Уроки російської демократії, або Початок кінця Володимира Путіна

У березні в 10 з 15 міст Росії, в яких відбулися вибори мерів, перемогу здобули кандидати не від влади.

Найбільш показовою стала перемога в Ярославлі. Борець з корупцією Євген Урлашов переміг ставленика влади, набравши 70 відсотків голосів виборців. Його підтримали лідери опозиції, а “єдинороси” не змогли цьому нічого протиставити. Переможець, звертаючись до Володимира Путіна, заявив: “Нехай із Ярославля прийде демократія”.

Звичайно, ще рано говорити про руйнацію системи, запровадженої в Росії Путіним. Ще не факт, що навіть мери не від провладної сили будуть в опозиції до центральної влади, адже ці посади не стільки політичні, скільки господарські. За рахунок місцевих бюджетів усіх проблем не розв’яжеш, ось і доведеться йти з простягнутою рукою до губернських керманичів і до Кремля.

Аналогічну ситуацію маємо нині в Україні, де в багатьох містах керують формально опозиційні до Партії регіонів сили. Міські голови, обрані від “Батьківщини”, “Фронту змін” чи навіть “Свободи”, змушені знаходити “спільну мову” з обласними і київськими можновладцями, аби розв’язати проблеми своїх міст. Як кажуть, гроші не пахнуть, а тому доводиться йти на певні поступки політичного характеру. Наприклад, у багатьох містах ніяк не можуть зібрати сесій щодо політичної ситуації в Україні.

Провінція завжди залишалася найміцнішою опорою режиму Путіна. Це Москва і Санкт-Петербург могли виявляти вільнодумство, а не якісь там маленькі містечка, де вгніздилися, здавалось би, вікові консервативні правила.

З’ясувалося, що провінція прокинулася. Нині вона не ставить знака рівності між Путіним і місцевими князьками, продемонструвавши на президентських виборах вірно-підданство Кремлю. Але Москва не має гарантії, що все так буде вічно, що провінція не стане більш революційною, ніж нині.

Суперник Урлашова в Ярославлі правив містом понад двадцять років. Звичайно, він просто набрид людям, а проблеми не розв’язувалися хронічно. Влада не змогла підібрати гідного кандидата, а опозиції вдалось об’єднатись, відкинувши амбіції. На жаль, уроки російської демократії в цьому та інших містах не засвоєні українськими політиками, бо й досі не зроблена робота над помилками після обухівських виборів.

Звичайно, режим Путіна так просто здавати позиції не буде. Характерними є події в Астрахані, де не хочуть визнавати перемогу Олега Шеїна, який ішов не від провладної сили. Потенційний мер і його прихильники змушені вдатися до голодування, але навіть загроза їхньої смерті не спинить Кремль.

Демократія в провінції – надзвичайно важлива проблема. Мало перемогти в окремих містах, важливо втримати цю владу. А без серйозних фінансових вливань, розв’язання проблем цього не зробиш. Кремль уміло балансуватиме на цих протиріччях, і наступ демократії в провінції за якийсь рік-другий може захлинутись. Хоча третє президентство Путіна й не буде таким безхмарним, як попередні, все ж у Москви залишилося чимало важелів впливу, в тім числі й на так звану провінційну демократію. Тому ж Олегові Шеїну із Астрахані вже пропонували посаду в губернському уряді. І де гарантія, що ті, хто нині переміг, не будучи ставлеником влади, не спокусяться? “Тушки” є не лише в Україні.

Дмитро Медвєдєв обіцяв повернути вибори губернаторів. Це могло би повернути політичну активність в провінцію. Але ще не факт, що Путін, ставши президентом, зважиться на це. Та й існує чимало адміністративних важелів впливу, аби обрати “потрібного” губернатора.

Найбільше Путіна лякає непрогнозованість ситуації, пов’язаної з виборами на місцях. Одна справа, коли там перемагає людина, яка відійшла від провладної сили, а зовсім інша – коли виборці віддають перевагу “темним конячкам”. Функціонери, які не вміють працювати в умовах ринкової економіки та конкурентної політичної боротьби, просто не здатні розрізнити ймовірних опонентів, а звично послуговуються старими формами й методами роботи. Путіну доводиться вибирати: або залишати на місцях особисто відданих йому ретроградів, або набирати в команду сучасних менеджерів. І чим більше він віддаватиме перевагу людям, які не здатні перебудуватися, що називається, на марші, тим швидше його очікуватиме фіаско у всеросійському масштабі. З іншого боку, лави запасних як такої в Путіна нема, а запроваджувати нові підходи в керівництво країною йому не до снаги. Сподіватися, що володар Кремля в одну мить стане лібералом, теж не доводиться. Тому в Путіна залишається єдиний вихід – згортання демократії, “закручування гайок”, застосування сили.

Скромні успіхи російської демократії на мерських виборах показали, що світло в кінці тунелю таки є, що влада Путіна не вічна. Але чи зможе опозиція об’єднатись по всій Росії, як це зробила в Ярославлі?

Перемога Євгена Урлашова в Ярославлі не була випадковою. На парламентських виборах у грудні минулого року “Єдина Росія” набрала в цьому місті лише 29 відсотків голосів. Це був один із найнижчих результатів провладної політичної сили. Нині опозиція закріпила свій успіх, але ситуація в інших регіонах є сумною, якщо не сказати трагічною. Все відбувається, як за радянських часів, коли фактично нема змагальності між кандидатами, а перемагає той, кого призначить Кремль.

Що стосується конкретно Ярославля, то тут, за великим рахунком, слід говорити, можливо, не стільки про перемогу опозиції, скільки про поразку влади. Місцеві можновладці не виконали своїх обіцянок напередодні святкування тисячоліття міста, у буквальному розумінні цього слова завалили масштабні інфраструктурні проекти, а 24 із 27 буцімто відремонтованих доріг через півроку знову були в плачевному стані.

Хоча невдоволення “Єдиною Росією” росте по всій країні, й, скажімо, в березні мерами знакових міст Тольятті, Таганрог, Нарьян-Мар, деяких інших були обрані кандидати від опозиції, все ж цей процес найближчим часом гальмуватиметься. Опозиція не має достатньо ресурсів, насамперед фінансових, аби розв’язати чимало проблем. Без допомоги губерній і Москви цього не зробиш. Так що Кремль торгуватиметься з опозицією, вимагаючи насамперед політичних дивідендів для себе, тоді як інтереси людей звично будуть на якомусь там далекому плані.

І все ж березневі вибори в Росії показали, що російська демократія, про смерть якої поспішили сповістити, таки жива, а її уроки не гріх було би засвоїти й українським політикам. З іншого боку, розпочався процес початку кінця Путіна. Росія зрозуміла, що може протистояти другому брежнєвському, майже двадцятилітньому, періоду в своїй історії.

Анатолій Власюк

Джерело: газета “Тустань”

Leave a Reply