Франко Возняк: «Як був малим, ішов по селі й не привітався зі старшим «Слава Ісусу Христу!», то був покараний»

Voznyak1
Сьомого вересня дрогобичанину Франкові Йосиповичу Возняку виповнилося вісімдесят років. Знаю цього поважного чоловіка чверть століття. Коли запропонував йому відповісти на мої запитання, з’ясувалося, що це перше в його житті інтерв’ю.

«Нас було шестеро дітей», я був найстарший»

– Дивлячись на Вас, не скажеш, що Вам стільки років. Чи маєте рецепт, що їсти, який вести спосіб життя, щоби виглядати набагато молодшим?

– У дитинстві була скрута. Нас було шестеро дітей, я був найстарший, і треба було піклуватися тими найменшими. Тато з мамою на полі. Була худоба, було чотири корови, два коні.

– Ви як старший мусили найбільше працювати?

– А я вже й косив, все робив до армії, і помагав, і громадив, і возив, і коні пас, і худобу. Але то було тяжкувате життя. А період післявоєнний взагалі був тяжкий. Особливо як зав’язався колгосп, в 1948 році. Людей ловили до колгоспу, робили облаву. Приїхав полк кагебістський, напевно, аж із Дублян. А я жив у Волощі. Оточили вдосвіта село, і всіх чоловіків ловили і возили до клубу. В клубі десь було до триста чоловік, і їх змушували писати заяву про вступ до колгоспу. Кожний боявся, бо ввечері могло прийти УПА. Хто записався, то могли вбити. А так і було в нас. Записали до колгоспу силою трьох людей, був такий Андрусик, двох інших прізвища не пам’ятаю, і ввечері прийшли і їх постріляли.

– Повертаючись до попереднього питання, мабуть, слід сказати, що Ви змушені були займатися фізичною працею, бо так тоді всі працювали на селі. А що потрібно для довголіття?

– Я характер мав спокійний, ніколи ні з ким не бився, ні в дитинстві, ні коли вже був дорослим. Я ніколи ні з ким не мав якоїсь сутички за щось, я завжди вступався, якщо треба було вступитися, бо були, знаєте, всякі люди. Мені характер не дозволяв, щоби я на когось мав кривду.

– І так поступали впродовж усього життя?

– То від батька, напевно. І від батькової родини особливо, бо вони там всі такі були.

– А яким було харчування?

– Та не було особливого харчування. Картопля була, хліб був свій, до колгоспу. Пеклося. Мололося на жорнах, я ще на жорнах молов муку. Ті жорна досить таки тяжкі були молоти, я то не любив, але молов.

– Тобто я зрозумів, що якогось особливого секрету довголіття у Вас нема?

– Не знаю. В основному харчування було молочне. Були свої корови, і молоко було. Але на то молоко треба було багато працювати. То не тільки ми, а всі в селі, хто мав, то мусив працювати. Але і були люди задоволені. А як настав колгосп, забрали пів стодоли, хоч нас шестеро дітей було. Стодолу відрізали, і що в стодолі було – забрали. Ми вже тоді тримали лише дві корови, бо бачили, до чого все йде.

«Приїхав додому, а вдома бідося. Вдома куска хліба нема»

– Франку Йосиповичу, а чому Ви багато років свого життя присвятили армії?

– Мене забрали у військкомат, Мединицький був район. Нас було щось 17 чоловік, і змусили писати заяву в комсомол. Силою. Нас тримали цілу ніч, і вже мені дали комсомольський квиток. Все, я вже комсомолець. А додому я боюсь вертати. Я той комсомольський квиток запхав під бляху, бо в нас хата була під бляхою, і там він лишився.

– Боялися, щоби батьки не знали, що Ви комсомолець?

– Так. Через тиждень чи через два мене забрали в армію. То був 1951 рік. Були проводи. В районі не питали, чи я маю комсомольський квиток. Нас посадили в товарняк, вже було 60 чоловік з Дрогобицької області, то була Дрогобицька область, і поїхали на Миколаїв обласний. Їхали десь півтори доби. Приїхали. Пройшли карантин. І ще було 20 чоловік з Донецька. Була тоді Сталінська область. Але були файні хлопці. Я не можу сказати, що ми з Західної України, що назвали там нас якось, що ти “бандера”, того не було. Можливо, тому що була дисципліна, боялись.

– А чому Ви залишились в армії?

– Три роки я відслужив, був відмінником бойової і політичної підготовки. Давали двічі відпустку, а не пускали, тому що я із Західної України. Їдь в Одесу, а додому ні. Отаке дурне було. Рік я вчився у сержантській школі. Потім сказали поступати в Одеське артилерійське училище. Я відмовився, бо боявся просто. А можна було запросто. Приїхав додому, а вдома бідося. Вдома куска хліба нема. За три роки мене виховали так, що я думав, ніби все добре, не тільки в армії, а й тут. Куска хліба нема. Дерева повирубувані. А село було в деревах, садах. Колгосп за ті п’ять років такий вплив на людей мав. Хоча люди мовчали, бо боялися. Я думаю, що я маю робити? Поїхав у військкомат, я мав довідку, що здав паспорт. А там був капітан Зінкевич. Він каже: “Никаких паспортов. Будешь в колхозе работать”. А тато в колгоспі працював – ні копійки, ні зерна, бо бідося страшна. Знаєте, як то було? Тато ходив пішки в Дрогобич, щоби купити буханку хліба, бо більше в одні руки не давали. Капітан каже: не дам паспорта. Я кажу, як я буду в колгоспі, що я буду робити? “Найдём тебе работу”.

– І що, знайшли?

– Яка там робота! Я разом служив з Савчаком Петром, ми вирішили, що поїдемо вчитися. Біля Добромиля була бухгалтерська школа, яка готувала бухгалтерів для колгоспів. Мене відразу прийняли. Я пішов у військкомат, мені видали паспорт на рік. Закінчив ту школу. Мене скерували в село Кавське, за Мединичами. Я четвертий за рік приймав бухгалтерію. Запущене було до нуля. В них був льон і ліс. А не було зерна, бідний був колгосп. Я трохи попрацював і залишив роботу. Зиму я просидів вдома, їсти нема що, грошей нема. А навесні зустрів Антонішака Андрія з Волощі. Він працював у військовій частині, завідував солдатською їдальнею. Каже, йди до нас, тебе відразу візьмуть. Завів мене до командира. Той каже: “Ми вас берём”. Я був радіотелеграфістом першого класу.

– Який то був рік?

– 1957.

– І скільки Ви служили?

– Майже 27 років.

– Скажіть, будь ласка, як Вам вдалося за ці 27 років не вступити в КПРС?

– У нас багато було непартійних. Мені та частина подобалася, там був порядок, але мені не подобались їхні партійні збори. Вони мене кликали, я був начальником служби. І замполіт був такий полковник, мордатий, він мені завжди казав, давай уже поступай в партію. Я казав, та ще встигну, затягнув до 27 років, а потім кажу, та вже пізно мені в партію.

– Вас називали Франко, а чи була якась асоціація з іменем Івана Франка?

– Ні, не було. Питали в мене, чи маю я якесь відношення до Франка. Я казав, що то ім’я, а то прізвище. А мною зацікавився кагебіст, був такий Калюжний, майор. Він мене викликав і казав: “Ты пишешь письма в Америку”. Я: та ви що, які я пісьма пишу? Він каже: ти маєш секретні накази, їх читаєш, маєш зв’язок з Америкою. Я кажу: ви звідки взяли то? Ідуть на Волощу листи, моє ім’я, а я так думаю, хто ж то може бути? А то стрик мій, він Возняк Франко, але Якубович. А я Йосипович. Він дійсно мав там когось знайомого, то, може, пише. Він вже мав тоді біля 80 років. Дожив майже до 90. А, бачите, хтось з села знав, доклав кагебістам.

«Віктор пішов у перший клас і казав: «Я буду директором»

– Франку Йосиповичу, Ви були військовим, ходили у формі. Мабуть, дівчата за Вами упадали, і Ви не були байдужі до них. Але чому Ви обрали одну дівчину, яка стала Вашою дружиною?

– Я був молодим кавалером і мав успіхи. Мало яка дівчина відмовила мені, щоби я не танцював з нею, або сказала, я не піду з тобою, такого не було. Я мав дівчину, Катерину з Волощі. Але її після навчання направили аж у Тернопільську область.

– Це було Ваше перше кохання?

– Так. Її брат був у “бандерах”. Батька й маму вивезли. Вона виховувалась у моїх родичів. Її родичі й мої були якось пов’язані. Я не міг поїхати в Тернопільську область. А моя Аня закінчувала десятий клас. Така симпатична дівчина. А я вже мав 25, їй і 17 років не було. Я з нею познайомився і вирішив, що, мабуть, треба женитися. Вона переселенка, сама з Польщі.

– Скільки Ви зустрічалися?

– Недовго. В травні познайомились, а у вересні вже майже як жили. Вона, правда, поступила на Львівський м’ясокомбінат, була спеціалістом по ковбасах. Але її готували в Одесу або Москву, їх було двоє дівчат, в інститут м’ясної промисловості. Проте Аня завагітніла – і то все накрилося.

– У Вас три сини, дерева посадили, хату збудували. Сповна виконали своє призначення на цій землі.

– Так, маю трьох синів. Посадив цілий сад. І хату збудував. Я жив у тещі, і недалеко біля нас упав літак. Слава Богу, хату не зачепив. Але ми її розібрали, почали будувати нову. Використав стару цеглу, австрійську, вона була доброю.

– Як Ви сприйняли те, що Ваш молодший син вирішив іти в політику, стати народним депутатом України?

– Якщо по-чесному, мені це не подобалось.

– У вас політиків у родині не було?

– Ні. І я сам політикою ніколи не займався. Нині у Верховній Раді є бардак. Закони вони пишуть лише для себе, а для людей нічого не роблять доброго.

– Не намагалися переконати сина, щоби не йшов у народні депутати?

– Він казав: “Тато, якось це буде. Ти не переживай”. А як не переживай? Це ж моя дитина!

– Щось цікаве про свого сина можете розказати?

– Віктор пішов у перший клас і казав: “Я буду директором”. Всі діти хотіли бути космонавтами, а він директором. Я не курив і не пив. Мої сини так само. В армії була така можливість – напитися, спирт був. Але я того не любив. Мені то не йшло, і я не вживав алкоголю. До армії трошки курив, а потім перестав. Якось я зайшов на “Галол”, а син був заступником директора. Бачу, син курить. А він – раз, руку заховав за спину.

– Чи сварили Ви свого сина за щось?

– Раз він своє отримав. Ми жили на Самбірській. Казав йому, щоб він гуляв до одинадцятої, максимум до пів дванадцятої. Дивлюся, початок першої, його нема. Я вдягаю форму і виходжу надвір. Де за ним піду? А тоді було лише два багатоповерхових будинки, решту будували. Дивлюся, йде їх щось семеро, чотири дівчини і три хлопці. Я зняв ремінь – і свого ременем. Дівчина заступається за нього. Я і її вперіщив. І вони всі порозбігалися.

– І вже був чемним?

– Розумієте, я знаю, що треба погуляти, бо і сам був такий, але то зовсім інакший час. За мене батьки, мені здається, так не переживали.

«Один мій внук уже кандидат наук»

– Скажіть, будь ласка, як Ви будете святкувати свій ювілей?

– Якщо по правді, то я не дуже хотів святкувати. Але куди дінешся? Вони щось там самі роблять, я не знаю. Маю брати, сестри, не знаю, чи всі прийдуть, бо то вже вік такий. Дехто в селі живе, сестра в Полтаві, вийшла заміж за військового.

– У Вас три сини. А не було такої думки, щоби була донька?

– Ми думали на Віктора, що буде донька. Він наймолодший. Але народився знову син.

– Чи допомагала Вам у житті військова виправка?

– Аякже. Мені не була важкою служба. Спочатку було тяжко, а потім я втягнувся в той режим.

– А після армії зарядкою займалися?

– Трохи займався. Я ще й донедавна займався. А рік тому, як пішла аритмія, перестав займатися. Армія багато допомагає. Я дивуюся дітям, які не хочуть іти в армію. Зараз всього треба дев’ять місяців відслужити. Що то є? Та йди! Ні, не хоче, батьки відмазують його від військкомату. В мене є знайомий, внука не пускає. Я кажу: що ти робиш? Армія багато дає. Зараз, звичайно, не та армія, що була. Я служив з тими офіцерами, більшість з яких воювала. І з їхнього боку були культура і повага. Мат ішов, без мату там не було, але і справедливість була. Не було неповаги до солдата чи офіцера.

– Що би Ви хотіли побажати своєму сину, якщо він стане народним депутатом України?

– Щоби трохи навів порядок у Верховній Раді України. Щось там можна буде зробити, якщо зберуться нормальні люди. Треба дійсно зробити для людей якесь полегшення.

– Чи будете Ви дуже переживати, якщо син не стане народним депутатом України?

– Я й так переживаю, бо такий є, маю таку натуру. То нездало, але що поробиш, переживаю завжди.

– Чи можете назвати роки свого життя, коли Ви були найщасливішим?

– Найщасливіші роки – це коли я одружився і з’явилися діти. Моя дружина Аня – то надзвичайна людина. Діти вчилися в інститутах, а вона – в технікумі. Сини завжди вчилися на відмінно. Я вищої освіти не одержав, не було такої можливості.

– А які найважчі роки були у Вашому житті?

– Найважчими, мабуть, були воєнні роки. Війна для нас почалася в 1939 році. Залітали сюди німецькі літаки. Вони не бомбардували, але ми якось пішли в поле, і досі пам’ятаю той їхній звук, як вони летіли. А ми зайшли до когось в горох, знаєте, як то діти. А побачили літаки – давай звідти втікати. Літак так низько йшов, льотчик, мабуть, бачив, що то діти, але якось обійшлося.

– Скільки маєте вже внуків?

– Зараз порахую. Семеро внуків і два правнуки. І ще в жовтні має бути поповнення, дай Боже, аби все було добре. Один мій внук уже кандидат наук.

– Я сам дідусь. І у Вас теж так, що внуків більше любиш, ніж дітей?

– Так, то правда. Це і в молитві є, що більше любиш внуків. З дітьми я вже не так часто спілкуюся. Сини рідко коли зателефонують. Завжди вони зайняті. Я тоді сам телефоную. А з внуками я на місці.

– Кого більше серед внуків – хлопців чи дівчат?

– Чотири внуки і три внучки. А правнуків – два хлопці. В старшого сина – три сини. В середнього – син і дочка. А у Віктора – дві доньки.

– Хотіли, щоб третя дитина була донькою, а він Вам подарував дві внучки.

– Так, хотілося нам доньки. Знаєте, донька якось ближче до батьків, більше за них вболіває. А сини все зайняті. І більше, напевне, слухають мою дружину. Так воно вже заведено давно. Як був малим, ішов по селі й не привітався зі старшим “Слава Ісусу Христу!”, то був покараний. А тепер того нема. Нема і моїх однолітків, з якими я товаришував. Усі вже повмирали…

– Дякую і вам. Я завжди радий спілкуванню з вами.

 

Анатолій Власюк

Джерело: Тустань


Leave a Reply