Кінець чесності

Kryterij6 1

Оприлюднення громадянським рухом «Чесно» результатів відповідності депутатів українського парламенту критеріям, виробленим для визначення їх доброчесності – тобто відповідності моральним і професійним завданням, необхідним для роботи в законодавчому органі країни, шокувало й самих політиків, і багатьох представників громадськості. Якщо з декількох сотень депутатів українського парламенту критеріям доброчесності відповідають всього троє – то що ж ми за нарід такий?

Але, думаю, справа не в народі. І навіть не в русі «Чесно». Його учасники провели видатний експеримент – імплементували в українське політичне життя норми західних – тобто цивілізованих – уявлень про якость та завдання народних обранців. Те, що ми отримали в результаті – це не свідчення того, що у нас немає гідних бути депутатами. Це – свідчення того, що у нас немає і ніколи не було політичного життя.

фото: lb.ua

Те, що ми сприймаємо як Українську державу на сьогоднішній день – пересічний синдикат по розпилу ресурсів, що дісталися нам від радянського часу. Відмінність держави Кучми від держави Ющенко – в тому, що учасники розпилу ющенківських часів прикривалися національними гаслами та обіцянками дістатися до Європи, замість розмов про багатовекторної зовнішньої політики і дружбу з Росією і Заходом одночасно. Відмінність держави Януковича від держави Ющенко – у крайній криміналізованості і безпардонності розпилу, але так завжди буває, коли ресурси добігають кінця. Злодійська суть, що походить від цього не змінюється. Не змінюється для кожного – не лише для господарів життя, а й для тих хто чекає від них соціальних виплат, підвищення зарплат, хто хоче не стільки зміни існуючого самогубного порядку речей, скільки його консервації на вічні часи – тільки з можливістю більше отримувати і витрачати. Ось ця мрія про світ споживання без витрати особливих зусиль, про відсутність зобов’язань перед власною країною при наявності у неї максимальних зобов’язань перед тобою – це і є українська мрія. Саме тому українці кожен раз в більшості своїй голосують не за тих, хто має політичні погляди і уявлення проте, що потрібно змінювати країну, а за тих, хто закидає їх гречкою. Саме тому навіть самий реалістично налаштований український політик ніколи не наважиться розповісти правду своїм виборцям і постійно обіцяє їм, що реформи будуть донезмоги популярними.

Чим же займається в цій ситуації український депутат? В більшості випадків це – бізнесмен, що «кришуює» власну справу і допомагає друзям. Він навіть не приховує, як правило, що продовжує займатися підприємницькою діяльністю, будучи почесним президентом того-сього. Якщо з бізнесом самого початку не склалося, український депутат – це лобіст, який заробляє гроші тим, що допомагає тим що не пройшли в парламент (або тим, хто послав його туди) бізнесменам і корпораціям. Може бути і альтернативний варіант: людина, якій все це остогидло, яка хоче зміни існуючого порядку речей, яка готова боротися з олігархічної вольницею. Але така людина – це суспільний діяч, правозахисник, журналіст з депутатським мандатом. Політичним діячем він теж не є – тому що, врешті-решт, політиком можна бути там, де є політика, а не там, де її немає і ніколи не було.

Класичний політик – це людина, що має і відстоює власні погляди – не погляди взагалі, щоб Україну цвіла, порядок був, бандити в тюрмах, а продукти в магазинах – а конкретні концепції реформування країни. Це можуть бути концепції ліберального, консервативного, соціал-демократичного спрямування. Якщо прихильники тієї чи іншої концепції не домагаються відповідного результату на виборах, їм доводиться вступати в коаліцію з прихильниками інших поглядів і виробляти компромісну програму розвитку країни. Так існують всі держави світу – якщо вони держави – і так ніколи не існувала України. Запитайте у керівників найбільших українських політичних партій, які їхні погляди на розвиток країни – і ви будете звично приголомшені відсутністю яких-небудь чітких орієнтирів. Саме тому, що яких-небудь реальних поглядів немає, створюються територіальні та мовні маркери, охоче підтримуються електоратом. Але якщо прибрати ці маркери, якщо уявити собі країну, в якій всі говорять на одній мові, дотримуються однієї і тієї ж історичної концепції і орієнтуються на один вектор розвитку – то як буде розвиватися ця країна? Якою буде стратегія змін? Чи будуть підтримані радикальні економічні реформи ліберального зразка або ж, навпаки, переможуть прихильники соціальної держави?

На ці питання немає відповіді, тому що вони не цікавлять суспільство. Оскільки суспільство до цих пір в масі своїй цікавиться питаннями виживання і ідеологічними маркерами, воно може голосувати тільки за пройдисвітів або правозахисників. Ні ті, ні інші політиками не є. Критерії професіоналізму та доброчесності за європейським зразком до них просто не можна застосовувати. Неможливо, наприклад, оцінювати зміну політичних поглядів у того, у кого їх ніколи не було просто по факту його переходу з фракції у фракцію. Якщо людина купила собі місце в парламенті для того, щоб захищати бізнес, а потім перейшов в інший клуб, тому що куплене місце виявилося опозиційним – при чому тут погляди? Неможливо серйозно говорити про прозорість доходів, коли депутати і не приховують свого багатства від сторонніх очей – і це стає додатковим аргументів для підтримки такого кандидата виборцем: не вкраде, тому що вже багатий, більше нам перепаде і т.д. Але найголовніше – в Європі всі ці критерії застосовуються до людей з поглядами – і тому можуть спрацювати. А в Україну критерії доброчесності застосовуються до людей без поглядів – і тому безглузді за своєю суттю. Ця безглуздість і була продемонстрована результатом роботи активістів з «Чесно» – якщо ніхто не проходить через сито, то може бути, справа не в еліті, а в самому порядку речей? І за кого ж голосувати, якщо ніхто не відповідає заданій планці?

На це питання існує проста відповідь: голосувати треба за тих, хто готовий брати участь в декриміналізації існуючого режиму. Саме кримінальний характер влади сьогодні – головна загроза Україні. Саме навколо боротьби з цією загрозою повинні об’єднуватися сьогодні ті, хто вважає себе політиками і ті, хто збирається за цих політиків голосувати. Але чи розуміє це суспільство і чи усвідомлюють масштаб задач самі політики? На цей рахунок у мене є самі серйозні сумніви. Українці – і чесні, і не дуже – продовжують гратися в Україну, навіть не помічаючи, що вони давно вже перемістилися в непривітну реальність. Найбільша криза української державності вже на порозі, ресурсів для підтримки життєздатності країни залишилося вже дуже небагато – і це проблема не тільки осліплої влади, а й непрозрівшого суспільства.

Віталій Портніков

Джерело Lb.ua
фото: Чесно

Leave a Reply