Нація невинних

Femida

Власна відповідальність за всі поразки і біди стає меншою, коли знаєш, що у всьому винні тільки ті інші, які проти тебе. В українській історії домінує культ кривд. Про власну вину говориться мало. А коли говориться, то так, як вину усвідомлюють діти, по-справжньому не вірячи в неї, не бачачи зв’язку між виною і кривдою. А наше традиційне християнсько-поганське двовір’я вину взагалі робить чимось незрозумілим. Відповідальність полягає тільки в тому, щоби завжди бути готовим до якоїсь кари і пережити її з мінімальними втратами.

Нашим головним персональним ворогом завжди є закон. По-перше, він на цій території завжди був ворожим. По-друге, двовір’я не дає нам по-справжньому повірити у доречність закону. Принаймні, спокійно дозволяє робити винятки для себе. Тому нашою головною життєвою стратегією є систематичне порушення закону.

Коли закони були писані окупантами, вважалося, що порушення закону – це героїчна визвольна боротьба. Коли ж вони писалися своїми, ми за звичкою не могли сприймати їх як щось більше, ніж нереальні декларації. Щодо теперішнього законодавства, то ми знаємо, що їх вигадує одна банда, щоби побороти іншу банду. А тому наші потреби воно ніяк не може враховувати.

Особливістю цієї держави є те, що вона не вимагає дотримуватися законів. Порушуючи їх сама, вона не має амбіцій не давати цього робити своїм громадянам. У цьому її незаперечна м’якість і демократичність. Тотальне порушення закону є навіть тим фундаментом, на якому тримається цілість цієї держави.

Українські закони зроблені так, що дотримуватися їх неможливо. Крім всього іншого ще й тому, що вони суперечать один одному. Тому українське життя тримається не на законі, а на правилах. Головним з них є те, що порушувати закони можна, тому що всі порушують. А тому не можна перешкоджати іншим порушувати закон. Звідси виходять всі наступні правила, які є результатом всіляких домовленостей. Щоби нормально існувати, треба знати правила, а не закони. І ще дуже важливо уміти порушувати закон настільки, наскільки реальною є твоя сила. Власне тому такими потрібними є банди і відьми, на яких опираєшся, порушуючи закон.

Українська карна система побудована так, що бути трошки злочинцем змушений кожен, хто щось робить. Про це добре знають і всі близькі, і відповідні державні служби. Ніхто тебе ні в чому не винить. Але ти повинен усвідомлювати, що всі твої злочини раптом виринуть, якщо ти порушиш правила і домовленості. Тоді ти будеш покараний так строго, як цього вимагає закон. І навіть більше. Ще одне правило – знати, що між безкарністю і розправою переважно не буває проміжних сходинок.

Так було ще з часів «Руської правди». Безліч злочинів різної важкості були віддані на розсуд сторін. Складна система розрахунків дозволяла оцінити кожне порушення у грошовому вимірі. За кожне конкретне вбивство можна було відповісти сріблом. У нас знали, що це краще, ніж карати на смерть, якщо вже одна смерть сталася. Але були злочини, небезпечні для системи. За них передбачалося так зване розграбування. Воно поширювалося не тільки на все майно караного, але й на дітей і жінок відступника.

Прадавній постулат про загальну вину громади ніколи не вивітрювався із судочинства у цій країні. Тому нас не дивували ні забори заручників, ні спалені села, ні вивезення всього населення з партизанських районів.

Нас взагалі майже нічого не дивує.

Тарас ПРОХАСЬКО

Джерело: Галицький кореспондент

  1. ЛюдинаЛюдина09-05-2012

    Чому ви не прокидаєтеся,люди?

Leave a Reply