ІВАН ФРАНКО: «ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ НАПОВНЕНА СУТНІСТЮ НІЩО…»

Kamenyar1

Про Івана Франка ми переважно пишемо, говоримо як про видатного українського письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста. До речі, на початку своєї публічної діяльності він був відомий саме як економіст, який досліджував проблеми, пов’язані зі скасуванням панщини і запровадженням капіталістичних відносин на селі. Зокрема, не тільки теоретично, а й на практиці намагався роз’яснювати вчення Маркса—Енгельса про створення додаткової вартості, показуючи це на прикладі видобування солі в Нагуєвичах тощо. Але, зустрівшись із директором меморіального музею Івана Франка у Львові, письменником Романом Гораком і ведучи розмову про родину Франків (нинішнього року виповнюється сто років відтоді, як був побудований будинок, у якому жила сім’я і в якому сьогодні міститься музей), я дізналася, що Іван Франко був завзятим політиком і творцем першої в Галичині партії європейського зразка, розробляв її програмні документи і досліджував процеси, які проходили в краї. Чимало ідей Франка надзвичайно актуальні сьогодні. І це мене зацікавило.

— Франко — школа нашого політичного життя, його уроки, — зауважує Роман Горак. — Письменник першим заснував на цих землях партію європейського зразка. Називалася вона радикальна партія. Мала свій електорат, програму і, найважливіше (чого потім не мали інші партії), — у неї був механізм дій. Геніальність Франка полягала в тому, що, знаючи тогочасну конституцію Австро-Угорщини, він знаходив у ній такі ходи, сентенції, які дозволяли висувати певні питання і проблеми українського характеру. Зокрема, це було питання самостійності України. Партія мала програму-мінімум і програму-максимум. Мінімум — створення Галицької автономної області. Максимум — соборної України, яка б об’єднала всіх українців. Українці західного регіону були рішуче переконані, що є окремим народом і не мають нічого спільного з українцями з Великої України, так само, як і з поляками. Називали себе «русинами», і Франко першим у 1893 році почав замість терміну «руський», «руська» вживати слово «українська», «український».

— Чи вдавалося радикальній партії перемагати, досягти вирішення конкретних питань в австрійському парламенті?

— Тогочасні держава й парламент визнавали радикальну партію. Вона брала участь у виборах, офіційно виставляла своїх кандидатів і прагнула створити парламентську фракцію. Вибори тоді проходили на двоступінчатій основі. Спочатку село вибирало представника, а потім він ішов голосувати за конкретного кандидата, на якого діставав «рознарядку». Якби хоч третина українських сіл вибрала кандидатів, які захищали українське питання, тобто погоджувалися з програмою радикальної партії Франка, то, відповідно, можна було б сміливо говорити про парламентську фракцію і ставити питання про створення української автономної області. Але вже в ті часи суспільство хворіло на ті самі біди, які маємо тепер. І тих, хто голосував, і тих, хто висувався в депутати, перекуповували за «ковбасу» (ковбаса чомусь завжди була у нас предметом принади). З’явилося навіть таке поняття, як «хрум». «Хрум» був сильнішим за високі політичні ідеї. Тому тричі (стільки разів радикальна партія брала участь у виборах до австрійського парламенту) її кандидати, у тому числі й Іван Франко, фактично програвали на виборах. Не більше трьох-п’яти депутатів від партії були присутні у парламенті. А самого Франка провалювали на виборах капітально, виробляючи для цього безпрограшний компромат. Першим «гріхом» були атеїстичні погляди письменника (вважатися в ті часи атеїстом було страшним злочином), а другим — його «жидівство» (отже, маскується, як і решта жидів). А оскільки Франко був, до того ж, рудий, та ще й мав сумнівне прізвище Франко, з наголосом на першому складі (власне, в українській мові так і мало бути, це вже пізніше, щоб не плутати нашого Франка зі «славнозвісним» генералом Франко, змінили у прізвищі письменника наголос) , то компромату було достатньо. Франко так ніколи й не став депутатом австрійського парламенту.

Радикальна партія охоплювала кілька тисяч членів, мала свої друковані органи, партійні осередки були майже в кожному селі. За вісім років свого існування вона провела близько двадцяти з’їздів, на яких приймалися програмні документи, обговорювалися передвиборна тактика, проекти різних законів. Чи ці закони були прийняті — це вже інше питання, принаймні на цьому напрямі партія вела себе дуже активно. Але слід врахувати й те, що вибрані від партії депутати, перебуваючи в парламенті, мали певні привілеї, влада і тоді вміла створити для них привабливе «корито», виховуючи бажання бути керманичем, поводирем народу, гетьманом, лідером, опікуном, керівником тощо (всього Франко нараховував близько тридцяти таких епітетів). До речі, він передбачав усі етапи розвитку партій: спочатку партія росте, потім у ній починає виділятися велика кількість лідерів, а невдовзі вона, як правило, розлітається. Після чергових, третіх виборів і програшу на них радикальної партії в усьому звинуватили Франка як її керівника й головного ідеолога. Дозвинувачувалися до того, що його товариш, співзасновник тієї ж партії Михайло Павлик оголосив Франка «політичним трупом» і радив назавжди зійти з політичної арени. У 1898 році радикальна партія розпалася, утворивши відразу п’ять різних за орієнтацією невеликих партій. Трохи згодом Іван Франко разом із Михайлом Грушевським намагався створити націонал-демократичну партію, але потім зійшов з політичної арени зовсім. Він бачив за фасадом гасел, високих слів відверте фразерство, намагання влаштовувати свої особисті справи, те, що ми називаємо сьогодні «будувати Україну у власній кишені». Це все було й тоді… І не бачити цього Франко не міг. Тому одним із важливих політичних питань у його розумінні було питання, яким повинен бути політичний лідер. Це турбувало Франка не тільки з огляду на політику, щоденне життя, а й у творчості. Майже всі найбільші поеми, скажімо «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», порушували цю тему. Письменник шукав правди, сумнівався, роздумував. Найпоказовіша в цьому плані поема «Похорон», написана відразу після третьої поразки на виборах, коли Франка звинуватили в розвалі партії…

Відтоді Франко фактично повністю зійшов з політичної арени, але його ідеї і, головне, ідея української державності, основні напрями її розвитку (що потрібно зробити, щоб недержавна нація досягла своєї державності), його теоретичні розробки — неоціненні. Ми їх постійно відсували на другий план, розтикали по кутках, ніколи не розуміли і не хотіли зрозуміти. Франко якось завжди залишався в полоні дрібнобуржуазної моралі, ідеології і ніколи не виростав, у нашому розумінні, вище. Зараз, наприклад, ми не згадуємо, що він був натхненником січового стрілецтва, яке фактично вважає Франка своїм батьком. Це — унікальний випадок в людській цивілізації, коли ще не було держави, а вже створювалася армія для її захисту. В історії нічого подібного немає.

— Після всіх політичних поразок Іван Франко став песимістом чи все-таки залишився оптимістом?

— Для песимізму були підстави: українська парламентська фракція, яка представляла інтереси своєї нації у Відні, розпалася. Революція 1905 року, на яку також покладалися надії у вирішенні національного питання, цих надій не справдила. Було й чимало інших моментів, які викликали розчарування. Народ стояв на роздоріжжі, розгублений, не знав, куди і за ким іти, а тому байдужів до своєї рідної держави. Сто років минуло відтоді, а ця проблема перед нами і сьогодні, як на долоні. Франко розумів, що, з одного боку, має зрости свідомість народу. Але як вона виросте у бідного, голодного, обідраного люду? І в тому він бачив зачароване коло, хоч розумів, що історія розвивається за своїми законами. У цьому плані залишався оптимістом, вважаючи, що народ з такими даними, такою історією і традиціями повинен чогось вартувати, попри всі його недоліки.

Іван Франко чудово знав людей, відчував і розумів, що в той історичний момент український народ потребував лідера типу Івана Вишенського: народного мученика, голодного, босого, приниженого…

Іншого він просто тоді б не сприйняв. А ідеєю самостійності Галичини в ті часи не дуже й переймалися. На зламі століття, у 1898—1900 роках Микола Міхновський, тоді харківський адвокат, також, уже на новому етапі, почав проголошувати гасла соборності і нової української державності. Він безпосередньо вважав себе учнем Івана Франка. Здавалося, його ідеї, а особливо в Галичині, де вже була сформована відповідна традиція, мали б знайти підтримку й розвиток. Але сталося неймовірне. Саме галичани почали рішуче виступати проти цієї ідеї. Занадто добре і солодко жилося їм у Галичині під рукою австрійського цісаря, який завжди вмів дати раду товкотнечі в українських і польських колах, тримати державу вкупі. В такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву й поступу. Крім того, простим українцям ні на що було нарікати. В умовах Австро-Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, у тому числі й культурні: мали свою пресу, гімназії, свободу релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було добре. Засоби масової інформації, які згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на чергу дня питання державності? Воно не на часі, «тата» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба потребує жертв. Будуть тюрми, репресії. Одне слово, краще так, як є.

Хоча молодь Галичини не погоджувалася з таким твердженням. Виникла дискусія, зав’язався конфлікт між старим народовством і молодою революційною генерацією, яка постійно була з Франком, більше сприймала його ідеї. Молоді люди звернулися до письменника за порадою, і тоді він виступив зі статтею «Поза межами можливого». Ідея самостійності України у 1900 році здавалася українцям поза межами можливого… І тільки через 19 років вона отримала свій розвиток.

Володимир Антонович у ті часи писав: «Трагічна розв’язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані грунтовної цивілізації, ані власної дисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватися народною долею, мали в собі вельми недостатній запас культури».

Що стосується Франка, то в нього є речі, які потім нещадно експлуатувалися різними партіями, об’єднаннями, орієнтаціями. Кожен у ньому щось знаходив, хапав і цитував. Є, наприклад, у нього такі цікаві сентенції, про які ми не любимо згадувати. Попри те, що Франко розумів і знав свій народ, його долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю ніщо…» Українському селянинові однаково, як вмирати з голоду: від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно однаково, хто з нього буде «шкіру дерти» і податок знімати.

— Пане Романе, ви про Франка знаєте все?

— Важко сказати, чи знаю я Франка. Я намагаюся його зрозуміти. Інколи, здається, можу передбачити, що в певній ситуації скаже або зробить Франко. Але інколи помиляюся. Він буває настільки несподіваним… До того ж, у кращому разі, ми знаємо його спадок лише наполовину. Вважаю, що знати Франка — це, перш за все, знати його епістолярій, і не тільки ті листи, які писав він, а те, що писали, говорили, з чим дискутували його друзі, опоненти. Якщо листи самого письменника ще якось вивчалися, то друга частина — абсолютна цілина.

— Скільки книжок, томів невідомого Франка ще можна видати?

— Не менше п’яти-шести томів, до того ж до трьох томів публіцистики, два томи купюр до 50-томного видання і неміряну кількість епістолярію.

— А скільки книжок про Івана Франка написали ви?

— Я не рахував, але вже є десь близько тридцяти книжок різного обсягу. Вони переходять одна в другу. Коли набрався «багажу», вирішив написати наукову біографію Каменяра. Вона має серії. Перша книжка, зроблена на документальному матеріалі, називається «Іван Франко і його рід». На жаль, такі унікальні документи сьогодні нікому не потрібні і гинуть просто фізично в загсах, інших конторах. Питання родоводу Івана Франка вважаю одним із ключових, бо на цьому виникло багато спекуляцій. Була дуже поширена версія, що Франко з походження німець, не кажучи вже про «жидівство» та інші національності. Тобто насаджувалася думка, що українська нація сама по собі не могла створити таку універсальну людину, енциклопедиста часу, в усіх виявах рівну і велику. Я працював з дуже багатьма джерелами заради однієї тези і довів її: Франко споконвіків (принаймні за триста досліджених мною років) був українцем по всіх лініях. Друга книжка, яка вже також вийшла,— «Цілком нормальна школа». Охоплює вона час навчання майбутнього генія в нормальній школі. Мені хотілося пояснити й описати, як у нас розвивалася традиція шкільництва, чим і як школа впливала на Франка, на формування його характеру тощо. Письменник народився в час, коли село від кріпосництва переходило в інші відносини і формально ставало вільним. Третя книжка, над якою працюю зараз, стосується періоду навчання молодого Франка у Дрогобицькій гімназії. Це час становлення його як особистості, письменника, вибір життєвого шляху. Франко виростав в умовах і в часи приниження гідності українця. Як результат — протест, що виражався в різних формах у середовищі, в якому він жив. А подальша робота залежатиме від того, наскільки мені вистачить сил. Крім того, мене трохи турбує, що я починаю ставати «вузьким спеціалістом», а тому інколи хочеться чогось іншого. Нинішнього року я «пішов» уже в Шевченка. В березневому номері «Дзвону» опублікована моя повість про поета часів написання ним «Заповіту».

— Ви сказали, що нинішнього року будинку, в якому міститься музей, виповнюється сто літ. Розкажіть, будь ласка, трошки про його історію…

— Франко багато і тяжко працював, але заробити на власне помешкання не міг. Влітку сім’я, як правило, гостювала у знайомих по селах, а взимку винаймала квартиру у Львові. Отож, коли Франко став уже знаним письменником, хоч на основній роботі працював кур’єром, експедитором, переписувачем чужих статей у різних друкованих виданнях (переважно польських, бо в рідні його просто не брали), львівська молодь вирішила назбирати йому грошей на власне помешкання. Прикладом став польський письменник Генрік Сенкевич, якому таким чином молоді поляки назбирали на хутір у Вітебській губернії. Франку також зібрали певну суму, але коли будинок уже мали починати будувати (він купив шість соток на Софіївці, до якої вже фактично «в’їхало» місто), потрібно було терміново видавати перший покажчик творів письменника, а далі — його етапну збірку поезій. Отож на будинок залишилося всього 300 золотих. Виручила дружина, яка отримала спадок від діда-генерала і посаг. Назбиралося 12 тисяч золотих, на які розпочали будівництво. Коли звели стіни і грошей знову забракло, Франко взяв субсидію у банку: 12 тисяч золотих на 37 років. І протягом року будинок було завершено. В жовтні 1902 року родина переїхала в нове помешкання. Франко мріяв, що його львівське житло скидатиметься на сільську хату з усіма домашніми атрибутами і живністю, але Ольга, дружина письменника, захотіла, щоб будинок нагадував їй про Велику Україну. Тому ця садиба — практично копія будинку Володимира Антоновича, який стояв на розі нинішніх вулиць Горького і Саксаганського у Києві. Першою відвідала родину Франка у новому помешканні Леся Українка. Сюди Франко переселився тоді, коли був уже знаним письменником і написав практично всі свої найвідоміші твори. Але саме на Софіївці 1905 року він пише знамениту поему «Мойсей».

Тут з Франком трапилася і найтрагічніша подія у його житті — параліч рук. Він, людина невтомної праці (до речі, його часто звинувачували у заробітчанстві, а він просто фанатично ставився до роботи, вважаючи, що зробив ще дуже мало), фактично залишився «без рук». Це була справжня трагедія, він самостійно не міг навіть перегорнути сторінку, не кажучи вже про щось інше. Але невдовзі відомий лікар Іван Липа в Одесі, зробивши повторне діагностування, почав лікувати письменника «болотами» Ланжерону. Через тиждень запрацювала ліва рука. На радощах Франко все покинув і «полетів» до Львова, де продовжував так само фанатично працювати. Врешті, організм не витримав, і у віці шістдесяти років Франко помер.

Пізніше його син Тарас виплатив решту боргу за будинок, але сім’я практично роз’їхалася зі Львова. Довгий час тут жив син Франка Петро та до початку Другої світової війни мешкала дружина письменника Ольга, яка невдовзі померла. Однак уже в жовтні 1940 року було ухвалене рішення про створення в цьому будинку меморіального музею Івана Франка. Під час війни музей не працював, згодом відновив свою діяльність. До речі, це чи не єдиний меморіальний музей, де збережено не менше 95% меморіальності: власних речей письменника і його родини.

…Виходимо на невелике подвір’я. Будинок лежить на пагорбі, від якого вулиця, що носить ім’я великого Каменяра, збігає практично в центр міста. Свого часу Франко не зміг викупити всю ділянку, яка пропонувалася на продаж, решту купив Михайло Грушевський, побудувавши неподалік прекрасну віллу для своєї хворої доньки. Вони і тут були поруч — творці історії й культури, хоч, напевно, за великим рахунком, до кінця не здогадувалися про свою велику місію і роль… Хоч би що говорили сучасники письменника про його атеїзм, свого часу митрополит Андрей Шептицький подарував Франкові Євангеліє з посвятою, а письменник йому у відповідь — одну з останніх книжок і фотографію. Дізнавшись про смерть Франка, Шептицький (а на той час він перебував у Курську) написав, що «це є наша найбільша втрата в часі війни, ніж будь-які інші втрати…»

Людмила Носарєва «Дзеркало тижня» 2002 рік

Leave a Reply