Круглий стіл учасників ініціативи “Першого грудня”. Виступ Мирослава Мариновича

Zal Plenarnyj

У пятницю 21 вересня у Львові представники місцевої еліти за круглим столом обговорювали ключові для суспільства питання.
Західний регіональний круглий стіл (ЗРКС) в межах ініціативи «Першого грудня» відбувся у Будинку вчених.На заході працювали п’ять профільних груп, у яких виступатиме по одному доповідачу, серед яких Тарас Возняк, Мирослав Маринович, Володимир Щербина та інші.

Серед пропонованих до розгляду питань: у чому причини падіння довіри людей до влади в державі? (доповідач Т. Возняк); як створити умови для чесного бізнесу? що таке моральна економіка? (доповідач В. Щербина); як уникнути зростання протистояння в громадському житті країни? якою має бути модель національної пам’яті в Україні? (доповідач М. Маринович); як на основі поєднання історичного досвіду українців, їх найкращих ментальних рис та сучасних здобутків людської цивілізації забезпечити успішність, конкурентоздатність, креативність, інноваційнійсть українського суспільства? (доповідач М. Зубрицька) тощо.

Тези виступу Мирослава Мариновича

Як уникнути зростання протистояння в громадському житті країни?
(Методологія нашого самозахисту)

Прийняття мовного закону остаточно розкрило антиукраїнський характер нинішньої влади. Втратила сенс фраза: «Українська держава мала б робити для утвердження української державності те і се, але цього не робить». Уже ясно, що держава цього й не робитиме, – точніше, робитиме прямо протилежне.
Натомість набирає аргументованості фраза: «Чому ми чекаємо чогось від держави, а самі не робимо нічого?». Держава руйнує українство зверху – ми повинні розбудовувати його знизу. Наше завдання – позбутися залишків радянського патерналізму.
Патерналізм прирікає нас на пасивну залежність від влади – натомість активна самоорганізація знизу змушує владу бути залежною від нас, тобто суспільства.
Той, хто залежний від влади, рано чи пізно береться за вила, коли вже несила витримувати зневагу з боку влади. Той, хто розбудовує державність знизу, береться не за вила, а за розум.

Як позбавити політиків можливостей маніпулювати проблемами минулого?
Нас таки справді «розвели як кошенят», бо ми поводимося, як ті механічні ляльки: кремлівський «фокусник» натискає кнопочку, і з української «коробочки» неминуче вискакують заведені фігурки.
Ось приклад. Натиснули на кнопку «мова», і багато з нас кинулись нападатися на російську мову й на російськомовних, вважаючи, що цим захищаємо своє. Хоч цілком очевидно, що цим ми тільки тішимо «фокусника». Бо принцип «наступи на когось, щоб піднятися самому» – це принцип конфронтаційний, а в суті своїй – глибинно сатанинський.
Якщо ж приструнити емоції, а включити розум, то зразу стає очевидно: російськомовні в Україні – не моноліт. Між ними вочевидь є вороги українства, задля яких і руками яких влада робить свої чорні справи. Але є й ті, що стояли поряд із нами на Майдані й кого так само принижує цинізм влади. Як писав один молодий хлопець в інтернеті, звертаючись до регіоналів, «не надо меня защищать!». Так само приниженими почуваються й інші національні меншини (див. Заяву Конгресу національних громад України).
Отже, якщо ми хочемо бути державною нацією, не треба піддаватися на провокації, а виробляти спільний фронт із тими російськомовними українцями, росіянами та іншими нацменшинами, які так само, як і ми, хочуть жити в цивілізованій державі.

Чи повинна існувати державна політика національної пам’яті в Україні і якою вона може бути?
Та сама зміна методології стає нашим імперативом і в питанні наших міжрегіональних суперечностей. Виступаючи на НКС, я, зокрема, висловив такі дві думки:
по-перше, суспільство має вважати недопустимою пропаганду міжрегіональної ворожнечі та використання цього інструмента в передвиборчих перегонах. Обстоювання своїх регіональних особливостей не має призводити до приниження особливостей інших регіонів.
по-друге, має бути накладено табу на публічну конфронтацію з питань історичної пам’яті. Духовна єдність України можлива і досяжна, якщо ми пошануємо біль одне одного й довіримось Богові любові та милосердя.
Іспанія зуміла запровадити таку політику тимчасової й добровільної амнезії – і виграла своє майбутнє. Проблема українського суспільства полягає в тому, що в нас практично неможливий суспільний договір: якщо одна частина суспільства домовиться щодо нього, «мудрагелики» з другого політичного табору агітуватимуть, щоб зробити навпаки.
Я не знаю, чи нинішнім поколінням вдасться справитися з цією проблемою, але за будь-яких обставин ми мусимо формувати учасників цього суспільного договору, а саме – спільноти.

Які передумови для відродження спільноти?
Україна одвіку була країною громад – сьогодні вона є багатомільйонним скопищем роздрібнених атомів.
Одна з причин нашої неспроможності ефективно опиратися злу є відсутність довіри між людьми, а значить і відсутність міжлюдської солідарності.
Подібно до того, як у пошкодженому організмі нервова система регенерує нервові волокна і зв’язки, так і суспільство повинно регенерувати міжлюдські контакти і спроможність діяти разом.
Утім, мій рефрен «суспільство повинно» повисне в повітрі, якщо ми не усвідомимо, що головна трансформація має відбутися в нас самих.


Як ініціювати масовий рух духовного оновлення?
Якщо фактично паралізованим є наш політичний самозахист, має вступити в дію самозахист духовний. Так у людини, що осліпла, загострюються всі інші відчуття.
Я закликаю до духовної непокори – передусім нинішній владі, але також нашим хибним колективним стереотипам і нашим власним спокусам. А це означає утвердження духовної альтернативи всьому, що руйнує наш духовний світ:
нас схиляють зраджувати – ми будемо вірними своїм ідеалам;
нас змушують продаватися – ми станемо непідкупними;
нас привчають брехати й халтурити – ми будемо відповідальними;
нас штовхають до ворожнечі – ми шукатимемо порозуміння;
нас переконують, що жити чесно означає приректи себе на програш, – ми ж будемо певні, що від цинічної аморальності програють, навпаки, безчесні.
Нам потрібен масовий рух духовної непокори, а якщо висловитися позитивно – рух духовного оновлення (аджорнаменто).

  1. БориславчанкаБориславчанка09-24-2012

    Якщо Україну прирівняти до сімї, то міцна, дружня сімя- це сила. А якщо в сімї хтось гуляє,хтось випиває, а хтось хоче вберегти сімю- всеодно нічого не виходить. Бо тільки в єдності всіх разом -сила.

  2. шанувальникшанувальник09-26-2012

    Таким дрогобичанином як Маринович ми повинні гордитися. Недаром його, Сверстюка, Гузара, Юхновського називають совістю нації.

  3. прихильникприхильник09-26-2012

    Чому “совість нації” здала нас капітельманам?

  4. ДО ПРИХИЛЬНИКАДО ПРИХИЛЬНИКА09-28-2012

    Ви якісь інші епітети маєте? Бо дуже обмежений вже у Вас словниковий запас. А може ще маєте і якісь аргументи?

  5. Володимир ЄрьоменкоВолодимир Єрьоменко06-07-2013

    Так. Єдність, це єдина і необхідна умова для того, щоби творити нову України. Але тільки єдність Духу може привести до союзу миру. Якщо Дух Святий не буде поміж нами і у наших справах, всі зусилля будуть марними. Джерелом ідей і откровення для розбудови нової України повинно бути тільки Слово Боже. Святе письмо вчить нас:”Праведність люд підіймає, а беззаконня – то сором народів” (Приповісті Сол.14:34) Тут і діагноз і рецепт для українського народу. Чи приймаємо ми це, як іститу? Чи готові діяти у відповідності до цього? Вирішувати нам.

  6. гордітьсягордіться06-09-2013

    гомік мариновіч тащить вас в європу

  7. правда тебе звільнитьправда тебе звільнить06-09-2013

    йди посмокчи в мариновичів

Leave a Reply