Свобода вибирати

Koliya
http://www.gk-press.if.ua/sites/default/files/2011/41/5-2.jpg

Тарас Прохасько

Десь у 1989 році, коли починалися часи унікальні за масштабами історичних подій і, що не менш важливо, по-справжньому переповнені відчуттям щастя від того, що ти перебуваєш у таких часах, мій викладач ботаніки написав для самвидавівської газети свою єдину нефахову статтю. Тоді усі без винятку страшенно багато читали, і відповідно, багато мислячих людей писали, пробуючи викласти своє бачення етичних проблем у епоху глобальних змін. (Подібна історія описана у найпопулярнішому романі Мілана Кундери «Нестерпна легкість буття». Там також йшлося про суспільні зміни, відчуття весни і ейфорії, там також мислячий хірург написав для вільного журналу свою єдину нефахову статтю, в якій йшлося про потребу винних визнати себе винними.) Мій вчитель висунув доволі суперечливу тезу – щоправда, точно обґрунтувавши те, що він має на увазі, – про те, що радянські люди можуть бути щасливими тільки тому, що вони не знають, не розуміють, наскільки вони нещасливі. Йшлося передовсім про радянську несвободу, про позбавлення людей можливості виконання найбільшого Божого призначення – свобідно вибирати, як чинити зі своїм життям. На статтю звернули увагу, одні вважали її програмною, інші пустою і наївною, ще хтось – злобною і наклепницькою. В кожному разі вона стала живим маленьким, але повноцінним свідченням того, що свобода нарешті з’являється. А з нею – незаперечність щастя.

Вже пізніше, коли про статтю забули, вчитель розповідав мені про свободу, яку він мав на увазі. Виявляється, що впродовж свого викладацтва, він укладав для себе перелік найрізноманітніших мотивацій того, чому студенти вибирали ботаніку. Причини були дуже різні – завжди подобалися квіти, хочу вирощувати нові сорти помідорів, просто цікаво щось вивчати, скерували з колгоспу, хочу викладати у школі, не маю здібностей ні до мов, ні до математики, людству необхідні рослини для того, щоби врятуватися від погибелі, хочу знати фітотерапію і допомагати людям, це спокійна і позаідеологічна наука, хочу знати, як влаштовані закони життя. Серед них називали і таку – я зачудований Божим задумом, а наблизитися до його розуміння можна через заглиблення у будь-що, через безконечність видів тим більше… Вчитель казав, що йдеться власне про ці мотивації, коли він говорить про свободу вибору, а не про кінцевий результат – вибрати вивчати ботаніку, а не, скажімо, живопис. Бо у виборі живопису свобода захована у такому самому переліку мотивацій. Тобто, йдеться не про наповненість товарами полиці супермаркету, а про усвідомлення життєвої стратегії, яку ти виявляєш у тому ж супермаркеті.

Минуло двадцять три роки. У світі сталися такі гігантські зміни, що поколінням, які це побачили і прожили, можна тільки заздрити. А самі ці покоління мали б розуміти, що такий вселенський кайф стається раз на тисячу років, і, зазнавши його, вимагати ще якихось визначних подій просто непристойно.

Але тепер (дивлячись передовсім на себе), згадуючи неоднозначну тезу професора-ботаніка, виникає враження, що парадоксальним чином актуальною є інша теза – українці можуть бути такими нещасливими тільки тому, що вони не знають, не розуміють, наскільки щасливими вони є. Здається, що свобода, якої вимагає Божий задум, стала тим страшним тягарем, який тривожить, лякає і пригнічує. При цьому з’являється підозра, що державна пропаганда робить все для того, щоби ці тривоги, страхи і пригнічення підтримувати і розвивати. Радянська пропаганда навпаки, навіювала ідею про щастя, якого не було, вона навіть забороняла бути нещасливим. Так само, як не залишала місця для невідомості стосовно напрямку розвитку та майбутнього.

Давню історію про свого викладача я згадав вперше за всі ці роки. Згадав у автобусі до Ясині завдяки випадковому арабові, який безперервно щось фотографував через вікно. Він мусив сидіти боком на двигуні, затиснений іншими пасажирами і їхніми торбами. Я сидів поруч і не міг зрозуміти, що він не втомлюється фіксувати. Я бачив переповнений задушливий автобус, бачив убогих горян, бачив брудні узбіччя, зруйновані бетонні споруди, синтетичне сміття у ріках і потічках, лісовози на подвір’ях, спорожнілі старі хатки, хаос, несмак і вічну недокінченість десятків більших і менших готеликів, безперервний ряд біг-бордів з остогидлими лицями і девізами, зруби, які ховалися за куртинами насаджень, некошені пустища, сумнівні корчемки і люксусові готелі серед куп будівельного сміття, запущені садки… Араб заповнив пам’ять камери і мусив переписати фото на леп-топ. Я мав можливість підглядати. Фотографії були майже однаковими, ніщо виразно не відрізняло одну від іншої. Але він не витер жодної. На кожній знимці буяла якась зелень і текла якась вода.

Тарас ПРОХАСЬКО

Джерело: Галицький кореспондент

 

фото

  1. ОляОля08-23-2012

    Прочитавши статтю,я зрозуміла, що я щаслива-бо живу, бачу ці барви природи, а все інше-це неважливо. Дякую!

Leave a Reply