Як робити неможливе, або Американський простір української науки

Українці — народ багато в чому унікальний. Через століття, незважаючи на заборону державності, рідної мови, він зберіг і мову, і національну ідентичність, і здатність, хоч і дуже ослаблену, бути державним. Так само століттями цей народ не мав дозволу на знання власної історії — і так само зберіг її, і сьогодні надолужує прогаяне, інтенсивно вивчає, визбируючи по архівах різних країн свідчення та документи. Народ унікальний ще й тим, що у хвилини критичні, загрозливі для його існування (а таких, особливо у ХХ столітті, було багато) міг швидко й успішно мобілізуватись і не тільки самоствердитись, а й довести як собі, так і світові, що здатний здійснювати історичні кроки.

Однією з таких важливих подій, безперечно, стала передача коштів на заснування трьох кафедр українознавства в найстарішому і найавторитетнішому у США Гарвардському університеті. Яке це мало значення, і чому ця подія була (і лишається) такою важливою?

Як відповідь на це запитання наведемо слова кількох авторитетних осіб, не українців, а саме: тогочасного президента США Р.Ніксона, який з цієї нагоди похвалив українців як великий народ, а також слова тодішнього президента Гарвардського університету професора Дерека С.Бока: «Я був дуже радий, коли довідався, що Фонд кафедр українознавства завершив свою кампанію збору коштів і що повна сума — 1 мільйон 800 тисяч доларів, необхідна для заснування трьох кафедр українських студій, була передана університетові», — написав він у листі від 26 січня 1973 року президенту фонду Степану Хемичу. Бок назвав це видатним досягненням, висловив гордість, що університет твердо встановив програму українських студій, і подякував усім десятьом тисячам жертводавців, усім американсько-українським інституціям, які допомогли у цій кампанії.

1979 року професор Нью-Йоркського університету Томас Е.Бирд на симпозіумі, присвяченому підсумкам діяльності Українського Гарварду, сказав про імпозантний перелік визнаних досягнень, про одну з найбагатших збірок українських друкованих джерел як з бібліотечними, так і з архівними джерелами. Поряд із визнанням праці, він згадав про відчуття відповідальності, яке рухає вченими: «Це відчуття, — казав Бирд, — неминуче з огляду на специфічну ситуацію, просто кажучи — ненормальну для тих, хто займається Україною і українознавством. Річ у тому, що ті, хто живе поза батьківщиною, мусять великими затратами часу, фондів і психічної енергії зберігати, творити й передавати культуру та свідомість, яку, в найкращому разі, розмиває, а в найгіршому — систематично підриває і нищить кліка, для котрої ці речі не мають значення. (…) Тут ведеться робота, про яку не можна й думати на батьківщині. Дослідницька, наукова і викладацька праця… принесла те, що можна справедливо назвати «новою свідомістю, новим поглядом» не тільки на Україну, а й на всю Східну Європу. Інститут є зразком і прикладом наукових критеріїв і наукової чесності».

1988 року декан факультету гуманістики Гарварду Генрі Росовський, чиє коріння — в Білорусі, писав, що спочатку був скептично налаштований щодо цієї ідеї, побоювався, чи не стануть кафедри українознавства вузькоетнічними і чи не випадатимуть з університетського контексту. Але було кілька суттєвих моментів, котрі привабили його: читання листів українських емігрантів, які робили внески, навіть найменші, в цю справу, зворушували навіть таку черству душу, як моя, — писав Росовський. — Ця справа глибоко торкнулася багатьох людей. І головне — тут був лідер: відомий учений Омелян Пріцак, якого знали й любили у Гарварді. І скепсису не стало. (The Ukrainian Research Institute. Twenty Years. 1993.)

Сьогодні в Україні знають Гарвард, його Український науковий центр: хтось читає його видання, хтось із науковців брав участь у його постійно діючих семінарах, окремі українські студенти — у його літніх школах. Кожен, кого зацікавить ця інституція, може знайти на її сайті відомості про навчальний процес, інформацію про її наукові праці, назви дисертацій, семінарів, імена науковців. Серед семінарів, що відбулися наприкінці 2009 року, назвемо бодай кілька: «Гетьман Богдан Хмельницький та козаки в іноземних коментарях», «Політика пам’яті померлих суспільств: порівняння постфранкістської Іспанії та пострадянської України», «Полтава 1709: поворотна точка європейської історії».

Але не менш важливо пам’ятати, як постала ця, така важлива для українців на той час, навчально-наукова інституція, хто стояв біля її витоків і забезпечив здійснення цього проекту, або, точніше сказати, — мегапроекту.

Мені особисто дізнатися про це допоміг добродій Андрій Пащук — один із тих, хто стояв біля витоків Українського Гарварду і хто у своєму домашньому архіві зберігає матеріли, пов’язані з реалізацією проекту (газетні публікації, листи, грамоти, фото — все, що стосується цієї події). Нині він на пенсії, живе у Нью-Йорку. Його доля типова для багатьох представників української діаспори у США. Народився в Луцьку, де закінчив гімназію. Під час війни переїхав до Львова, де почав студії у вузі. З наближенням радянської армії разом із матір’ю і старшим братом залишив Україну, як і багато його земляків, рятуючись від більшовицької влади. Освіту інженера здобув у Мюнхенському університеті — в переможеній повоєнній Німеччині освіті надавали виняткового значення, тому освіта була якісна, — і після переїзду наприкінці1940-х до США працював інженером водних споруд. За своїми професійними обов’язками йому багато доводилося їздити по світу, багато побачити. Але завжди відчував себе українцем, був активним у житті громади. Одного разу трапилася нагода прочитати у тижневику Timе статтю про свого улюбленого скульптора Олександра Архипенка, з яким був знайомий. У статті згадувалося «російське місто Київ». Написав листа до редакції із запитанням: чому російське, адже Київ — столиця України? На що йому співробітник редакції Маргарет Харбісон популярно пояснила: для визначень усього, що існує в СРСР, у тому числі й міст, розміщених на його території, загальновживаним є епітет «російський».

Андрій Пащук досі зберігає той лист, написаний 1962 року. Справді, документ по-своєму «історичний» — адже так вважала не тільки пані Маргарет. Проте її відповідь українського американця Пащука не переконала, і він остаточно вирішив, що основні зусилля української громади слід спрямовувати не так на українське життя в такому собі «гетто», як на ствердження здобутків у просторі американського суспільства. Слава Богу, не тільки він обдумував місію українців Америки: так виникла ідея створити українські кафедри та Український науковий інститут у Гарвардському університеті. Ця ідея вже не просто витала в повітрі, а росла й поширювалася, ставши консолідуючим чинником українців США і прикладом для українців інших країн світу.

Степан Хемич (1928—2001), українець із Дрогобича, громадянин США, 1957 року студіював магістерські програми з політології в Колумбійському університеті. Як делегат Третього конгресу Союзу українських студентських товариств Америки він виступив із пропозицією, яку конгрес підтримав одноголосно: створити окрему організацію, що працювала б над заснуванням кафедр українознавства в одному з провідних університетів, і тим самим сприяти збереженню та розвитку української науки. Тоді все й почалося. Але одна річ — задекларувати конкретну і благородну ідею, і зовсім інша — її втілити. Це потребує, як відомо, копіткої і тривалої праці. Нелегкої, до речі, у плані здійснення: адже на заснування тільки однієї кафедри в найавторитетнішому американському вузі — Гарвардському університеті — потрібно було 600 тисяч доларів. А на заснування трьох — 1 мільйон 800 тисяч. Для української громади на той час сума фантастична.

Проте це не зупинило молодого Хемича та його колег: він організував Фонд кафедр українознавства і очолив його. Збір коштів і став справою усього його життя. І справою успішною. Газетні публікації 1970-х нагадують, що важливим чинником успіху стала вдача цього чоловіка та його дружини Марії: вони з усіма були спокійні, у процесі спілкування наголошувалося на важливості справи, за яку взялися. Тому вміли переконувати й опонентів ідеї. «Я з вдячністю довідався, — писав Хемичу президент Гарвардського університету в уже згаданому листі, — що цей успішний задум започаткували американські студенти українського походження, які дали приклад того, що можна здобути солідну фундацію для студій з етнічним підложжям. (…) Насамкінець я хотів би ще раз висловити подив тим, що ви здійснили».

Паралельно зі студентською молоддю таку саму ідею виношували видатний учений, професор Гарварду Омелян Пріцак та його колега візантолог Ігор Шевченко (на його смерть 26 грудня 2009 року розлогий некролог умістила New York Times). Зі спогадів Пріцака: 1967 року його запросили виголосити доповідь про завдання української науки у США перед «Клубом круглого стола» в Нью-Йорку. Тут учений уперше розвинув ідею створення великої української науки у формі осередку, який би базувався на трьох кафедрах і науковому інституті. Але кошти для цього потрібні були великі. Присутні погодилися, що справа важлива, проте не могли уявити, де бідним українцям знайти такі гроші. Тоді слово взяв молодий чоловік (це й був Степан Хемич) і повідомив, що він та його колеги вже думали над цим і зібрали чверть мільйона доларів. Отже, він як голова Фонду кафедр українознавства заявив публічно, що зібрані студентами гроші можуть стати завдатком для реалізації такого плану і що вони докладуть усіх зусиль, аби зібрати решту. Відтоді й почалася співпраця Омеляна Пріцака та Степана Хемича.

Проект просувався успішно, насамперед завдяки переконаності його ініціаторів, людей, які запалювали інших. Писали листи українцям, пояснювали, що своїм фінансовим внеском вони допоможуть збудувати інституцію, яка ширитиме знання і правду про Україну, виховуватиме покоління нових учених, чиї наукові здобутки будуть світового рівня.

Якщо згадати особливість тодішнього історичного моменту, то загроза поступового нищення всього національного в СРСР була цілком реальною. В Україні ця політика велась особливо рішуче: навіть мова вважалася «українським націоналізмом». А, скажімо, за прихід до пам’ятника Тарасу Шевченку 22 травня виключали з університету. Табу на «українське» множилися з кожним днем. Реалізацію в Україні «національної політики» партії докладно проаналізував Іван Дзюба у фундаментальній праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що тоді була видана за кордоном і в якій було зібрано неспростовні факти наступу на українську мову та культуру. Отож авторитетні американські вчені, серед яких промотором був Омелян Пріцак, поставили за мету, щоб мову, літературу та історію України досліджували у вільному суспільстві, де ніхто не перешкоджає висловлювати власні судження, не шукає в них зловорожих намірів. Науку про Україну вони протиставляли знищенню історичної пам’яті.

1973 рік. Саме тоді відбулася зміна влади в Україні й посилився наступ на все українське, пішли арешти дисидентів, переслідування інакодумців. І саме того року стартував Український Гарвард. Було засновано Український науковий інститут. Розпочалися наукові семінари, які вели молоді вчені: з історії — О.Субтельний, Ф.Сисин, з літератури — Г.Грабович. Відбувся перший захист докторської дисертації, пов’язаної з українознавством у Гарвардському університеті. Дисертантом був Орест Субтельний, відомий сьогодні як автор «Історії України». Газета «Свобода» (від 22.08.1973) опублікувала відгук на його дисертацію історика Олександра Оглобліна, виголошений під час захисту. Історик підкреслив, що Субтельний першим дослідив діяльність Пилипа Орлика, його 30-річне гетьманство в екзилі, політику Орлика щодо Кримського ханства і Оттоманської імперії, яка тою чи іншою мірою впливала на перебіг політичних подій на Сході Європи. Для цього дисертант використав кілька важливих джерел: а) архів Пилипа Орлика і його сина Григорія (Париж); б) французькі урядові архіви; в) багаті польські архівні матеріали про Орлика, досі не використані українськими істориками; г) австрійські урядові архіви. Субтельний був добре обізнаний із науковою літературою різними мовами про цього історичного діяча та його добу, володів методом історичного досліду. Все це дало йому можливість створити чіткий прозорий план монографії і звести будівлю, яка «втримає своє місце в історичній науці протягом довшого часу».

Кафедру української історії імені Михайла Грушевського очолив Омелян Пріцак: у жовтні 1975 року відбулася його інавгураційна лекція.

Так зусилля десяти тисяч ентузіастів Фонду кафедр україністики почали давати плоди. Українські студії в Гарвардському університеті не тільки стали осередком науки, а й виховували кадри для поширення українських студій у США і Канаді. Нині вже є такі студії в Колумбійському та інших університетах США, відомий Канадський інститут українських студій університету в Альберті, українські студії університету в Торонто.

Насамкінець про нашу пам’ять. Не можна допустити, щоб ім’я Степана Хемича було забуте. Ще жива його вдова, пані Марія, яка була помічником у всіх його справах. Його громадську діяльність важко переоцінити. Сьогодні для держави України є почесним обов’язком зібрати в єдину книгу діячів, котрі творили Україну в умовах бездержавності і ще в ті часи сприяли її позитивному іміджу у світі. Хемич (і, мабуть, не тільки він) заслуговує на державні відзнаки. Ці люди є також прикладом для молодих українців: як можна робити неможливе.

Джерело: dt.ua

Leave a Reply