам’ять про лідерів. У країнах, де моляться на ідеалізованого “вождя”, люди залишаються лише “витратним матеріалом” для політиків.

Коли ми говоримо про ОУН та УПА, мусимо враховувати, що ці структури були підвладні політикам, які все-таки дуже часто припускаються помилок. І ці помилки можуть коштувати життя тисячам або мільйонам громадян.

Те ж саме можна сказати про Героїв Крут – вони полягли за свободу України, факт. Але чи означає це, що ми в той час мали бездоганних “вождів”, які символізують єдність нашого народу?

Надмірна концентрація на особі “вождя” вже зіграла з нами злий жарт у 2004. Ми звикли вірити у велике і мудре божество, яке має прийти і “навести порядок”.

Така віра вигідна політикам – кожен з них приміряє цей образ на себе і намагається переконати довірливих виборців. Тоді, в 2004, один з політиків зайняв найвищу посаду в державі і здобув своєрідний імунітет від критики, принаймні на деякий час. Це виявилося фатальним.

Час усвідомлювати, що керівництво завжди можна і потрібно критикувати. В тому числі, це стосується й політиків минулого: боровся за світлі ідеали? Гаразд, а якими методами? Що здобув? Чи варті втрати здобутків? Чи можна було ці втрати мінімізувати, а здобутки збільшити?

На маю думку, так і має виглядати урок історії в українській школі: діти мають критично обговорювати та дискутувати тему вчинків діячів минулого, щоб так само критично і об’єктивно ставитися до діячів майбутнього.

І розуміти що саме вони, а не якийсь “вождь”, який “прийде і наведе порядок”, мають рухати Україну вперед. Нема чого перекладати відповідальність на когось, а потім розчаровуватись: треба брати ситуацію в свої руки і самим відповідати за свої ж рішення. Хай це складно, хай це тяжко, але це і є демократія, це і є Незалежність.

Павло Зуб’юк

Джерело: Українська правда

  1. MamaMama01-10-2012

    Засланого польського козачка вже й тут публікують.Читайте видатних географів!

Leave a Reply