Юрій Андрухович: «У нас неадекватний президент»

Andruhovych

Юрій Андрухович, Патріарх Бу-Ба-Бу, в ексклюзивному інтерв’ю «Буквоїду» про себе, літературу, «мовний» закон, політику та Януковича.
Юрко, однією із найактуальніших тем в Україні упродовж останніх двох місяців стало ухвалення парламентом «мовного» закону. Драматичні події розгорталися і у Верховній Раді, і поза нею. Партія регіонів протиснула вигідний їй закон, опозиція ж не змогла ефективно їй протистояти. На твою думку, чому «мовне» питання у державі таке заполітизоване? Адже проблем і з використанням російської чи іншої мови у державі ні в кого немає.

Боюся, що твоє «чи іншої», на жаль, не відповідає дійсності. Насправді в нашій країні проблем не виникає лише з використанням російської. В усіх інших мов, з українською включно – суцільні проблеми. Звідси й політизація. Мовного питання в нас не вдасться розполітизувати до того часу, допоки в нас у всіх сферах пануватиме несправедливість. Зрозуміло, що зрусифікованість України є одним із проявів цієї несправедливості, такої собі задавненої й запущеної хвороби. Українець без української мови – це абсурд. Ми з нього начебто вже й починали поступово і дуже повільно виходити. Але прихід до влади Януковича зупинив цей процес і може відкинути нас далеко назад, до цілковитого злиття з Росією. Російська мова є чи не найпотужнішим інструментом цього злиття. Чи то пак «зливання» :)))

Якою, на твою думку, все ж таки має бути реакція української громади у разі, якщо «мовний» закон (Ківалова-Колісніченка) буде завізований Януковичем? Ти особисто готовий до радикальних дій? У сенсі – до перекриття залізничних колій, автомагістралей, захоплення пошти і телеграфу?

Ні, не готовий. Реакція на цьому етапі має бути одна – жодного голосу на виборах партії Януковича та його прихвосням. Забрати в них хоча б якусь частину влади, хоча б контроль над парламентом. Бо в такому разі далі все піде як по маслу, ми знову повіримо в себе і проженемо його із влади на президентських виборах. Радикальні дії – хоч би що це означало – передбачити загалом неможливо. Але якщо стане очевидним те, що цьогорічні вибори сфальсифікували, то радикальні дії можуть виявитись єдиним і останнім засобом. І все ж – спершу я хотів би просто піти на вибори і проголосувати. А там побачимо.

Наприкінці 80-х до голосу письменників як громадських діячів дослухалися мільйони. За 20 років ситуація змінилася. Письменницька братія розповзлася політичним полем. Іван Драч, Борис Олійник та Дмитро Стус сидять у гуманітарній раді при Януковичі. Дмитро Павличко і Володимир Яворівський – у команді Юлії Тимошенко. Цінність мовленого і написаного слова письменниками девальвувалося. Як думаєш, чому? Адже на початку 90-х письменники задавали тон в українській політиці.

По-перше, я в цій ситуації цілком на боці Павличка та Яворівського. Тобто я вважаю, що треба підтримувати винятково і тільки Об´єднану опозицію – і все. Інших варіантів позбутися теперішнього режиму в нас немає. Якщо в нас і цього разу противладні голоси будуть розпорошені, то до побачення, Україно. По-друге, я не порівнював би сьогоднішню ситуацію з початком 90-х. Вона принципово відрізняється передусім технологічно. Відповідно змінились і публіцистичні технології. Нині, схоже, не так важливо, що саме сказав письменник і як він це сказав. Нині найважливіше – як це подали медіа, перш усього електронні, у своїх заголовках. Що вони процитували і якими завбільшки літерами. Яку гримасу скорчив письменник на фотографії, як його фотошопнули. Ну, й так далі. Безумовно, це призводить до спрощення. А будь-яке спрощення і будь-яке медійне посередництво обов´язково девальвують суть сказаного.

В Україні вже розпочалася передвиборча парламентська кампанія. В неї вже включилися і Дмитро Павличко, і Володимир Яворівський, і Сашко Бригинець, і Макс Кідрук, і брати Капранови, і Марія Матіос. Кажуть, що місце у списку «Нашої України» пропонували і Оксані Забужко. Але вона, мовляв, відмовилася. Тобі також пропонували балотуватися до Верховної Ради?

Ні, не пропонували. Я не є впливовою особою чи авторитетом. Взагалі я думаю, що в парламенті нам потрібні не письменники, а добрі кулачні бійці. Останніми роками все вирішувала здатність заблокувати чи розблокувати трибуну і президію. Всі найзгубніші для України рішення продавлювали через розбиті носи, вивихнуті щелепи, струси мозку. І наші завжди програвали ці бої. Тобто нам у парламенті насправді потрібні свої тедеєви.

Як ідеально, по твоєму, мають складатися стосунки письменників і влади?

Ідеально, щоб вони не мали ніяких стосунків. Це означає, що письменник має бути від влади стовідсотково незалежний. При цьому він має право владу критикувати, а влада його – ні. Ця гра в одні ворота є обов´язковою передумовою нормальності. Це правила хорошого тону для демократичного суспільства. Якщо все відбувається якось по-іншому, то це вже явна ознака того, що з демократією тут проблеми.

Ти – один із тих письменників, які неодноразово зверталися до Януковича із відкритим листом і вимагали звільнити із буцегарні Тимошенко і Луценка. Як думаєш, чому цей голос не був почутий президентом?

Я впевнений, що цей президент навіть не чув про існування такого голосу. А ти хочеш, аби він ще й сам голос почув. У нас неадекватний президент, його треба позбуватися всіма можливими засобами.

Як би ти охарактеризував нинішню ситуацію, яка складається у державі?

Як кошмарний сон, що тягнеться вже понад два роки. Ніби й легко з нього прокинутись, а виходить так, що він затягує все глибше у свою кошмарну реальність.

Свого часу ти був активним учасником Асоціації українських письменників. Ще десять-п´ятнадцять років тому АУП розглядалася як альтернатива Спілці письменників. Вже з огляду на роки, що минули, можеш сказати, чому Асоціація так і не стала впливовою?

Тому що не послухалася мене :)))) Ні, цілком серйозно: на початках нашого становлення я наполягав на тому, щоб у нас не було подвійного членства. Тобто якщо ти член СПУ, то в АУП не лізь, поки не вийдеш із СПУ. Інакше яка альтернатива? Інакше вийшло так, що на три чверті члени нашої АУП є в той же час і членами СПУ. Мої колеги мене тоді не підтримали. От і все. Втім, уся ця історія вже ніякого значення давно не має. Хіба що якесь повчальне – як робити не варто.

Ти якось осторонь стоїш від інформаційних літературних потоків. Тебе немає ані Фейсбуці, ані у Твіттері. Із чим пов´язано таке «затворництво»?

Із небажанням робити те, що вже роблять тисячі інших. От я сьогодні прокинувся о четвертій ранку, а о пів на п´яту по мене зайшов лісовий провідник. І ми вирушили до Біловезької пущі, бо мені треба було побачити зубрів, ну, хоча б одного. Ми дуже довго налазилися тими лісами – години три або й чотири. І все без результату. Якщо й натрапляли на сліди зубра, то радше давні – ті, що їх тварина залишила ще перед недільною зливою. І ми вже зовсім опустили руки, але провідник згадав про ще одне місце. Ми прорвалися поближче до нього – і, слава тобі, Господи! – побачили на галявині того діда-красеня, спокійного такого старого зубра-самітника. Це було настільки чудово, що коштувало всіх наших попередніх зусиль. Ну, от. А мав би я свій акаунт на Фейсбуці, то відразу б кинувся того зубра фоткати, а тоді запостив би всю цю історію й отримував би всілякі лайки і все таке інше. І від однієї думки про це мені робиться так тоскно – невже ця віртуальна вдаваність і справді аж настільки сильніша від нас самих?

Юрко, твоя авторська колонка «Елімінація» викликала бурхливу дискусію у соціальних мережах. А особливо твій заклик «нічого не давати» тим російськомовним жінкам із України, які живуть за кордоном. Давай розставимо акценти: що ти мав на увазі «не давати» і чи правильно тебе сприйняла аудиторія?

До сьогодні я опублікував на tsn.ua 86 колонок. Кожна з них по-своєму провокативна. Після кожної на мене хтось обов´язково має образитися – це природа жанру. Та й мені як авторові приємніше, коли на мене ображаютьсяJ) Найбільше мені йдеться про те, щоб на мене ображалася теперішня влада. Але їй, мабуть, не до моїх колонок. Усі мої колонки приблизно про одне й те ж – про те, що совок у нашій країні не тільки не вмирає, але й по-своєму розвивається, мутує, пристосовується до нових поворотів дійсності. Згадана тобою «Елімінація» також про це. Чому на мене саме за неї образились активістки соціальних мереж – для мене загадка. Я ж нікого в цій країні так глибоко не шаную, як саме їх, соціально активних і відважних жінок. Колонка взагалі-то про той жіночий тип, який є їхньою протилежністю. Як розуміти оте «не давати»? Хай кожен як хоче, так і розуміє, вільному воля. На те й колонки, щоб їх коментували читачі, а не автор.

Якими проектами нині ти займаєшся? Коли очікувати на нову книжку?

Спитай краще про новий диск. Ми з «Карбідо» щойно закінчили студійну сесію на кінокомплексі в Лодзі. Писали у фантастичних умовах, звучання має бути дуже добрим. Карбіди взагалі працеголіки, можуть годинами добиватися потрібного звучання кожного з інструментів. Я також працювати люблюJ) Словом, тепер я маю велику надію, що наш «Абсент» побачить світ уже у вересні, точніше, 11 вересня у Дрогобичі, на фестивалі Бруно Шульца, де ми зіграємо черговий концерт. Там-таки відбудеться і прем´єра всієї прози Шульца в моєму перекладі. Видає Малкович. Має бути красиво.

У тебе залишається час на ознайомлення із творами молодих сучасних авторів? Можеш назвати тих, чиє письмо тобі подобається?

Буває, що я даю свою електронну адресу і мені надходять на неї рукописи молодих (чи принаймні раніше мені не знаних) авторів. Навіть не знаю чому. Тобто я не знаю, чим я можу їм допомогти. Я не маю впливів на видавництва чи якихось власних часописів. Часом я наївно вважаю, що їм просто йдеться про мою думку. Але якщо я розчарований, то й думку свою мені не надто хочеться висловлювати. Ну, я все одно говорю щось позитивне, щоб їх не травмувати. Але коли справа зовсім уже безнадійна, то я не говорю нічого. Тому, щоб віддалити цю перспективу, я найчастіше просто з дня на день відкладаю прочитання чийогось рукопису. Аж поки не забуду про нього. Щиро кажучи, література – це взагалі не моє 🙂

Що читає Андрухович не як письменник, а як читач? Порадь читачам «Буквоїду», що почитати?

Страшенно багато радості я отримав від збірки Олександра Бойченка «Мої серед чужих». Місцями блискуче, а переважно дуже добре. Дотепність часом зашкалює, а точність формулювань захоплює. Зрештою, його ж «Аби книжка» так само нічогенька. Ще одне ім´я – ДіБіСі П´єр, сучасний британський письменник, лауреат Букера. Він приїде на цьогорічний форум видавців до Львова, там буде презентуватись український переклад його роману «Світло згасло в Країні Див». Це – перекладацький (і, здається, видавничий) дебют Галини Шиян, я трохи доклався до редагування. Роман переважно дуже кайфовий, візіонерський, галюцинативний. Останніми роками нічого кращого я не читав

Джерело: Буквоїд
фото: http://sumno.com

Leave a Reply