П’ять років без Василя Іванишина та “невідомий” Іванишин

8 травня 2007 року відійшов у Вічність Провідник Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери полковник Василь Іванишин – Людина, Націоналіст, Учений.

 Бачити в Людині Бога

Перше, що впадало у вічі, коли спілкувався з Василем Петровичем, – це його людяність. Кожний із нас має свої проблеми, але він завжди відчував, коли потрібна допомога людині, якій важко саме зараз. Для нього тоді не існувало ідеологічних перепон чи партійної належності. Людині важко, їй треба допомогти – і це найголовніше.

Василь Іванишин був хорошим другом, вірним товаришем, а в розмові з ним навіть незнайомі люди тулилися до нього, мов до рідного батька, відчуваючи його людяність.

Наші багаточисельні й довгогодинні розмови вилилися, врешті-решт, в добру сотню інтерв’ю з ним, основні з яких я опублікував у книжці, вміщеній на сайті “Бандерівець”. Але це лише верхівка айсбергу. Дасть Бог, мені вистачить життя, аби осмислити й описати саме людяність – основну рису Василя Іванишина.

Своєю людяністю він обеззброював ворогів і опонентів. Слово, сказане вчасно, та ще й влучно, інколи важило більше, ніж ідеологічні суперечки. Пристрасний полеміст, він розумів вагу слова і не кидався ним наліво та направо. Власне, слово було його основною зброєю в цьому житті. Помножене на людяність, воно давало фантастичний результат.

Навіть коли читаєш його праці, то крізь рядки відчуваєш оцю любов до ближнього – не фанатичну чи фарисейськи-біблійну, як у наші дні, а щиру любов до людини, якою би вона не була. Він сприймав людей такими, якими вони є, але бачив у людині, власне, людське, а не лише диявольське, й завжди чіплявся обома руками за оце людське, витягував людину із земного пекла забобонів, несправедливостей, страхів, образ. Бачити в Людині Бога – здається, таким було основне кредо Василя Іванишина.

Ми знаємо Василя Іванишина насамперед як публіциста. Й багато хто не здогадується, що він писав вірші. Василь Петрович цього не афішував. Можливо, що доба була революційною. А, може, не вважав себе поетом, як деякі нинішні графомани.

Пропонуємо вам добірку віршів Василя Іванишина різних років.

По полях каменистих,

по дорогах тернистих,

Нам ще довго орати і йти,

Коли хмари нависли –

спопелій, але зблисни,

Щоби інші зробили

хоч крок до мети.

Василь Іванишин

ТВОРЧЕ

х х х

Я з тих країв, де камінь

воду родить,

Бескид тримає неба

синій край,

Де хмара по подвір’ї

гостем ходить,

А понад хмари –

грає водограй.

В Карпатах більше духів,

аніж люду.

Тут – вододіл. Тут – казки

й дійсності рубіж.

За зраду тут не все ведуть

до суду:

Бува – із череса дістануть

чесний ніж…

1973

НЕФОРМАЛЬНІ ЖАРТИ

Пішов Умнов

в прокуратуру.

Що жде його?

Що жде всіх нас?

Арешти? Допити?

Тортури?

Зімнуть його –

і нас на квас.

Пішов Умнов

наш від малечі.

Пішов, бідака, і – нема.

Сумний же буде

Щедрий Вечір.

І на душі – така зима…

Такий-от жарт.

Жартуєм, хлопці,

В час крові всесоюзних

гроз.

Весна прийде! На літо

сонце

Звернуло. Хоч іще – мороз.

18.01.1991,

приймальня міськвно

х х х

Хай знає ворог – ми вже

не раби!

Хай знають всі держави і

народи:

Червоно-чорний прапор

боротьби

Нас приведе під синьо-

жовтий стяг Свободи!

1991

х х х

Андрієві Вілюрі

Андрію, ми вмремо –

і виросте трава.

Але чи дріт колючий

суджений Вкраїні,

А чи над нею зблисне

булава, –

Хтось наші імена знайде:

не в храмі, то в руїні.

1991

х х х

Праця – це щастя.

ОСЕЛ

Я – сотворив! О Боже

велій,

Спасенний дар Твоїх

щедрот!

Свобода! На землі веселій

Я щасливіший всіх стокрот.

Блаженний час! У тишу

ночі

Вслухаюся. А місто спить.

Так, я дивак, платить

охочий

Хоч кров’ю за натхнення

мить.

Позаду розпач і тривоги,

Слів добування з пустоти.

Здавалося – протягну

ноги.

І допоміг лиш, Боже, Ти.

А решта всі – ці заважали.

Я – не во гнів, бо це –

життя.

Вони не з нами ниву жали,

Не знають, що то – фраз

лиття.

Скінчились муки. Текст

готовий.

Знов врівноважена душа.

Здається, й в чорта

зм’якли роги.

Мовчіть, турботи, –

тихо-ша!

Ця ніч – моя. І кава,

й чарка,

Поблідлий тютюновий

дим…

Мені ні холодно ні жарко.

Прийде мій автор – вип’ю

й з ним.

Але це буде вдень,

аж потім,

І Маринович зараз снить.

А я кейфую. Кров’ю й

потом

Добута ця щаслива мить.

Ніч із 7 на 8 лютого 1992,

після написання передмови до книжки М.Мариновича

Україна на полях Святого Письма”.

х х х

Ми помремо во славу

України,

Як тисячі до нас під ягель

полягли

За те, що в час Великої

Руїни

Свою любов синам

передали.

Ми встигли вчасно.

І прости нам, Боже,

Вагання, розпач, сумніви,

гріхи:

Знаряддя ми в Твоїй

десниці кожен –

У нас не було помислів

лихих.

Минуть роки. Пожухне на

могилах

Чужими чоботами

стоптана трава…

Нас не забудуть. Знов

злетить на крилах:

„За Україну! За її права!”

березень 1991

х х х

Не страшно те, що гримне

громовиця

Із дул тупих, коротких,

злих,

А лячно те, що крізь приціл

впізнаєм братні лиця:

Погубим душу, не

позбувшись лих.

І зарегоче радісно наш

ворог,

Зайдеться сміхом сатана…

Та в час, як над

бойовищем

розвіє вітер порох,

Не скажем в розпачі: „Усе

було мана!..”

1992

ШАЛАТА

Усе – не так. І всі ми –

не такі.

Та Бог поклав якраз

на наші плечі

Проблеми, що сповзлись

з усіх віків,

Й тривогу за будуччину

малечі.

І ось один… І перший серед

нас.

І щось з весни у прізвищі –

Шалата.

Невтомний рух.

І ненаситний час.

І осінь, на плоди

така багата.

Стрімка доба.

Калейдоскоп подій.

Схопити б все, у вічність

вкарбувати!..

І де тут час для власних

мрій-надій?..

А серед піль чекає рідна

хата…

І ось зупинка:

знову ювілей.

І рідні… Друзі… Тостів

щедра плата.

Та знову – не для себе:

для людей…

Таке життя. І час.

Такий Шалата…

3.04.2002

Ігор Фецяк і Василь Іванишин

НА БЕНКЕТІ ФОТОМИТЦЯ

(акровірш)

…А класикові –

класикове.

Автор

І знов застілля –

уродини! –

Горілки ілюзорна суть,

Орда гостей,

як на фестинах,

Річей стандартних

каламуть.

Фінал відомий –

всі нап’ються.

Ех, приєднатися б

до них!..

Цікаво: в музи

сльози ллються,

Як кане в Лету кадр –

із тих,

Котрі лиш раз в житті

даються?

18.05.2004

х х х

А ми ішли –

і лаяли собаки.

А ми ішли –

й сичало вслід гаддя.

А ми ішли –

на світло зір із мряки.

А ми ішли –

на поклик солов’я…

17.08.2004

х х х

Ну й що з того, що менше

нас, ніж інших?

Нас нищили, а ми усе ж

єсьмо.

Бо то лиш „Гірших завжди

більше”.

Так вчить історія. Так

вчить Святе Письмо.

23.03.2006

х х х

Яке вам ще, яке потрібне

пекло?

В нас як не Гонта, то Сірко

дітей стина…

І все-таки чомусь на серці

тепло:

Вони у пам’яті, й Вкраїна

– не мана.

2.04.2006

 Василь ІВАНИШИН

Leave a Reply