Виборчі кампанії до Верховних Рад СРСР та УРСР і боротьба ОУН та УПА в Дрогобицькій області (до 70-річчя УПА)

Radyanski Vybory

З вигнанням німецьких окупантів у кінці 1944 р. боротьба на теренах Західної України не припинилася, а розгорілася зі ще більшою силою. Не завершивши так звану “радянізацію” західноукраїнських земель, в тому числі у Дрогобицькій області, відновлюючи свої тоталітарно-репресивні структури, радянський окупаційний режим починає широко проводити відповідну політику, супроводжуючи її масовим терором проти населення.

Питання проведення виборів до Верховної Ради СРСР (10 лютого 1946 р.) та Верховної Ради УРСР (9 лютого 1947 р.) висвітлювалися як в радянській[1], так і в діаспорній[2] історіографії. Із здобуттям Україною незалежності з’явилося ряд узагальнюючих праць з історії ОУН і УПА Ю. Киричука, А. Кентія, А. Русначенка, та С. Ткаченка[3], а також підсумковий висновок робочої групи з дослідження діяльності ОУН і УПА[4], проте в них містяться лише часткові, фрагментарні дані, присвячені боротьбі визвольного руху під час виборів у Дрогобицькій області. Питанню виборів до ВР СРСР присвячена робота В. Деревінського[5], пропагандистський аспект діяльності ОУН та УПА під час виборів висвітлив О. Дмитерко[6]. Окремі аспекти присвячені виборам на Дрогобиччині містяться у статтях М. Гаврилюка та Фриза[7]. Отже, актуальність теми зумовлюється ступенем її наукового дослідження, визначається необхідністю розв’язати важливу наукову проблему, що має загальнотеоретичне і практичне значення.

Вибори до ВР СРСР та ВР УРСР розглядалися радянською владою як стратегічні[8]. Оскільки українське питання набрало міжнародного розголосу радянська влада, як колись польська у 1922 р., прагнула показати перед світовою громадськістю законність свого перебування на окупованих територіях, а також відсутність політичної опозиції, тому позитивне проведення виборів дало б таку можливість. Окрім того радянська влада планувала використати вибори як метод боротьби та придушення визвольного руху, який зберігав величезні масштаби в Західній Україні.

Структури ОУН і УПА зі свого боку надавали величезного значення виборам, усвідомлюючи всю важливість їх зриву і потребу показати, що населення вороже ставиться до окупаційної влади та підтримує Українську головну визвольну раду (УГВР) – тимчасовий Український підпільно-революційний парламент та Генеральний секретаріат – його уряд. Під час виборів ОУН та УПА також здійснювали контрпропаганду, спростовуючи наклепи більшовицької пропагандистської машини, показували антидемократизм виборів, спираючись на досвід виборчих кампаній 1939–1940 рр. та викриваючи реальну сутність радянської влади.

Розглядаючи вибори до ВР СРСР та ВР УРСР ми не даремно їх об’єднали, адже це була одна урядова кампанія, спрямована на боротьбу проти повстанського руху. Підтвердженням цьому є факти, що протягом 1946–1947 рр. Політбюро, Оргбюро і Секретаріат ЦК КП(б)У спільно з урядом УРСР прийняли понад 40 постанов, спрямованих на остаточне придушення спротиву ОУН і УПА та ліквідацію масової бази визвольного руху[9]. Діаспорний дослідник історії ОУН та УПА Л. Шанковський виділяє три періоди в проведенні виборів: перший – від початку розквартирування гарнізонів до виборів, другий – від виборів до кінця квітня, третій – з травня до кінця червня[10], тобто із закінченням перших виборів репресивно-каральна кампанія не припинилася, а продовжувалася і була підготовкою до других виборів.

Вибори були призначені на зимовий час спеціально, щоб завдати нищівного удару українському визвольному руху, оскільки ведення будь-яких акцій в цей період утруднюється (на снігу залишаються сліди, за якими можна викрити сховки повстанців).

У середовищі українського підпілля ці вибори були названі “великою блокадою”. Ось як пояснює Л. Шанковський таке визначення: “Великої не тільки з огляду на великі сили ворога, вжиті до тієї акції, не так з огляду на велетенські її розміри, як з огляду на час тривання і на територію дії, не тільки з огляду на велетенські й небувалі досі оргії енкаведистського терору, а також з огляду на всю велич героїчної постави бійців УПА, підпілля, всього українського народу…”[11].

Виборам до ВР СРСР та УРСР в Дрогобицькій області радянська влада приділяла особливе значення, так в листі М. Хрущова, надісланому секретарям обкомів, підкреслювалося: “ЦК КП(б)У володіє даними про те, що за останній час в окремих районах Станиславської (Івано-Франківської), Дрогобицької і інших областей послабили боротьбу з залишками банд українських націоналістів; незадовільно використовуються військові гарнізони, розміщені в селах для боротьби з бандитами; секретарі райкомів КП(б)У, начальники райвідділів НКВД і НКГБ рідко бувають в гарнізонах і не організовують їх работу на проведення боєвих операций. ЦК КП(б)У зобов’язує вас в дні, які залишилися до 1 квітня 1946 року, посилити повсюдне проведення чекістсько-військових операцій, негайно скерувати в усі райони обласний партійно-радянський актив, в села – райпартактив, поставивши перед ними конкретну задачу: до 1-го квітня ліквідувати всі банди українських націоналістів в кожному районі і в кажному селі”[12].

Підготовка до виборів розпочалася ще з літа 1945 р. Відбувалося широке вербування сексотів, проте значних репресивно-каральних дій ще не велося. Однак вже в кінці 1945 р. починаються широкомасштабні бойові та репресивно-каральні акції.

На територію Західної України за підрахунками підпілля було кинуто 585 000 солдатів прикордонних військ і дивізій ВВ НКВД. На Дрогобицьку область припадала – 81 000[13]. Практично в кожне село були розквартировані гарнізони в кількості 25–100 бійців, на район 2000–5000. Так, наприклад, в Сколівському р-ні Дрогобицької області розквартировано у місцевостях: Сколе – 700 енкаведистів і танкова частина; Воля Довголуцька – 20, Гірне – 15, Кам’янка – 25, Корчин – 30, Крушельниця – 43, Верхня Луковиця – 20, Монастирець – 20, Межиброди – 60, Горішнє – 20, Долішнє – 20, Підгородці – 90, Розгірче – 30, Нижня Стинава – 25, Верхня Стинава – 20, Семигинів – 25, Верхнє Синьовидне – 220, Нижнє Синьовидне – 30, Сопіт – 30, Труханів – 40, Уличне – 125, Хромогорб – 70, Ямельниця – 30[14].

Розквартировуючись у населених пунктах, гарнізони вибирали найкращі будинки, з яких виганяли мешканців. Реально у всіх областях і зокрема в Дрогобицькій був встановлений “надзвичайний стан”, за яким мешканцям заборонялося вільно переходити без письмового дозволу начальника гарні­зону з села до села в межах району, заборонялося пересування також вночі. Порушників цієї заборони відразу арештовували або розстрілювали.

Практично всюди людям заборонялося ночувати не в себе вдома, вночі від хати до хати ходили спеціальні підрозділи, які це контролювали. Вдень і вночі відбувалися масові перевірки документів. Обов’язковим атрибутом в діяльності репресивно-карального апарату були постійні допити з притаманним їм жорстокими тортурами. Здається, не було людини в той час, яка б не була допитана НКВД. Допитів не уникали навіть діти, ба­гатьох селах під час допитів до дітей також застосовували тортури.

Звіряча поведінка окупантів не оминула й жінок. Зокрема в статті “Терор енкаведівських гарнізонників на українських землях” згадується таке: “Кожну стрічну жінку п’яний і часто венерично хворий енкаведист вважає за свою здобич. На ґвалтування ґарнізонники арештували десятки й сотні молодих дівчат, ночами вдиралися у хати, ловили жінок на полях і вулицях. Часто ґвалтували малолітніх, а також зовсім старих жінок, на очах матерей ґвалтували дочок, на очах до­чок – матерів, ґвалтуванням замучували свої жертви. По всіх західніх областях України квартируючі більшовицькі частини сталися розсадниками венеричних не­дуг, що до цього часу тут майже не було… В Нижньо-Устрицькому районі внаслідок квар­тирування частин НКВД в кожному селі було 10–20 венерично хворих жінок. В с. Держів Миколаївського району 22 травня 1946 р. повстанці впіймали венерично хворого енкаведиста-розвідчика, який признався, що мав постійне завдання заражувати по тюрмах арештованих дівчат. Він “діяв” по тюрмах у Рудках, Комарні, Мединичах, Пустомитах, Щирці і Миколаєві”[15].

Ось як згадує жителька с. Літині Анна Якимів початок виборчої кампанії: “На початку 1946 pоку у Літині було розміщено гарнізон червонопогонників (25 – 30 осіб) під командуванням лейтенанта Тамбовцева. Частина гарнізону розташувалася в будинку колишньої “Просвіти”, а частина – в хаті Онуфрія Копача. Мабуть це дало свої результати, бо 26 січня було заарештовано шість дівчат – членів ОУН: Ганну Козак (“Уляну”, тобто мене), Катерину і Параскеву Матольських, Катерину Ковалик, Катерину Білу, Ганну Харів та Марту Галушку. Приблизно в той час за доносом було заарештовано Івана Хім’яка, Катерину Луців, Ольгу Юзефів. До речі, брат І. Хім’яка Дмитро, дізнавшись про арешт брата, вступив до УПА. Крім того, було виселено кілька сімей (сім’ї Миколи Шевціва, Володимира Паньківа, Михайла Ковалика, Петра Матольського)” [16].

З метою залякати місцеве населення і позбавити український визвольний рух підтримки і співчуття, окупаційна влада широко застосовувала виселення, як до окремих сімей, наприклад на початку 1946 р. у Новострілищанському районі вивезено 42 родини, в Самбірському – 38 родин, Комарнівському – 50; виселенню підлягали цілі хутори та присілки: в Журавненському районі Дрого­бицької області були виселені мешканці хуторів коло сіл Новошичі, Которини, Монастирець, Буянів, Чертіж, Корчівка. Окрім цього у боротьбі проти ОУН та УПА радянська карально-репресивна машина як ме­тод широко застосували палення лісів та бактеріологічну зброю.

З приходом військових частин у Дрогобицьку область почалися масові пограбування церков, монастирів, музеїв, архівів, місцевого населення. Свавілля військових набрало таких масштабів, що навіть бюро Дрогобицького обкому партії у лютому 1946 р. відзначало, що “у Судово-Вишнянському, Комарнівському, Ходорівському, Меденицькому районах при виїзді на операції проти банд націоналістів бійці винищувального батальйону, а також окремі бійці і офіцери органів НКВД та НКГБ, часто за присутності партійних і радянських керівників районів, началь­ників райвідділів НКВД і НКГБ, не розібравшись, підпалюють будинки, конфіскують майно, убивають без суду окремих громадян, які зовсім не належать до бандитів”[17]. З 14 травня 1946 р. начальник Журавнівського райвідділу МВД капітан Федоров і лейтенант Сільченко за­арештували підозрюваного у приналежності до ОУН завідувача райземвідділом П. Яцишина Після страшних катувань його вбили, а труп вивезли і скинули в ріку Дністер. На Дрогобиччині ряд вбивств мирних жителів здійснили уповноважений карного роз­шуку Комарнівського РВ МВД старший сержант Г. К. Григорєв, міліціонер кавалерійського взводу обласної міліції М. Пузанов, капітан міліції Зуєв та ін. Оперуповноважений Дрогобицького райвідділу МГБ мол. лейтенант Кружалов, ст. сержант 91-го спеціального полку МГБ Оганян разом з оперативними працівниками МГБ Карповим, Щербаковим, Федотовим вбили 17 вересня 1947 р. вчительку с. Делява Н. Владичину, а її майно пограбували. У доповідній записці військового прокурора військ МВД Українського округу від 31 грудня 1947 р. говорилось: “Перебуваючи в селах Далява, Верхні Гаї, Нижні Гаї, Кружалов пропонував підопічним слідоперативним працівникам, скерованих з других областей СССР, здійснювати провокаційні вбивства громадян, а після цього підкладувати до трупів зброю, антирадянські листівки і списувати, що це “бандити УПА”. В цих же селах, оформлюючи справи на виселення сімей учасників “ОУН” і “УПА”, Кружалов давав вказівки слідоперативним працівникам і сам особисто фальсифікував документи, складаючи протоколи допиту і агентурні звіти від імені неіснуючих осіб. Ці ж більшовицькі садисти в с. Верхні Гаї 27 жовтня 1947 р. знищили невідомого громадянина, а потім сфальсифікували акт про те, що затриманий був воїном УПА Михайлом Гуком і що вбито його при спробі втечі[18].

Водночас проти таких “вільних” виборів за більшовицьким сценарієм виступило і повело антивиборчу кампанію українське революційне підпілля. Визвольний рух проводив противиборчу боротьбу як шляхом пропагандистсько-агітаційної роботи, так і здійсненням конкретних бойових і диверсійних акцій. Практично по всій території Західної України у селах, містах, містечках постійно поширювалися революційні антивиборчі листівками, лозунги тощо.

Досить поширеною практикою було розклеювання революційних листівок на будинки, в яких проживали енкаведисти. В с. Бориничі Стрілківського району була зроблена велика солом’яна лялька, схожа на Сталіна, і по­вішана на телеграфічний стовп. В середину вложено міну, яка при зніманні ляльки вбила одного енкаведис­та та двох поранила[19]. Масово поширювалися гасла, листівки до працюючих СССР, селян і селянок, робітників та робітниць, української інтелігенції, працівників адміністрації, залізничників, української молоді, переселенців з інших регіонів України, червоноармійців, демобілізованих та інвалідів Червоної армії, представників інших національностей[20]. Наприклад, в листівках поширюваних серед червоноармійців, які незважаючи на накази керівництва, читали їх, підпілля зверталося із таким закликом: “Ви билися з фашистськими на­їзниками за мир і демократію! Сталінська кліка готує нову війну і топче всі демократичні свободи! Не голосуйте за ката Сталіна і його ставлеників. Геть сталінські реакційні вибори! Смерть сталінським імперіялістам! Хай живе воля народам і людині!”[21]. Варто зазначити, що ця робота серед червоноармійців давала певні результати, зокрема у травні 1946 р. в м. Дрогобичі було 4 випадки замахів червоноармійців на енкаведистів, а в м. Самборі червоноармієць заявив, що “ми більше за Сталіна воювати не будемо”. За це дістав 10 років тюрми. Після винесення вироку заявив: “В тюрму піду, а воювати таки не піду”. А 8 липня 1946 р. в с. Бандрів Нижньо-Устріцького району на облаву “проти бандерівців” енкаведисти вели червоноармійців, проте бійці відмовилися йти, і тоді до них застосували зброю, після цього один боєць заявив: “Я від кулі бандерівців вмирати не хочу, як хочете, стріляйте мене тут”. Його роззброїли та арештували[22].

Часто повстанці вдавалися і до наочної агітації, так напередодні “виборів” на стіні сільради в с. Заболотівці Жидачівського району з’явилася карикатура, що зображала будинок зі заґратованими вікнами, зі стійкою, озброєною кулеметом. Біля будинку – зігнені чоловіки і жінки, що під ескортом озброєних авто­матами енкаведистів ідуть до цього будинку. На будинку написано “Виборча дільниця”, а вгорі – “Вільні вибори під сонцем Сталінської конститу­ції”[23].

Водночас підпілля проводило конкретні бойові акції, спрямовані на зрив виборів: знищення списків виборців, приміщень, виборчих урн, виведення з ладу телефонних і телеграфних зв’язків, залізничних доріг, мостів, здійснювали засідки на підрозділи, які зганяли людей на виборчі дільниці, робилися обстріли з метою створення паніки і показу сили визвольного руху, мінувалися виборчі дільниці, залізниці. Зокрема, в “Інформації секретаря Дрогобицького обкому КП(б)У С. Олексенка про активізацію українського націоналістичного підпілля в зв’язку з підготовкою до виборів до Верховної Ради СРСР” від 17 грудня 1945 р. говорилося: “В Хирівському районі у сільських радах сіл Ліскувате, Велика Сушиця і Старява – в ніч на 3 грудня бандитами знищені підготовлені списки виборців”[24]. А в с. Корчин повстанці обстріляли виборчу дільницю[25]. 18 лютого 1946 р. підвідділ УПА роззброїв станицю “стрибків” у с. Добряник[26].

Радянська влада активно використовувала мітинги для ведення передвиборчої агітації, так в с. Юшківці Новострілищанського району Дрогобицької області голова райвиконкому Татаренков проводив передвиборчий мітинг, в ході якого вихваляв СРСР. Після цього слово взяв селянин, який сказав: “Ви, товаришу, всі гарно говорите і пишите, але на цьому й кінчається. Ваші солдати тимчасом далі грабують, роблять облави, стріляють наших людей. Вас не тільки люди, а й собаки бояться. І ви хочете, щоб за вас люди голосували”. На ці слова розлючений Татаренков відповів: “Ми робили облави, арештували і далі так будемо робити. Будемо стріляти доти, доки всіх вас, бандерівців, не перестріляємо. Чи ви підете голосувати чи не підете, ми й так вивеземо багато вас у Сибір”[27].

У селі Чижки Новострілищанського району “кан­дидат” Олексієнко закликав зібраних селян іти голосувати, бо інакше “ми всіх вас вивеземо на Сибір”. Тоді жінки підняли крик з відмовою голо­сувати, бо більшовики нападають на невинних людей, знущаються з них і грабують. З довшою антивиборчою промовою виступила селянка Палагія Яцишин. Мітінґ було зірвано[28]. На передвиборчому мітінґу в с. Братківці Стрийського району большевицька агітаторка Флорова просто заявила, що, “чи ви будете голосувати, чи ні, вибори відбудуться і назначені партією кандидати таки бу­дуть вибрані”.

У с. Жирове Жидачівського району в січні енкаведисти застрілили дівчину – переселенку, Квіт Анастазію, що йшла з церкви додому й не хотіла йти на передвиборчий мітинґ[29].

6 лютого 1946 р. на мітинґу в с. Монастирець Журавненського району енкаведівські агітатори поставили зібра­ним селянам запитання, чи вони будуть голосувати. При­сутні закричали: “Не будемо. Ви нас грабуєте і нищите. Хочемо Самостійної України”. Більшовики мітинґ розігнали, а активістів заарештували і сильно побили[30].

У день самих виборів масовими були випадки по всіх селах області, коли не до­чекавшись добровільної явки населення, до виборчих урн енкаведистські і військові гарнізони почали зганяти людей до виборчих приміщень силою, під багнетами та кулеметами. При цьому села ще з вечора попереднього дня були обложені кулеметними застава­ми і навіть гарматами, танками. Людей, які не хотіли виходити з хат, до непритомності били, викручуючи їм руки, вибиваючи зуби, ламаючи кості, або тероризуючи пострілами над головами, або й розстрілами окремих громадян. Часто люди у виборчих приміщеннях пробували перекреслювати виборчі бюлетені чи писати на них ре­волюційні кличі. Проте, як виявилося, такий хід подій був передбачений і у всіх виборчих приміщеннях або не було кабін, олівців, або вони (ка­біни) були відкриті, чи зроблені з марлі. Однак неможливість терором зігна­ти населення до урн змусила енкаведистів брати в руки малі урни і пробувати по хатах збирати бюлетені до них. У помешканнях людей відбувалася аналогічна ситуація тій, яка була на виборчих дільницях. Часто помешкання були пустими, бо насе­лення в день “виборів” масово тікало у ліси або ховалося, тоді, як правило, за виборців бюлетені кидали самі енкаведисти. Так в с. Тейсарів Жидачівського району щоб змусити голосувати Сенишина Михайла, йому стріляли понад вуха, а потім важко побили, а Козакові Ва­силеві вибили 4 зуби. В усьому селі залишилося 10 лютого небитими тільки 30 людей. На 600 голосуючих тут доб­ровільно (це значить не безпосередньо під побоями) про­голосувало 5 людей, 300 зовсім не голосували. При підрахунку голосів виявилося 25 голосів зайвих[31].

В с. Прибілля Новострілищанського району лейте­нант НКВД застрілив Оленського Миколу, що відмо­вився голосувати. В с. Новосілки-Опарські Комарнівського району енкаведист убив селянина Дзюму Івана, який не хотів голосувати[32]. У с. Крушельниця Сколівського району виборців на дільниці били. Одна із селянок взяла бюле­тень, змочила своєю кров’ю і кинула в урну зі словами: “Ось вам ваша демократія”[33].

У с. Волошинове, на Самбірщині, енкаведисти си­лою зігнали жінок на передвиборчий мітинг і наказали йти голосувати. Ні одна з жінок не пішла до виборчої дільниці, тоді енкаведисти почали стріляти, внаслідок чого кілька старших жінок зімліло. Однак навіть це не змусило присутніх піти добровільно до виборчих урн. Тоді НКВД силою заводило кожну жінку до середини і, не зважаючи на їхню згоду, кидали за них виборчі бюлетені до урн[34].

Ось які спогади залишилися в жителя с. Брониця Миколи Гука про “найдемократичніші” вибори в СРСР: “З приходом радянської влади настали важкі часи. Совєти вкрай жорстоко поводилися з населенням. Пам’ятаю перші вибори до Верховної Ради СРСР 10 лютого 1946 року. У нашому селі жодна людина не йшла голосувати. Тоді до села приїхали червонопогонники – війська МВС і почали чинити безчинства та насилля: запалили дві стодоли, людей силою заганяли до сільради на виборчу дільницю, при цьому жорстоко били. Якщо людина відмовлялася голосувати, то її або кидали до підвалу з водою, або дверями затискали пальці однієї руки, а в іншу давали ручку і бюлетень, змушуючи проголосувати”[35].

У с. Улично при підрахунку голосів виявилося 90 зайвих бюлетенів. Аналогічна ситуація із зайвими бюлетенями була у м. Бориславі, с. Модричах, Орові та інших населених пунктах[36].

Внаслідок таких заходів організації виборчих кампаній, за даними виборчих комісій в голосуванні взяло участь 100%.

Для підпілля вибори закінчилися великими втратами. Так, на теренах Дро­гобицької області ОУН і УПА понесли значні втрати. Протягом січня-квітня 1946 р. органи НКВД–НКДБ разом з військами Червоної армії провели проти пов­станців 4394 операції, в ході яких було розбито 41 бой­ову одиницю УПА і ліквідовано 112 низових осередків ОУН, знищено 1489 бійців[37]. Як пише дослідник Л. Шанковський, за пів року “великої блокади” підпілля втратило вп’ятеро більше, ніж за наступні три роки[38]. Велика більшовицька блокада 1946 р. призвела у збройних силах ТВ–24 “Маківка” до ще більших утрат. Із п’яти сотень уціліло лише три, і то з поріділими рядами. У структурах Самооборонних кущових відділах (СКВ) втрати були ще відчутнішими, а 30 березня 1946 р. у Сколівському районі Дрогобицької області був затриманий колишній командир Тактичного відтинку “Маківка” УПА–Захід О. Вітовський (“Андрієнко”, “Зміюка”)[39]. 21 лютого 1946 р. в с. Модричі загинув “Моряк”, командир сотні ім. полк. Дмитра Вітовського, один із кращих старшин УПА, який у роки німецької окупації був вишкільним референтом Дрогобицької області.

Проте, незважаючи на значні втрати, збройний опір УПА окупантам на Дрогобиччині не припинявся ні на хвилину.

За даними підпілля у виборах взяли участь тільки 10% населення краю. Наслідками проведених “найдемократичніших” виборів була тотальна фальсифікація волевиявлення населення. Їхнє бойкотування не завадило офіційній радянській пропаганді під час оголошення підсумків виборів заявити, що вони були одностайними і за блок комуністів і безпартійних віддали свої голоси більше 99 процентів усіх виборців, а “трудящі” Західної України “йдуть за Комуністичною партією, великим Сталіним”. Більше того, більшовики заявили, що український визвольний рух зазнав остаточної поразки. Так, виступаючи 14 лютого 1946 р. на нараді секретарів обкомів, перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов заявив, що УПА, яка була масовою повстанською організацією, “впала безнадійно і не підніметься”[40]. На цій нараді Олексенко, секретар Дрогобицького обкому КП(б)У заявив: “Що показали вибори. Вони пока­зали, що оунівці без бою не здадуться… Я просив би, Микита Сергійович, дати нам ешело­ни, щоб ми могли вивезти родини бандитів, це має велике значення, а у нас їх досить (сімей бандерівців – В. І.)”. А ті, хто виступав на нараді, одноголосно визнали, що без допомоги Червоної Армії вибори до Верховної Ради СРСР провести було б неможливо[41]. Проте як показали дальші події, це було далеко не так.

Отже, вибори до ВР СРСР та УРСР згідно Конституції в своїй суті не були демократичними і рівними. Активне виборче право отримували лише кандидати блоку комуністів та безпартійних, яких висували відповідні органи КПУ, а також керовані нею громадські організації (профспілки, кооперативи).

Відмовившись брати участь у голосуванні, мешканці Дрогобиччини показали своє вороже ставлення до радянської влади, а “обрані” депутати не могли виступати виразниками їхніх інтересів. Такі наслідки виборчих кампаній стали манініфестом перед цілим світом підтримки УГВР, тобто голосуванням за Українську самостійну соборну державу.

1 Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною /Ю. Ю. Сливка, В. І. Масловський, М. М. Швагуляк та ін. Відп. ред. Ю. Ю. Сливка; АН УРСР. Ін-т суспільних наук. – К.: Наукова думка, 1989; Під зорею Радянською (Авт.: Г. В. Атаманчук, М. В. Брик, Г. І. Ковальчук та інші; упоряд. В. П. Чуйганов). – Львів: Каменяр, 1979.

2 Мірчук П. Українська повстанська армія 1942 – 1952. – Мюнхен: CICERO, 1953; Шанковський Л. Українська Повстанча Армія // Історія Українського війська. – Вінніпег, 1953. – С. 634 – 793.

3 Киричук Ю. Український національний рух 40 – 50-х років XX століття: ідеоло­гія та практика. – Л.: Добра справа, 2003; Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років ХХ століття. – Львів: ЛДУ імені Івана Франка, 2000; Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946 – 1956 рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 1999; Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940 – 50-х роках. – Київ, 2002; Ткаченко С. Н. Повстанческая армия (Тактика борьбы) /Под общ. ред. А. Е. Тараса / Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000.

4 Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси. – К.: Інститут історії України НАН України, 2005.

5 Деревінський В. Агітаційно-пропагандивна діяльність ОУН і УПА під час виборів до Верховної Ради СССР у 1946 році // Визвольний шлях. – 2001. – № 12. – С. 64 – 71.

6 Дмитерко О. М. ОУН-УПА і вибори до Верховної Ради СРСР у лютому 1946 року ⁄⁄ Ефективність державного управління: Збірник наукових праць Львівського регіонального інституту державного управління Української Академії державного управління при Президентові України. – Львів, 2003. – Вип. 3. – С. 105 – 112.

7 Гаврилюк М. Збройна боротьба УПА на теренах Дрогобиччини // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Том 4. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1997. – С. 421 – 436; Фриз З подій в Дрогобиччині в 1944 – 1947 роках // Дрогобиччина земля Івана Франка. – Том 1. – Дрогобич: Бескид, 1993. – С. 123 – 125.

9 Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК / Ред. кол. В. І. Юрчук, Ю. Н. Єльченко, Г. К. Крючков, В. М. Мазур, П. К. Мусієнко, Ф. М. Рудич. Т. 2. (1941 – 1976). – К.: Орден трудового червоного прапора видавництво політичної літератури України, 1977. – С. 103 – 111.

9 Кентій А. Боротьба без компромісів // Літопис УПА. Нова серія. – Т. 5: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: директивні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС–МВС, МДБ–КДБ: 1943 – 1959. – Кн. 2. 1946 – 1947. – Київ – Торонто, 2002. – С. 12.

10 Шанковський Л. Українська Повстанча Армія // Історія Українського війська. – Вінніпег, 1953. – С. 763.

11 Шанковський Л. Вказана праця. – С. 761 – 762.

12 Цит. за. Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга 2. (Підготували Я. Лялька, Р. Коритко, М. Онишкевич та ін.). Авт. Передмови Я. Лялька. – Львів: Галицька видавнича спілка, 1997. – С. 33 – 34.

13 Шанковський Л. Вказана праця. – С. 762.

14 Мірчук П. Українська повстанська армія 1942 – 1952. – Мюнхен: CICERO, 1953. – С. 138.

15 УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944 – 1951 рр. – Б.м.: Видання Закордонних частин ОУН, 1956. – С. 198 – 199.

16 “Здобудеш… або загинеш…” (Спогади ветеранів ОУН-УПА про національно-визвольну боротьбу в 1940 – 1950-х рр. на Дрогобиччині). Книга 2 / Упорядники Ю. Кишакевич, М. Галів. – Дрогобич: Ред.-вид. відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, 2007. – С. 158.

17 УГВР в світлі постанов… – С. 132, 199.

18 Літопис нескореної України… – С. 35 – 36.

19 УГВР в світлі постанов… – С. 218.

20 УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу 1942 – 1950 рр. – Ч. 1. – Б.м.: Видання Закордонних частин ОУН, 1957. – С. 153 – 159.

21 Там само. – С. 157.

22 УГВР в світлі постанов… – С. 242 – 243

23 Там само. – С. 219 – 220.

24 Сергійчук В. Український здвиг: Прикарпаття. 1939 – 1955 рр. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2005. – С. 409.

25 УПА в світлі документів…– С. 347

26 Русначенко А. М. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940 – 50-х роках. – К.: Університетське видавництво “Пульсари”, 2002. – С. 289.

27 УГВР в світлі постанов… – С. 214.

28 Там само. – С. 221 – 222.

29 Там само. – С. 215.

30 Там само. – С. 216 – 217.

31 Там само. – С. 227.

35 Там само. – С. 227 – 228.

36 У боротьбі за волю – під бойовими прапорами УПА. – Авгсбург, 1949. – С. 128.

34УПА в світлі документів…– С. 91.

35 “Здобудеш… або загинеш…”… – С. 165.

36 УГВР в світлі постанов… – С. 229.

37 Кентій А. В. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946 – 1956 рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 1999 – С. 15.

38 Шанковський Л. Вказана праця. – С. 812.

39 Кентій А. Боротьба без компромісів… – С. 15.

40 Там само. – С. 16.

41 Літопис нескореної України… – С. 35.

Василь Ільницький

29.12.07

Джерело : Відродження

  1. БоженаБожена10-02-2012

    Діти цих жидів енкаведистів та комісарів то урядовці Януковича і партія “Батьківщина”.

Leave a Reply