Ще один оксюморон. Чому в Україні небезпечно розмовляти українською?

Півтора роки тому Ленінський районний суд Миколаєва визнав пенсіонера Анатолія Ільченка винним у хуліганстві. Ільченко “провинився”, бо вимагав у службовця Ощадбанку звертатися до нього українською.

Чоловік не просто вислухав погрози й приниження від співробітника державної (!) фінансової установи, а й став жертвою міліцейського свавілля. На допиті він почув брудну лайку та звинувачення на свою адресу, мовляв, “фашист”, а коли літньому чоловіку стало зле – міліціонери відмовилися викликати швидку.

За своїм змістом ця історія приголомшлива, але, на жаль, не поодинока. Про це свідчать дані звіту щодо дискримінації україномовних громадян в Україні, нещодавно презентованого громадським рухом “Не будь байдужим”.

Виявляється, зазнати образ чи принижень через українську мову в Україні – це чи не найбільш м’який варіант розвитку подій.

Дискримінація україномовних громадян відбувається на всіх рівнях по владній вертикалі та в побуті. Описаний Шевченком механізм “удару в пузо”, виявляється, дієвий і сьогодні.

Українська влада за останні два роки неодноразово приймала законодавчі ініціативи, спрямовані на витіснення української мови з різних сфер суспільного життя – їхніми ініціаторами були члени КПУ та Партії регіонів.

Багато внутрішніх відомчих розпоряджень за духом нагадують мало не “валуєвський циркуляр”, як-то скасування обов’язкового державного іспиту при вступі до аспірантури, “концепція літературної освіти” та форсована міністром освіти, науки молоді та спорту Дмитром Табачником “концепція мовної освіти”.

За спостереженням юриста Юрія Фартушного, ініціативи центральної влади не лишають бездіяльними місцевих керівників. Продовжуючи тему освіти, можна згадати Одесу, де у 2011 році школи з українською мовою викладання недоодержали підручники, тоді як дефіциту російськомовних книг не спостерігалося.

При цьому україномовних підручників на замовлення міністерства видано на 83,4% менше.

У Донецькій та Луганській областях відбувається масове закриття україномовних шкіл. Показовим є те, що за рішенням Краснолуцької міськради у 2010 році була ліквідована єдина україномовна школа в місті, а за короткий час в її відремонтованому приміщенні розмістився офіс “Молодих Регіонів”.

Батькам, які виступають проти закриття шкіл, погрожують, як це сталося в Донецьку з Іриною Кругловою, за ініціативи якої припинена ліквідація місцевої україномовної школи №111. Погрози на адресу жінки лунають і досі.

Проте досить часто одними лише погрозами конфлікти не вичерпуються. Випадки побиття громадян саме як реакція на те, що вони розмовляють українською чи захищають українську мову, стають усе поширенішими.

Наприклад, у Броварах власник ресторану напав на відвідувача Андрія Качора, який захотів перевірити, чи є в цьому закладі меню українською.

Перелік подібних фактів можна наводити надалі. Це й відмови в працевлаштуванні через україномовність, особливо багато таких фактів зафіксовано у Києві, закриття україномовних ЗМІ паралельно із загальною тенденцією до русифікації мас-медіа (Севастополь, Запоріжжя), дискримінація тих церковних організацій, що ведуть свої відправи українською (Маріуполь, Одеса).

Фактично україномовні громадяни поступово перетворюються на “меншину”, що зазнає утисків у власній країні, хоча, за даними останнього перепису населення, біля 70% українців вважають українську рідною.

Парадокс подібних утисків помічають й іноземці, причому мова йде не лише про офіційні структури Євросоюзу, які роблять оцінку законодавчої діяльності української влади у мовній сфері.

Німецький студент, що завершив навчання в НаУКМА, Йонатан Віддер у статті “Дві України” зазначив: “Що я недооцінив, так це складність у київських буднях взагалі говорити українською”.

За такої мовної політики перспектива відчути “культурний шок” скоро може охопити левову частку українців. Під крилом державного апарату продовжує жити гідра совка та маргінальності: нетерпимість, агресія, культурна глухота та хаос ідентичності.

Хоча, можливо, в останньому я й помиляюся. Принаймні один із нападників на україномовного активіста 60-річного Анатолія Декіна з Севастополя чітко окреслив свою позицію: “Севастополь – русский город. Мы всех вас истребим”.

Моніторинг мовної ситуації, очевидно, не просто статистична звітність, це цілком “якісний”, у соціологічному сенсі, діагноз української дійсності. Прикро, але лишається лікуватися.

Володимир Шелухін, Центр інформації про права людини, для УП

Джерело: Українська Правда

Leave a Reply