Біографія Бруно Шульца — частина Голокосту

БРУНО ШУЛЬЦ
Скандал, пов’язаний із вивезенням із Дрогобича в Ізраїль фресок відомого письменника та художника Бруно Шульца, набирає обертів. «День» сьогодні публікує матеріал нашого позаштатного кореспондента з м. Борислава Анатолія Власюка, який дає свою версію подій.

2002 рік у Дрогобичі стане ювілейним. 12 липня виповниться 110 років від дня народження, а 19 листопада — 60 років вiд дня смерті Бруно Шульца (1892—1942). Мабуть, будуть певні заходи з приводу цих дат, як цього року — з приводу ювілеїв Івана Франка: 85 років вiд дня смерті (1916) і 145 років (27 серпня) від дня народження.

Хоча нічого суттєвого із приводу роковин Каменяра не відбулося, не відбувається і не відбудеться (а суттєвим я вважаю принаймні видання повного зібрання творів Франка, яке б «потягнуло» на сто томів, а не на 50, як є нині), — то про щось подібне стосовно Шульца теж вести мову не випадає, якщо, звичайно, українській стороні в цьому не посприяють польські, німецькі, а особливо єврейські чинники.

Для широкого загалу в Україні ім’я Бруно Шульца невідоме, як, за великим рахунком, жителі Дрогобича не знають, наприклад, про Івана Гнатюка із сусіднього Борислава, який став минулого року лауреатом Національної премії імені Т.Г. Шевченка. Ніби всеукраїнське явище, а не відомий широко навіть на своїй малій батьківщині. Це вже, мабуть, така доля літератора, коли сірий політик місцевого масштабу, завдячуючи своїм грошам, крикливості, пробивним можливостям, імітації бурхливої діяльності, стає відомішим.

Звичайна біографія Бруно Шульца, який, імовірно, зустрічався із Франком або просто міг бачити його, або (це банально, але правдоподібно!) взагалі не сприймав його, але не міг не чути цього імені та про це явище в літературі, — так ось, звичайна на перший погляд біографія Бруно Шульца так і залишилась би на маргінесі історії, стала б надбанням лише місцевих краєзнавців, якби не єврейський чинник і не скандал, пов’язаний із вивезенням фресок Бруно Шульца із Дрогобича в Ізраїль.

А питання «перехресних стежок» Івана Франка та Бруно Шульца залишаю місцевим літераторам.

«ЗВИЧАЙНА» БІОГРАФІЯ

Бруно Шульц народився 12 липня 1892 року в Дрогобичі. Його батько, Якуб, крамарював. Мати, Гендсль-Генрієт (із роду Кугмеркерів) — з родини дрібних промисловців і торгівців лісом. У Бруно були старший брат Ізидор та сестра Ганя.

1902 року Бруно Шульц вступив до Дрогобицької гімназії імені Франца-Йосифа, а 1910- го — на архітектурний факультет Вищої технічної школи у Львові.

Бруно, як і його батько, часто хворів, а тому змушений був підліковуватися в сусідньому Трускавці. Під час Першої світової війни батько помер, а молодший Шульц продовжував архітектурні студії у Відні.

Повернувшись у Дрогобич, він усерйоз займався малярством, став «паном професором» і вчив малювати гімназистів (на той час гімназія, позбувшись імені австрійського імператора, прибрала ім’я польського короля Владислава Ягелла).

У 1922—1923 роках Шульц брав участь у колективних виставках графіки в галереї «Захента» у Варшаві, Львові, Вільні, німецькому курорті Кудова. 1926 року він блискуче склав іспит перед комісією Краківської академії красних мистецтв.

На одній із виставок у Закопаному (1927 рік) Бруно Шульц познайомився із Владиславом Ріффом. Дослідники вважають, що завдяки цій непересічній особистості житель Дрогобича став письменником. Найвідомішими є його твори «Цинамонові крамниці» та «Санаторій під Клепсидрою».

1931 року померла його мати, а 1932-го — брат Ізидор.

Бруно Шульц намагався влаштувати особисте життя. Але за намір одружитися з католичкою Юзефою Шелінською його відлучили від релігійної громади.

11 вересня 1939 року в життя Бруно Шульца, як і в життя мільйонів його співгромадян, увірвалася війна. Того дня в Дрогобич увійшли німецькі частини і влаштували першу розправу над євреями.

Німецький терор змінився більшовицьким — і Шульц став пристосовуватися до нового життя. Він намалював портрета велетенського Сталіна на ратуші, якого загидили мухи. Потім НКВС убачав у Шульці мало не українського буржуазного націоналіста, коли той, пишучи на замовлення комуністичні гасла, передав куті меду із жовтими та блакитними кольорами.

Однак тоді Бруно Шульц не оминав і мистецького життя: брав участь у виставках у Львові, співпрацював зі львівським часописом «Нові горизонти», з видавництвом іноземної літератури в Москві.

У Дрогобич знову повернулися фашисти, і Шульц, як і всі євреї, потрапив до гетто. Здається, він усвідомлював свою приреченість — роздавав знайомим власні рукописи та малюнки.

Проте несподівано його «покровителем» став обершарфюрер СС Фелікс Ляндау, шеф дрогобицького гестапо. Дивною була ця «дружба», зважаючи на єврейське походження Бруно Шульца. Крім того, Ляндау посідав одне із центральних місць у програмі знищення галицьких євреїв.

«Придворний маляр» Шульц за наказом гестапівця розмальовував внутрішні поверхні стін у кількох спорудах, пов’язаних із громадським життям гітлерівців у Дрогобичі.

Перед своєю загибеллю (19 листопада 1942 року Бруно Шульца застрелив есесівець Карл Гюнтер, на цьому місці нині розташована популярна серед жителів Дрогобича кав’ярня «У Фросі») він малював казкових принців та інші дитячі малюнки на стінах вілли шефа гестапо. Так виховувався художній смак у п’ятирічного Вольфа- Дітера і трирічної Гельги, дітей Ляндау…

Така звичайна біографія Бруно Шульца, яка й не могла бути іншою за тих часів, хоча ми часто стаємо прагматичними і навіть цинічними, щоб справді звикати до такої собі звичайності.

Насправді, у «звичайній» біографії Бруно Шульца все було незвичайним, і ця незвичайність особливо яскраво проявилася після смерті жителя Дрогобича.

ЗНАХІДКА ГАЙСЛЕРА

2002 року з нагоди ювілеїв Бруно Шульца має вийти на екрани документальний фільм німецького кінорежисера Беньяміна Гайслера «Знайти образи». До зйомок фільму він готувався близько двох років, а саму роботу розпочав у Дрогобичі 5 лютого 2001 року.

Уже 9 лютого на нього чекав справжній успіх: на стінах комірчини приватного помешкання (тієї самої вілли колишнього шефа гестапо) під кількома шарами пізніших забілень було знайдено розписи.

Про факт знахідки Гайслер офіційно поставив до відома посла Німеччини в Україні, міністрів культури України, Німеччини та Польщі. «Ображеним» на офіційному рівні виявився Ізраїль, але тоді на це ніхто не звернув належної уваги.

Мистецтвознавці-експерти підтвердили, що розписи належать пензлю Бруно Шульца. Беньямін Гайслер і вся творча група фільму «Знайти образи» не збиралася випускати ініціативу зі своїх рук. Вони «забили» за собою ексклюзивне право на публікацію візуальних зображень фресок Бруно Шульца.

Оскільки поляки, як і євреї, вважають Бруно Шульца «своїм» (це тільки українці так не вважають, хоча письменник та художник жив у Дрогобичі і завдяки цьому також місто стало відомим у світі), вони взяли активну участь у цьому процесі. Зокрема, право розпочати розчистку фресок надали реставраторові Агнешці Кійовській із Варшавського національного музею.

За задумом, у колишній «віллі Ляндау» мав бути облаштований Центр міжнародної співпраці, де було б збережено і відреставровано меморіальну кімнату Бруно Шульца. Беньямін Гайслер заявив, що звернувся до Фонду Круппа із проханням надати 300 тисяч американських доларів на відселення п’яти родин із «вілли Ляндау».

Здається, ніщо не віщувало біди. Але спрацював так званий єврейський чинник, про який я вже казав.

ЄВРЕЙСЬКИЙ ЧИННИК

Коли на карті постала Держава Ізраїль, вона взяла на себе місію захищати права євреїв у всьому світі. Наприклад, формально порушуючи міжнародні закони, ізраїльтяни з територій інших країн викрадали нацистських злочинців, привозили їх в Ізраїль і судили. Можна багато говорити на цю тему, але суть зводиться до одного: захист інтересів Ізраїлю у всьому світі понад усе, якщо це є захистом інтересів євреїв.

Із такою державною політикою Ізраїлю можна погоджуватися або ні, її можна засуджувати або вітати, але з нею треба рахуватися і її треба враховувати, плануючи якісь свої дії, що можуть зашкодити євреям чи Державі Ізраїль. Окрім того, якщо й були на міждержавному рівні протести із приводу таких незаконних дій Ізраїлю, то вони не призводили до якихось серйозних наслідків, скажімо, до міжнародної ізоляції, а в моральному плані лише зміцнювали іудейську державу.

Викрадення фресок Бруно Шульца громадянами Ізраїлю — це кричущий факт наруги над суверенітетом України й… акт високого морального подвигу в очах ізраїльської спільноти. Фрески Бруно Шульца — це не той випадок, щоб офіційний Київ псував стосунки з Тель-Авівом. Хоча мовчазне ковтання гіркої пігулки вкотре засвідчило політичну слабкість нашої держави, з якою не рахуються сильніші держави. Навіть якщо Міністерство закордонних справ України й надішле ноту протесту із цього приводу (з величезним запізненням, бо на подібні речі треба реагувати миттєво!), то це все одно не додасть плюсів нашій державі.

ДЕ ФРЕСКИ БРУНО ШУЛЬЦА?

Найфантастичнішою версією є та, що вони й досі перебувають на території України. Ізраїльтяни, користуючись веремією в польській, але не в українській пресі, могли залишити фрески поки що в Україні, щоб усі зацікавлені сторони повірили, буцімто фрески Бруно Шульца насправді вже залишили нашу державу. Потім, коли ажіотаж навколо цих подій ущухне, їх можна буде переправити в Ізраїль уже по-справжньому.

Однак правдоподібною видається версія, що фрески Бруно Шульца вже все-таки перебувають в Ізраїлі, хоча ще не в музеї «Яд Вашем», про що пише преса. Це зроблено задля вивчення ситуації: наскільки бурхливим буде протест німців і поляків (на українцях уже давно поставили хрест), щоб не підставляти під прямий удар працівників музею. А з Державою Ізраїль у цілому Гайслеру чи польському Міністерству культури боротися буде важко.

Той факт, що наприкінці травня фрески Бруно Шульца було вивезено із Дрогобича, речник «Яд Вашем» Айріс Розенберг мотивує тим, що вони були в занедбаному стані і за таких умов в Україні могли бути взагалі знищеними.

Відомий ізраїльський правник і публіцист Юрій Гупперт, який 1950 року емігрував із Польщі в Ізраїль, пише в «Газеті Виборчій», що «Ізраїль у певному сенсі є спадкоємцем доробку всіх євреїв цілого світу». І далі: «У світі так склалося, що з огляду на Голокост євреїв Ізраїль є моральним та історичним репрезентантом і контитуатором юдаїзму з міжнародного погляду. Стінопис, знятий із вілли гітлерівця в Дрогобичі, становить трагічну причину біографії Шульца, її остаточного етапу, і є частиною Голокосту. Загинув так, як гинули євреї в гетто. Тому, попри те, що я взагалі не є некритичним щодо «Яд Вашем», власне, Музей Голокосту, а не якийсь інший, покликаний увічнити останні хвилини життя Бруно Шульца».

Хоч як прикро мені, українцеві, про це говорити, але в словах Айріс Розенберг та Юрія Гупперта є значна частка істини. Узяти хоча б той факт, що в центрі Дрогобича міститься хоральна єврейська синагога. За радянських часів там був меблевий магазин, нині… вбиральня, куди бігають перекупки із сусіднього базару. Влада палець об палець не вдарила, щоб припинити наругу не просто над пам’яткою архітектури, а над національною святинею євреїв. Тож чи можна було сумніватися в байдужості дрогобицької влади до фресок Бруно Шульца?

ЧОМУ ФРЕСКИ ВИВЕЗЛИ ІЗ ДРОГОБИЧА

Нині на всі заставки критикують дрогобицьких можновладців, прямо чи опосередковано звинувачуючи їх у тому, що за хабар вони дозволили вивезти із Дрогобича фрески Бруно Шульца.

Звичайно, дрогобицькі урядники не прилетіли до нас із Місяця і є такими ж корумпованими, як усі можновладці в Україні, — більшою чи меншою мірою, залежно від посади і залишків совісті. Але я переконаний, що коли хтось із дрогобицьких можновладців і нагрів на цьому руки, то нині у зв’язку з міжнародним скандалом і підняттям «акцій» Бруно Шульца він картає себе, що за сприяння і мовчання взяв занадто мало.

Міський голова Дрогобича Олексій Радзієвський на прес-конференції твердив, що про зникнення фресок Бруно Шульца він дізнався від своїх підлеглих 25 травня. За його словами, його було введено в оману, бо він думав, що Гайслер, який повідомив про фрески в «Яд Вашем», і Марко Шраберман, котрий вивіз фрески, діють заодно.

Радзієвський сказав, що на нього як на пересічного громадянина «ці малюнки» (так міський голова назвав фрески Бруно Шульца) не справили абсолютно ніякого враження. І далі буквальна цитата від пана Радзієвського: «Це було мальовидло на стіні, там узагалі нічого не можна було розібрати…» Коментарі, як кажуть, зайві.

Утім, міський голова Дрогобича не був самотнім у своїх «художніх» висновках. В інтерв’ю газеті «Високий замок» (№ 119 від 2—3 червня 2001 року) на запитання кореспондента Джемми Домбровської: «Що ви можете сказати про цінність цих фресок?», директор Львівської картинної галереї Борис Возницький відповів буквально таке:

— Я би не сказав, що це світові шедеври. Бруно Шульц був дуже цікавим і самобутнім письменником. Художником відомим він не був. У нього цікава графіка, на якій позначається вплив іспанського художника Гойї. Якщо говорити про його рівень, то я би прирівняв його до середнього сучасного львівського художника. Розписи були цінні тим, що вони виконані Бруно Шульцом в останні дні його життя, перед самим розстрілом. Це більше меморіальна пам’ятка, ніж мистецька. Але, безперечно, вона мала увійти в національну спадщину України.

Шановний Борис Григорович був щирим у своїх словах, але, хотів він того чи ні, кажучи про низьку художню цінність фресок Бруно Шульца, він фактично розв’язав руки ділкам, які здійснили вигідну оборудку.

Власник помешкання пан Калюжний, за згодою якого фрески вивезли в Ізраїль, колись працював головою Дрогобицького райвиконкому. Міський голова Дрогобича Олексій Радзієвський свого часу був першим секретарем Дрогобицького міськкому компартії. Чи здатні люди із радянсько-комуністичним менталітетом і таким же радянсько-комуністичним способом мислення оцінити справжню значущість для Дрогобича (я вже не кажу для України) фресок Бруно Шульца?

ПЕСИМІСТИЧНИЙ ПРОГНОЗ

Вивезення за кордон мистецьких творів, датованих до закінчення Другої світової війни (як у нашому випадку), забороняється законом, а датованих після — тільки з дозволу Міністерства культури України.

За ідеєю, Марко Шраберман, котрий вивіз із Дрогобича фрески Бруно Шульца, мав би постати перед нашим рідним судочинством. Звичайно, я сумніваюсь у цьому і навіть не виключаю, що він може ще раз з’явитися в помешканні Калюжних, щоб забрати решту фресок Бруно Шульца.

Власники квартири, зважаючи на їхній поважний вік, не будуть покарані, хоча незнання закону не звільняє од відповідальності.

Якщо навіть буде порушено кримінальну справу, дрогобицькі можновладці відбудуться легким переляком і стосовно них справу закриють у зв’язку з тим, що немає складу злочину. Тих, що сприяли вивезенню фресок через митницю, також не буде встановлено.

І останнє — найсумніше. Пересічний житель Дрогобича у своїй масі не знає ні про те, що було знайдено фрески Бруно Шульца, ні про те, що їх уже вивезено в Ізраїль. Ті ж, котрі знають про ці факти, сприйняли їх навдивовижу спокійно. І мова йде не про тотальний антисемітизм жителів Дрогобича. Просто нині вони зайняті буденнішими речами: як би вижити в буквальному розумінні цього слова. Тому вони майже ніяк не відреагували на факт пожежі в Народному домі «Просвіти» або в музеї Івана Франка в Нагуєвичах.

Це сумно, але такими є дрогобицькі реалії… Питання повернення фресок Бруно Шульца в Дрогобич залишається відкритим.

Анатолій ВЛАСЮК, Борислав
№110, п’ятниця, 22 червня 2001

Джерело: День

  1. AsiaAsia04-29-2012

    Толя пиши про свій “баріслав” окей?

Leave a Reply