“Ковбасна ідеологія” або особливості виборчої кампанії на “малоросійському” електоральному полі

Hohol

У той час як східних та західних українців намагаються зіштовхнути лобами неукраїнські ведучі найпопулярніших телевізійних політичних програм, підставляючи заїжджені теми мови, історії та зовнішньої політики, величезна частина нашої держави знаходиться поза ідеологічним мейнстрімом.

Це – області центральної України, у яких переважає українська мова, однак відсутня масова українська національна ідея, як відсутня і ідея російська. Два великі політичні метанаративи – «східний проросійський» та «західний, проукраїнський і проєвропейський» намагаються взяти під свій контроль цей регіон, однак центр і далі живе своїм особливим життя не сприймаючи ні ідеї інтеграції з Росією, ні визнання героями Бандери та вояків УПА.

Тип політичної ментальності в цьому регіоні можна назвати частково малоросійським. Більшість населення Вінницької, Хмельницької чи Черкаської областей може розмовляти українською мовою, підтримувати українські національні традиції, але водночас соромитися всього українського, відчуваючи свою меншовартість перед іноземцями, особливо росіянами.

Середньостатистичний житель цього регіону завжди перейде на російську мову спілкування, коли до нього звернуться російською, навіть якщо звертається людина, яка все життя прожила в Україні і чудово розуміє українську мову. Ці українські землі занадто багато сотень років перебували під владою Російської імперії і місцеве українське населення цілком логічно орієнтовувалося на еліту – компрадорів та колонізаторів. Заборона української мови та всього українського, підсилена інтенсивною русифікацією зробили свою справу – незалежна Українська держава отримала мільйони безідейних і байдужих до патріотизму громадян. Характерною рисою такого малоросійського світогляду є усвідомлення власної вторинності, насамперед у порівнянні росіянами.

Малоросійство має дуже багато спільного з психологічним комплексом меншовартості. А також з сумновідомим «синдромом заручника». У Швеції колись стався випадок, який може пояснити лояльність населення центральної та східної України до колишніх російських окупантів: група терористів захопила кілька заручників та вимагала у поліції грошей.

Через певний час перебування в одному приміщенні у напруженій емоційній ситуації між заручниками та злочинцями встановився тісний психологічний контакт. Після ув’язнення терористів, заручники скинулися грошима на адвокатів для своїх вчорашніх поневолювачів, носили їм передачі у в’язницю, а дехто пізніше навіть одружився з одним із злочинців. Сьогодні така психологічна аномалія спостерігається у масовому варіанті в Україні. Більшість жителів центральних областей образ на Росію ні за Голодомор, ні за русифікацію не тримають, а цілком розділяють її державну політику, в тому числі і зовнішню.

Великий український державницький мислитель та ідеолог українського консерватизму В.Липинський визначив малоросійство як «хворобу бездержавності». Воно виявляється у байдужому та часто негативному ставленні до українських національно-державницьких традицій, прагнень, активній та пасивній підтримці російської культури і великодержавної політики. Малоросійство взагалі то не образа і не ярлик, адже цей вид світогляду навіть претендує на статус офіційної ідеології в Україні, а за визначенням – це комплекс провінціалізму серед частини українського народу, зумовлений довгим перебуванням у складі Російської імперії.

Характерною рисою мислення та світогляду малороса є комплекс меншовартості. Малороси вважають все українське «скромним», «немодним», «застарілим», а то й взагалі «зайвим». Ці люди завжди слухають російську або іноземну музику, читають російські книги та дивляться російські фільми, зневажливо уникаючи української культури. Навіть коли вони бачать певні успіхи України на міжнародній арені, наприклад перемоги на Євробаченні, бої українських боксерів чи успіхи українських футболістів, вони скептично ставляться до переваг своєї країни. Для них Україна просто за визначенням не може бути в чомусь першою та успішною.

Вони не хочуть вірити, що в Україні була колись високорозвинута Трипільська цивілізація, що українських козаків боялися та поважали і в Європі і в Азії, що українські вченні зробили безліч наукових відкриттів, – це для них фантастичні вигадки націоналістів. А ось у твердження, що «Росія – батьківщина слонів», чи в інші справді фантастичні вигадки про «величезну» роль росіян в світовій історії, вичитані у дешевій російській жовтій пресі, якою наповненні українські кіоски – вони повірять беззастережно.

Характерною особливістю мислення малороса є сліпота. Він як сліпець, не бачить агресивної політики Росії щодо України, російського економічного шантажу та енергетичного зашморгу, кремлівської інформаційної війни проти України. Цілком можливо, що малорос не побачить навіть російських танків на згарищах українських міст, а побачить лише «воз’єднання братніх слов’янських країн».

Типовий житель центральноукраїнських областей мислить приблизно за такою політичною картою-путівником, яка є типовою для сільської глибинки центрального регіону: «Бандера та УПА – бандити, бо вони «наших» стріляли, – про це в газеті писалося, яку брат з Москви привіз» – говорить сільська вчителька з Хмельниччини.

В одному з сіл Хмельниччини, один місцевий водій і за сумісництвом любитель почитати жовту російськомовну пресу, розповів односельчанам, що він в газеті вичитав, що «український народ спеціально створили і вигадали німецькі та польські спецслужби, для того щоб розколоти єдину слов’янську Росію, так як це зробили потім американські спецслужби з СРСР». Більшість його україномовних слухачів сприйняли цю інформацію абсолютно спокійно, відмахнувшись: хто знає, як там насправді було?…

Ставлення до сучасної Росії в цьому регіоні – компромісне. «Колись ми були з Росією разом, але потім чомусь роз’єдналися, хоча тоді було краще жити і дешевше, аніж сьогодні» – скаже середньостатистичний селянин з Вінниччини.

Відношення до США чи ЄС перебуває в рамках російської зовнішньополітичної доктрини та власного кишенькового економічного інтересу: Америка імперіалістична і всюди хоче встановити свою владу: і в Лівії, і в Афганістані, і в Югославії, і в Грузії – і все на противагу Росії, але туди б було добре виїхати на заробітки» – розмірковує житель Черкащини.

Щодо української музики, культури та літератури, зрусифікована молодь, яка слухає переважно російську попсу та читає російськомовні журнали і книги, дасть відповідь, яка зводиться до однієї тези: «Нє, не чули».

Водночас щодо інтеграції з Росією в одну державу думки поляризуються: «Було б добре об’єднатися, адже дочка в Тюмені живе і через кордон не доведеться проїжджати, але ми вже якби окремо живемо, тому може нам краще до Європи? Внук в Італії більше заробляє» – вважає пенсіонерка з Хмельниччини.

Введення російської мови як другої державної чи регіональної в цих областях підтримуються лише незначною меншістю. «В нас – Україна, а не Росія. Нащо нам тут та російська мова? Ми ж не Донецьк!» – каже військовий пенсіонер з Кам’янця-Подільського.

Водночас щодо СРСР – абсолютна більшість думок позитивна, адже «за Союзу було все, і все дешеве. Були заводи і фабрики, була промисловість і армія, а сьогодні все розікрали і довели до занепаду» – каже робітник з Хмельниччини. І враховуючи, що у його рідному містечку на Хмельниччині 20 років тому було кілька великих заводів та фабрик де всім була робота біля дому, діюча лікарня і навіть тимчасовий аеродром – важко заперечити інженеру, який тепер їздить на чужину по заробіткам, терплячи знущання поляків, що стратегічно демократична Україна зі свободою слова має переваги перед Радянським Союзом. Фраза «моя ідеологія така, щоб ковбаса була на столі» – є квінтесенцією політичних орієнтації більшості жителів центрально-українських областей.

Враховуючи, що з огляду на ментальність населення регіону не сприймає українських націоналістичних ідей, але не відчуває особливих симпатій і до постулатів «Руского міра» (хоча зусилля РПЦ та КПУ дають певні результати) політичні кампанії кандидатів по центрально-українських округах роблять акцент переважно на «соціалку». Там практично відсутні політичні чи ідеологічні гасла, а тим більше апеляції до історії.

Саме на «соціальній ниві» успішно пожинають електоральні урожаї кандидати від КПУ, які зводять свою виборчу кампанію до порівняння рівня зарплат, пенсій та соціальних виплат у СРСР і демонструють тотальний занепад та соціальний «геноцид» населення сьогодні. З цим пов’язується і достатньо велика підтримка КПУ та Петра Симоненка, які стабільно мають 5-10 % голосів виборців і часто представлені в місцевих обласних та районних радах. Наприклад КПУ в Хмельницькій області є сьомою за значенням політичною силою та в 2010 р. мала 35 депутатів у місцевих радах.

Спекулюючи на ностальгічних настроях жителів центрального регіону до радянського матеріально стабільного минулого, наводячи приклади розграбування державного майна та бідності українських селян і робітників та одночасно наголошуючи на високих соціальних стандартах й відсутності бідності і злиднів у Радянському Союзі, КПУ стрімко збільшує кількість своїх прихильників, залучивши соціальним популізмом частково прихильників ПР та «Батьківщини».

Залучати електорат колишніх помаранчевих для комуністів, як зрештою і для регіоналів не складає особливої проблеми: виборець у цьому регіоні завжди є симпатиком соціальних стандартів СРСР, не відчуває серйозних антипатій до Росії та зрусифікованого Донбасу, а помаранчеві сили підтримує зовсім не з ідеологічних міркувань, керуючись переважно особистими симпатіями до партійних лідерів або популістичними обіцянками. Ющенка та Тимошенко у 2004 та 2010 роках жителі цих областей підтримували зовсім не через ідеологічні мотиви та проукраїнську демократичну ідею, зміст якої тут мало відомий і малозрозумілий, а насамперед через соціальні гасла підвищення рівня життя та збільшення пенсій і зарплат.

Коли у 2010 році Янукович запропонував передвиборну програму «Покращення життя вже сьогодні», у якій обіцяв за рік-два підняти рівень життя до європейського – значна кількість населення, розчарованого у «помаранчевих» підтримала Януковича. Так у 2004 році за помаранчевого кандидата на Хмельниччині голосували 80 % виборців, а за Януковича – 16%. І це в епоху кучмізму та адмінресурсу. А у 2010 році, в епоху демократії та свободи слова, підтримка Януковича зростає до 25 %. Хоча Партію регіонів в цих областях загалом підтримує порівняно невелика кількість виборців, насамперед через те, що «Янукович – колишній зек». Це основний контраргумент проти ПР, в той час як проросійська політика Януковича і Табачника нікого особливо не бентежить.

Тому націонал-демократичним та націоналістичним силам достатньо складно вести боротьбу за свідомість такого виборця, хоча ВО «Свобода» зуміла здобути представництво у місцевих радах. Соціальні ініціативи «Свободи» місцеві мешканці сприймають позитивно, але коли їм стає відомо, що «свободівці» націоналісти і бандерівці – відношення до цієї партії стає прохолодним. Актуальність ідей про люстрацію влади від комуністів, визнання УПА, Бандери та Шухевича героями України залишається не затребуваним. Ідея притягнення до відповідальності комуністів за комуністичні злочини наштовхується на запитання «які ж там були злочини? люди добре жили, не те що зараз…». А про справжні причини Голодомору ніхто вже не пам’ятає.

Більшість старших людей, які народилися до чи в період 1932-1933 років смутно пам’ятають причини голоду. Більшість сходиться на думці про неврожай, максимум – можуть дещо сказати про жорстку політику Сталіна, яка в кінцевому результаті зводиться до «порядку» та «дотримання законності». Більшість з тих, хто пережив Голодомор Сталіна катом українського народу не вважає.

Подібні політичні тенденції та настрої охоплюють переважно електорат старшого, пенсійного та середнього віку, в той час як молодь в абсолютній більшості за КПУ та ПР голосувати не збирається. Достатньо поширеними серед молоді та підлітків є ідеї українського націоналізму та демократії, що зумовлює підтримку ними «Свободи» та «Батьківщини». Це покоління не відчуває жодних політичних чи економічних симпатій до Росії, однак в своїй більшості залишається в орбіті російських культурних та музичних впливів.

Очевидно, що малоросійська свідомість витіснятиметься з Центральної України демографічними факторами, що однак може зайняти мінімум півстоліття. Окрім того, вагомими факторами збереження малоросійського дискурсу є сімейне виховання і формування політичних ідеалів та орієнтацій за батьківським прикладом. Дуже часто внуки та діти комуністів, а особливо ветеранів зберігають симпатії до КПУ та радянського минулого.

Суттєвим чинником в цьому процесі є і державна політика, в тому числі і освітня. Більшість інформації про власну історію молоді українці отримують саме з шкільних підручників, які вони сьогодні читатимуть під редакцією Табачника та його колег-істориків з Російської Федерації. Ідея впровадження спільного з Росією підручника з історії може надовго законсервувати національне пробудження серцевинної частини України.

Очевидно, що українізувати східну та центральну Україну може лише новий «синдром заручника».

Валерій Майданюк, політолог
фото: http://www.radionov-art.com.ua
Джерело: Вголос

  1. ЛьоняЛьоня10-05-2012

    то ми просто хочемо щоб нам насильно зробили добре життя, щоб ми до того не пхалися а хтось прийшов і зробив і всім буде добре.

  2. СяняСяня10-09-2012

    Хто дасть ковбаси —за того і проголосуємо такі ми продажні—-

Leave a Reply