Культура – це теж війна

Kultura
http://www.lnu.edu.ua/faculty/Philol/www/seminar/lit_seminar/Bahan_web.jpg

Олег Баган

Сучасна проблема з українською мовою, обмеженням сфери її функціонування має ширші аспекти. Пропонуємо актуальні роздуми на цю тему дрогобицького науковця і політолога, керівника НІЦ ім.Д.Донцова Олега БАГАНА.

У своїй етапній статті, яка вже, мабуть, стала класикою сучасної української культурологічної публіцистики, відомий літературний критик і політолог Микола Рябчук гостро осмислив теж по-своєму «класичну» проблему для України: загрозу асиміляції з боку російської мови і культури. Його стаття називається вельми промовисто: «У ліжку зі слоном. До проблеми українсько-російських асиметричних відносин: конфлікт ідентичностей» («Сучасність», 2005, №7-8). Під «слоном» мається на увазі російська культура – дуже поширена в Україні, підтримувана гігантською російською державою, сповнена динамічних й агресивних ментальних імпульсів. Розвинена в усіх аспектах і галузях, з охопленням масової культури (попсова музика, кіно, відеофільми, ілюстровані журнали, бульварна література, телепрограми), а тому особливо прониклива і сприйнятлива в українському суспільстві, враженому тяжким і калічним комплексом малоросійства (психологічної провінційності і вторинності). Подібний образ колись використав канадський прем’єр-міністр П’єр Трюдо, порівнявши свою країну з сусідніми гігантськими Сполученими Штатами, мовляв, слон може бути й лагідним, але бути з ним в одному ліжку все одно незручно: кожен його порух стрісає вами.

Важливо, що М.Рябчук акцентує складну і болючу проблему вже в «помаранчевій» Україні: зміна влади мало що змінила в культурній сфері. На його думку, зараз знову загострюється протистояння двох ідентичностей – імперської і національної – в свідомості українського суспільства, особливо його еліт – роздвоєних тривалим перебуванням у лоні імперії. Українська національна свідомість і культура опинилися в ситуації «обложеної фортеці» (с.76), оскільки наступ на них йде з різних боків. Їх руйнують і власна ментальна травмованість, хаотизованість та розхристаність, і відсутність якісної державної структурованості суспільства та його ідеологій (чим забезпечені більшість європейських народів, які повністю сформувалися як нації), і агресивність зовнішнього тиску з боку мобільних та добре організованих російських суспільних ідеологій та культурних систем.

Про причини російської культурної переваги М.Рябчук узагальнив так: «По-перше, вона (російська культура – О.Б.) зберегла традиційно високий міжнародний престиж як одна із найбільших світових культур, цікава і приваблива для багатьох своїми незаперечними здобутками.

По-друге, її основний медіатор – російська мова вважалася певен час однією зі світових мов. І хоча в останні десятиліття її світове значення підупало, вона залишається далі важливою реґіональною мовою, своєрідною lingua franca як для колишніх совєтських республік, так і для багатьох посткомуністичних країн.

По-третє, російська культура є культурою країни з доволі значним економічним, політичним та військовим потенціалом; російська культурна присутність у постсовєтських республіках не лише посилює там російські політичні та економічні впливи, а й, навпаки, сама підсилюється російською політичною, економічною, військовою та демографічною впливовістю.

І по-четверте, російська культура успадкувала більшість структур та інституцій, матеріальних і людських ресурсів колишньої імперії. Це включає не лише найкращі музеї та книгозбірні, навчальні заклади і наукові центри, кіно- і телестудії, видавництва й часописи, але також найкращих професіоналів у найрізноманітніших галузях, що традиційно стікалися з усього СССР до Москви для реалізації своїх кар’єрних амбіцій» (с.68).

Власне, уся концепція статті М.Рябчука побудована на тезі про «війну ідентичностей», тобто завзяте протистояння між російською і українською національними свідомостями у сфері тлумачення своєї історії і національної своєрідності. Як відомо, росіяни звикли бачити весь період Київської Русі (9-14 ст.) лише початковим етапом становлення саме Росії, а не України, а українці – навпаки; вони звикли представляти себе «метрополією», якимось майже містичним «центром» стосовно інших, менш важливих в усіх відношеннях «периферій», «колоній»; на противагу цьому українці ось уже 2 століття моделюють свою ідентичність як «європейську», дуже прадавню, традиційну для своєї географічної території, однак вони ще програють на рівні пропаґанди і дієвості, бо мають розколоту еліту: проросійську частину її («малоросійську», «креольську» за М.Рябчуком) і суто національну, яка моделює проект майбутньої нації за західноєвропейськими зразками. Прикрою особливістю України (на відміну від національної ситуації в інших східно- і середньоєвропейських країнах, крім Білорусі) є її роздвоєність, широка зрусифікованість більшості її населення в Центральній і Південно-Східній частинах держави, коли тільки Галичина пройшла майже повноцінний процес національного саморозвитку і структуризації-модернізації (с.74).

У висновках М.Рябчук передбачає тривалу боротьбу російської і української національних ідеологій та ідентичностей (с.76), поступове переродження російської імперської свідомості якраз перед саморозвитком української національної ідентичності, яка змушує росіян найкардинальніше переглянути свою історію, національну ідеологію, імперські програми, які давно вже застаріли, як колись імперські доктрини оттоманської Туреччини чи габсбурзької Австрії (с.76).

На наш погляд, кілька важливих питань М.Рябчук полишає без відповіді. А саме: що складає внутрішню сутність російського імперіалізму, яка робить наступ російської культури таким успішним? Чи тільки західні модернізаційні моделі розвитку є порятунковими для України? Як розвивається геополітична ситуація на просторі Євразії і як вона впливає на стратегію культурного розвитку України? Що саме не до кінця реалізували українці у процесі розбудови своєї нації, що робить її сьогодні роздвоєною і вразливою для чужих впливів? Якими є виміри українсько-російського протистояння в контексті масштабних процесів глобалізації?

Спочатку звернемося до статті Юрія Тарана «Чи стане Європейський Союз імперією?» («Визвольний шлях», 2005, №9-10), в якій автор пробує з’ясувати сутність явища імперіалізму. Посилаючись на російського політолога С.Каспе, він пише: «Розбудова імперії потребує граничного напруження сил її виконавців, чітко вибудованої системи політичних дій, які апелюють до абсолютних цінностей. Мотивація, вибудувана на таких цінностях, важко піддається критиці, раціональній деконструкції, отож не може бути елементом праґматичних розрахунків і роздумів про можливі здобутки і втрати. Фактично імперія будується на ірраціональних віруваннях, вагому частину яких складають уявлення про сакральну природу імперської влади, відчуття месіянської ролі щодо інших народів, вірі в непереможність і абсолютність імперських ідеалів – ця трійця складає приблизне уявлення про імперський дух» (с.44).

Ця теза нам потрібна, щоб приступити до аналізу російського імперіалізму, і культурного імперіалізму зокрема. Хоча М.Рябчук й акцентує на особливій міфологізованості російської національної імперської свідомості, продуктами якої є такі політико-ідеологічні міфологеми, як єдність «православних», «східних слов’ян», «євразійства», «совєтів» і т.ін., проте невповні, здається, змірює російську ментальну, дуже «протеїстичну» схильність до містицизму та продукування нових експансіоністських моделей. Такі явища російського сьогодення, як націонал-большевизм, путінська «керована демократія» (неототалітаризм), «ліберальний імперіалізм», неоєвразійство, концепція світової багатополюсності сил і т.ін. говорять про те, що російський імперіалізм постійно й ефективно шукає собі нові форми і реалізує нові програми та ідеологеми. Наприклад, зараз для України стає великою проблемою т.зв. «Російський блок» – недавно сформована політична сила, – який закорінює свою ідеологію якраз в російському містичному імперіалізмі і стає підривним рифом для нової української національно-політичної ідентичності в суспільстві. Серцевиною ж усіх російських імперських ідеологій і стратегій залишається російська культура.

Тому й протистояння російському культурному наступові повинно відбуватися на всіх рівнях – від елітарного до поп-культури.

Протистояння чомусь не завжди ефективне тільки у формі відкритого заперечення. У нашому випадку це: доведення, що російський імперіалізм є об’єктивним злом, приреченим на саморозпад (ця теза є і в М.Рябчука (с.76)), а російська культура – неорганічний симбіоз і заражена вона такими «хворобами» внутрішньої роздвоєності, як вічне взаємовідштовхування Європи і Азії у її душі, фатальної наслідувальності як глибокого комплексу перед Заходом, еклектизму та штучності, що випливають із постійного бажання Росії стати культурою «всесвітності» і т.ін. Не тільки це. Важливо створити свій, паралельний духовно-цивілізаційний і культурно-естетичний центр тяжіння, своєрідний ідейно-естетичний стрижень, довкола якого могли б «намотуватися» нові витки культурного розвитку. Такою ідеєю-концепцією могла б стати ідея України-Понтиди – географічного і культурного простору, завжди відкритого до Півдня, до синтезу духовно-мистецьких традицій-впливів Середземномор’я. Звідси зродилася особлива емоційність української ментальності і національного темпераменту, звідси розвинулася специфіка українського християнства (ідея Київської Церкви), яке увібрало традиції еллінського християнства, тут закорінена особлива (барокова) образність українського художнього мислення. Це ті значущі, великі ідеї-засади, які кардинально відрізняють нас від російської ментальності і душі. З них виростають такі концепції, як «серединність» українського фольклору у слов’янському світі, як архетипна сутність барокової орнаментальності в українському мистецтві, як визначально романтичний (неоромантичний) стиль і світопереживання в українській літературі.

Іншими словами, містиці Москви як «Третього Риму», що робить наступ російської держави і культури такими експансивними, мала б бути протиставлена містика Понтиди – сакрального географічно-духовного епіцентру Євразії, де зародилася міфологія арійців, де розвинулися землеробські культи, де слов’янська душа пережила неповторні метаморфози образотворення від зустрічі з морем і степом, що передає нам український мелос. Зараз нам важливо відчути себе не на периферії Європи (як це є в більшості сучасних українських пропаґандивно-інформаційних кліше), а в одному з її епіцентрів. Тому пріоритетнішим для нас є не культурний діалог-запозичення із Заходом, Західною Європою (на чому акцентує і М.Рябчук), а широкий полілог із країнами і культурами Середньо-Східної Європи – простору між Балтикою і Балканами, між Альпами і Кавказом. У такому випадку Україна позбувається почуття «вторинності», «провінційності» перед Заходом, що паралізує нас у творчому плані, і набуває якіснішого темпоритму розвитку, орієнтуючись на такі типологічно близькі до неї культури, як польська, угорська, словацька, литовська, хорватська, сербська, румунська, грузинська, грецька та ін. У такий спосіб і весь комплекс середньо- і східноєвропейських країн і народів зможе набути нових культурно-цивілізаційних ознак, які ніколи не зімне і не «перетравить» ніяка інша імперська культура і цивілізація.

Ці культурологічні накреслення збігаються з геополітичними тенденціями на просторі цілої Євразії. Розвиваються процеси до утворення нових геополітичних макроцентрів – зближення країн на ґрунті політичних інтересів, цивілізаційно-культурних подібностей, економічної вигоди. Одним із таких інтеґраційних макроцентрів може стати Середньо-Східна Європа, власне, реґіон Причорномор’я. Прототипом цього зближення сьогодні виступає поки що кволий і непослідовний ГУАМ (співпраця Грузії, України, Азербайджану і Молдови), а віднедавна – ще й Спільнота демократичного вибору (СДВ), яка планує об’єднувати зусилля всіх країн на просторі між Балтикою, Чорним морем і Каспієм, щоб зміцнити демократичні засади в цьому макрореґіоні. Витворення геополітичної основи об’єктивно зміцнює позиції України, української культури в їхньому полілозі зі світом.

У іншій своїй статті – «Нова Європа: шанс для реґіонів» (у кн.: Рябчук М. «Дві України: реальні межі, віртуальні війни», с.223-245) – М.Рябчук, виходячи із тези Т.С.Еліота про закономірність «протягування/відштовхування» у взаємодії кожних двох культур, що себе зрівноважують, ствердив: «Польська культура і українська, здається, щонайкраще відповідають цим вимогам: вони достатньо близькі, споріднені, щоб розуміти одна одну і притягуватись, і досить далекі, відмінні, щоб сперечатися і відштовхуватись» (с.234). З певними незначними корекціями подібне можна сказати майже про кожну із національних культур у просторі Середньої та Східної Європи, коли її порівняти з українською культурою.

У цьому контексті особливо плідними виглядають сьогодні, наприклад, ідеї про потребу відродження концепцій слов’янського націоналізму, вже без асиміляторських теорій слов’янофільства і панславізму, що підтримувалися імперіалізмом Москви. Наскільки б могли прислужитися зараз вартісні славістичні концепти в культурології, націології, літературознавстві, лінґвістиці, етнопсихології, фольклористиці для культурного самоствердження слов’янських народів Середньої Європи в загрозливу еру глобалізації. Подібно значним поштовхом для культурного саморозвитку цього макрореґіону міг би стати новий розвиток візантистики – вивчення тих глибинних духовних та мистецьких традицій і архетипів, які сформували цей геокультурний простір у Середньовіччі. Взаємодія середньо- і східноєвропейських культур мала б відбуватися на різних рівнях: наукових конґресів, кінофестивалів, літературних діалогів і взаємоперекладів, фестивалів фольклору та поп-музики і т.ін. Окреме місце мав би зайняти розвиток міжцерковного полілогу в цьому складному і все-таки дуже релігійному макрореґіоні.

Закликаючи однозначно наслідувати західні цивілізаційні і культурні моделі в дусі модернізації, М.Рябчук, очевидно, вважає їх остаточними «ліками» від української національно-культурної невиразності і значної відсталості, а заразом це повинно стати певною дозою «антиотрути» проти засилля російської культури. Однак автор уникає розмови (думаємо, свідомо яко ліберал) про принципи націоналізму, які одні тільки можуть сформувати повноцінну націю і які вповні реалізували всі західноєвропейські народи, і яких так фатально бракує українцям. Саме ці принципи роблять кожне суспільство і кожну культуру витривалими перед наступом будь-якого імперіалізму і його асиміляторських потуг. Цими головними принципами націоналізму є: 1) традиціоналізм – непохитність у відстоюванні своєї духовно-цивілізаційної самобутності; 2) ірраціоналізм – віра у містичні сили Історії і Нації, у відвічну прив’язаність людини до сакрального, почуттєвого і їхню перевагу над матеріальним, раціональним; 3) волюнтаризм – ідейна і моральна налаштованість жити у постійному напруженні волі, устремлінні до ідеалу, а не пристосовуватися до «вигідного» і «корисного», постійне виховування і гартування характеру нації замість плекання її плебейських інстинктів у вигляді аґітації за неодмінний вступ в ЄС, де панує загальна ситість, або чогось подібного; 4) романтизм – психологічна та ідеологічна налаштованість на оптимістичне переживання Історії, на плекання ідеалів героїки та шляхетності і протиставлення їх міщансько-меркантильним інтересам соціуму; 5) громадянська солідарність – виховання людини обов’язку і дисциплінованої дії в дусі західного консерватизму, людини законослухняної, але нетерпимої до усіх виявів зла і хаосу. Коли ми уважніше придивимося до національно-політичної поведінки більшості європейських народів, то неодмінно побачимо за зовнішньо-поверхневою галасливою ліберальністю саме ці постулати при вирішенні важливих, стратегічних питань. Наприклад, коли проектували Європейський Союз, то спочатку в деталях обговорили і забезпечили форми захисту і збереження національної ідентичності перед можливими процесами якоїсь уніфікації-денаціоналізації; коли з’являються якісь зовнішні загрози, як то ісламський тероризм, то європейці рішуче підтримують певні жорсткі військові дії (війни в Афганістані та Іраку), які явно розходяться з принципами демократизму і лібералізму і т.ін. Просто розуміють: зберегтися і утвердитися в Історії можна лише таким чином; ліберальна демократія – це лише зручна форма для соціального розвитку, але вона мало допомагає, коли йдеться про

буття нації.

Усередині кожної національної культури завжди пульсує певний національний характер. Якщо цей характер міцний і динамічний, тоді й культура розвивається впевнено і різноспрямовано. Скажімо, культура етрусків у VII-IV ст. до н.е. у кілька разів перевищувала культуру римлян, як і культура Великої Моравії культуру напівдиких угорців у ІХ-Х ст. І одна, і друга занепали не тільки від ударів римського чи угорського меча: ці народи просто втратили силу волі, зневірилися у власних традиціях, позбулися національної містики (ірраціональної сутності), втратили почуття романтичного піднесення і тому програли у вирішальному протистоянні культур. Зрозуміло, бувають винятки, зумовлені надзвичайно високим рівнем і особливим багатством певної культури, коли вона навіть у ситуації політичної покореності все ж справляє вирішальний вплив на ментальність і культуру народів-переможців. Так трапилося, наприклад, з грецькою чи арабською культурами, які запанували в різних країнах без державної підтримки. Однак це радше приклади вияву імперіального духу в культурі, коли вона охоплює такі широкі сфери в духовно-інтелектуальному і мистецькому житті народів, які вже самі по собі витворюють надто потужні внутрішньо-інерційні нурти в суспільствах, переформовуючи їх. Власне, таку ситуацію ми маємо у випадку з російською культурою, а також із подібною типологічно до неї американською культурою, яка так успішно поширюється сьогодні по всьому світі.

Тут ми підійшли до останнього питання нашої теми: як відбиваються на українській культурі процеси глобалізації? Нещодавно цю проблему спробував осмислити в окремих аспектах дрогобицький науковець і публіцист Ярослав Радевич-Винницький у брошурі “Глобалізація і мовно-інформаційний простір в Україні“, яку видало науково-культурологічне товариство “Бойківщина“ у циклі своїх культурологічних бесід (Дрогобич, 2005). Вчений зазначає: “Глобалізація належить до визначальних, “знакових“ ідей сучасної міжнародної та національної екзистенції “постхристиянського“ світу. Вона покликана до життя науково-технічними досягненнями в галузі економіки, інформатизації, зв’язку, транспорту, тобто пов’язана з тією стороною буття людства, яка називається цивілізацією й орієнтована на матерію, “на тіло“. Але глобалізація намагається охопити також сферу духу, культуру. Анаціональна за своєю природою, глобалізація нівелює національні культури. Національні еліти витісняються наднаціональними економічними і політичними структурами.

За своєю суттю глобалізація є виявом космополітичної конверґенції, яка в минулому виступала в іпостасі світових релігій, зокрема католицизму, універсальних держав, комунізму, “релігії проґресу“, світового уряду та ін. Кожна з них, зробивши більший чи менший відбиток на долі і шляхах людства, значною мірою або й до решти вичерпала свої можливості і залишилася в минулому як експонат музею історії цивілізації. Те ж чекає на нинішню глобалізацію“ (с. 3).

На думку Я.Радевича-Винницького, існують два рівні глобалізації: світовий або модерний, який представляють США та інші країни “золотого мільярда“, і реґіональний, архаїчний, який представляє Росія з її імперськими амбіціями в обмеженому постсовєтському просторі. Від себе додамо, що вже скоро, мабуть, свої варіанти глобалізації будуть пропонувати на своєму реґіональному рівні Китай, Індія, Бразилія, певна група мусульманських країн, тобто ті політичні сили, які претендують на імперіалізм. Типологічно ці варіанти глобалізації подібні за своїми моделями і формами, тому ми часто спостерігаємо, як російська маскультура широко запозичує в американської поп-культури, але не навпаки, бо спрацьовує закон ієрархічно-стильової “субординації“. Ліки проти цих процесів можуть бути одні: якомога глибшого закорінення національних культур (С. 15). Науковець говорить про нагальну потребу нового зглиблення етнографічної культури українців та багатих діалектів української мови.

Тут вартує застерегти: загальноукраїнська культура несе в собі й від’ємні комплекси – надмірну сентиментальність, схильність до спрощеності (знаменита наша «просвітянщина»!), невпевненість при засвоєнні чогось нового, стильову невиробленість і незавершеність у різних галузях мистецтва. Великою проблемою для неї залишається нерозвинутість саме міської культури, все ще домінують в ній селянсько-патріархальні архетипи і стереотипи. Тому на майбутнє стратегічна програма розвитку національної культури мала б включати питання вироблення нової «еластичності», поліфонізму та синтетизму в естетичному мисленні суспільства. Потрібна глобальна трансформація самої парадигми культуроутворення. А таке можливе лише за умови, коли нація сповниться революційним бажанням кардинально змінити ситуацію постколоніяльності (включаючи політичні, соціальні, моральні, культурні та духовні її аспекти), коли нація відкриється до світу, але зі своїм обличчям, без принизливого комплексу постійно наслідувати щось «передове», «модне», коли замість безнастанних нарікань і рюмсань та ліберального цинізму і релятивізму постане нове національне «Хочу!», нова національна

пристрасть.

Отже, зробимо узагальнення: зараз українське суспільство і культура зазнають подвійного тиску глобалізаційних процесів, які в сумі деформують національну свідомість і духовність. У такій ситуації значним фактором порятунку може стати геополітично-ментальний фактор нової консолідації Середньо-Східної Європи. Українська культура за своїми параметрами і внутрішніми потенціями є заслабкою, щоб протистояти колосальним цивілізаційним тенденціям, а ще додається й чинник розколотості української еліти. Тому лише через витворення єдиного фронту взаємодії і взаємодоповнення національних культур Середньої і Східної Європи, через стратегічну переорієнтацію культурних еліт реґіону на розбудову нових моделей і концептуальних теорій культуротворення можливою буде якісна протидія нівеляційним процесам глобалізму.

Зараз важливо почати з елементарних кроків: створення газет, журналів, інтернет-сайтів, телепрограм, які б узялися реґулярно повідомляти про культурні здобутки і тенденції в країнах Середньо-Східної Європи. Бо ж чи багато знаємо ми про розвиток кіно чи літератури в якійсь там “далекій“ (бо так виходить із наших сучасних ЗМІ) Угорщині чи Сербії, Естонії чи Греції? Середньо-Східній Європі важливо відчути свою цілісність. І це стане внутрішнім, психологічним поштовхом до всього нашого нового культуротворення.

Безумовно, має рацію Микола Рябчук, коли говорить про неповноту модернізації українського суспільства і культури як про причину теперішнього відставання України в загальноцивілізаційних європейських процесах. Саме модернізація робить суспільство і культуру особливо динамічними. Однак правда полягає і в тому, що через збереження відносної патріархальності і традиційності Україна ще являє собою вартість як субстанція духовно-релігійного характеру на «плацдармі» переважно дехристиянізованої Європи. Хоча для лібералізму християнство – це вже «відносна» вартість. Це знову питання відмінності світоглядів при підходах до проблеми – відмінності між лібералізмом і націоналізмом.

Олег БАГАН

Джерело: Галицька зоря

Leave a Reply