Учитель, прообраз Франкового «Учителя»

Vorobets

Що знає нинішнє галицьке вчительство про своїх попередників ХІХ-початку ХХ ст.? Дуже й дуже мало. Завдяки публікаціям у вип.11 «Наукового вісника музею Івана Франка у Львові» за 2012 р., є нагода детальніше розповісти про того сіяча розумного, доброго, вічного, з життя якого Іван Франко написав п’єсу «Учитель». Ідеться про народного вчителя Михайла Воробця (29.09.1860, м.Львів-17.10.1945, м.Львів). Цю «публікацію про публікації» в даному виданні ми зробили тільки тому, що навіть у наш інформативно насичений час далеко не кожний учитель-філолог знайде нагоду для пошуку вказаного видання, а як і знайде, то навряд чи зможе поділитися почерпнутою інформацією з багатьма колегами, ширшим читацьким загалом.

Зі спогадів Михайла Воробця, датованих 5 червня 1941 р., дізнаємося, що він народився в українській сім’ї вихідців «із провінції». Навчався в перемишлянській, львівській школах, три роки – у Львівській учительській семінарії і закінчив її у 1879 р. Того ж року почалась його 38-річна «служба вчительська у 14 місцевостях, а в 6 повітах», що закінчилась 1 серпня 1918 р. (ще існувала Австро-Угорщина) виходом на емеритуру (пенсію) в сумі 256,6 корони на рік, тобто приблизно 28 корон на місяць. За Польщі одну корону прирівняли до однієї марки, а після грошової реформи – одного злотого. Порівняймо: за одну корону чи злотий можна було купити вісім кілограмів житнього хліба, або один кілограм солонини, або півкілограма масла, або 15 яєць. Небагато.

Згодом «скреслили австрійським емеритам 25 років служби і 25% платні, – скаржився він у листі від 5 лютого 1941 р. до члена оргкомітету з відзначення 85-річчя Івана Франка і члена редколегії наукового збірника музею поета у Львові Кирила Студинського, – так що мені дали 188 золотих, а по обтягненню ріжних потручень діставав я 161 злотий до 1.9.1939 р.». У 1941 р. він отримував 97, а далі лише 40 совєтських рублів пенсії на місяць, вартість яких була далеко меншою од вартості австрійських корон і польських злотих, і тих рублів йому не вистачало «на поживу, опал і конечні лікарства».

Упродовж майже чотирьох десятиліть народний учитель Михайло Воробець навчав дітей послідовно у таких селах: Руді біля м.Бібрки, Семигинові Стрийського повіту, Грибовичах біля Львова, Гірному і Верхній Стинаві Стрийського повіту, Ясениці-Сільній і Попелях Дрогобицького повіту, Яжові-Старому Яворівського повіту, Водниках, Стрілиськах Нових і Ланах біля Бібрки, Кулачківцях Коломийського повіту на Станіславщині, Лисятичах Стрийського повіту і Звенигороді біля Бібрки. Хто-хто, а педагоги добре знають, що означає бути «вандрівним чителем», як Михайло Воробець.

У спогадах він пише: «Привикне людина до громадян, до молоді, видить наслідки своєї праці, а тут знова вирвуть, наче дерево з корінням, і кинуть в инше місце на запущений тяжчий ґрунт – і зачинай працювати знова, з початку, щоб за кілька місяців чи літ покидати поле роботи. Власти взивали мене часто на переслухання, робили слідства, допити, знижували мені ступені (деградували), переносили, уривали літ праці до вчислення в стаж, страшили, слідили; причіпили до мене клеймо «червоний гайдамака», хлопоман, ліберал і т. п.». Єдиною «провиною» цього самовідданого подвижника на полі народної освіти і просвіти було його прагнення «виховати з діток, повірених мені, – повновартісних (національно свідомих патріотів.-Р.П.) людей». А ще влада не могла пробачити йому вміння «говорити від серця до старших громадян на вічах і зборах». Ось за що вона й кидала його стільки разів з місця на місце.

Не маючи змоги переповісти у повному обсязі цікаві спогади народного вчителя, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у Львові, обмежимося тільки цитатами з них, даруйте інколи їх розлогість, про його працю на Стрийщині та Дрогобиччині. Отож після с.Руди він три роки вчителював у с.Семигинові (1.09.1880-31.08.1883). «Перше докучання інспекторське, – згадував він, – зачалося по році моєї вчительської служби. Там інспектор (із органістів він вийшов.-Дяковчителів.-Р.П.) Сквірчинський накинувся на мене, що я забагато вчу української мови, а сего дітям не треба, бо вони по-українськи говорять з маленьких, їх треба лише польської мови вчити в школі, «бо тої мови їм треба в житті»; що «старші ученики мало знають польську історію, а зате більше, як треба, знають історію і географію України і Австрійську»; що нібито він «заказував (забороняв.-Р.П.) купувати в склепиках жидівських, натомість заохочував купувати все в склепику громадськім» і вбачав у цьому антисемітизм. Зрозуміло, чому проти вчителя ополчились семигинівські «два жиди-орендарі, гандлярі, дідич-жид, а навіть до певної міри і священик, котрий як предсідатель школи звільняв сам діти від науки, так що я мав всего третину обовязаних дітей в школі, та і тих тяжко було всіх стягнути, бо переважно були крайні бідаки».

Польський чиновник довів учителя до того, що він мусив виїхати з Семигинова. Через п’ять років Михайло Воробець повернувся на Стрийщину і на півроку отримав посаду в с.Гірному (1.09.1887-1.03.1888), але за активну попередню просвітницьку діяльність серед селян йому «счеркнули тоді 8 років праці», і він мусив знову починати «як новак». Через чотири місяці його на півтора року переведуть «в мале гірське село» Верхню Стинаву (7.03.1888-31.08.1889), причому за умови «приречення, що я в Г(ірному) не буду до нічого мішався, не введу жадних новин і т.п., надаючи посаду в Гірнім сталому вчителеві» з Верхньої Стинави Чабакові, який виграв конкурс. У Верхній Стинаві «була 1 клясова школа, будинок був гарний, новий, але не було ні поля, ні города, ані саду шкільного, як в Гірнім був прегарний сад, город і поле. Через село плив потік, і він в часі повени забирав людям землю (поля, городи) і лишав рінь. Треба було потокови обгородити русло та зміцнити грунт кругом него.

Село було бідне, худоби мало (трохи овець), бо для них найшлося ще дещо трави, а решту випалювала спека, і треба було за оплатою пасти в панському лісі, або в громадському. Ліси належали до графа Баденього. Нарід був добрий, але бідний, багато ходило на зарібки до Борислава, або на роботу в ліси. В селі була читальня Качковського (прихильників москвофільства.-Р.П.), але там мало хто коли заходив, хиба в свята молодіж танцювала. В селі були деякі партії, що надармо жерлися поміж собою, а спорили вони, чи ліпша етимологія, чи фонетика (йшла так звана «азбучна війна».-Р.П.), чи хрести трираменні, чи однораменні, чи товариство Качковського, чи Просвіти, і т. п. Мій попередник кликав часто деяких із котроїсь групи та підюджував на противника. Я учив їх єдности і любови, та шукати доріг, щоби піднести культуру і добробут у селі.

На початок праці візвав я громадян до заложення громадського склепику, і по кількох місяцях ми це дійсно зробили. От і була радість у селі. Треба було, щоби кілька дівчат навчалося в місті трикотарства, а вовна була в селі, тож можна плести з неї ріжні річи. Засадили над потоком лозу, придатну на ріжні вироби. Просив я громадян завести товариство тверезости. Молодіж у школі заохочував я до покинення горівки і курення». Наполеглива і послідовна праця вчителя у школі та серед селян сприяла швидкому національному самоусвідомленню жителів. Тому уже «в другому році мойого побуту в Стинаві Вижній внесли громадяне до староства прохання, що виступають з тов. Качковського. За працю над піднесенням культурного рівня в Стинаві Горішній кликало мене Староство не раз на слідство і протоколи. По однім такім переслуханню звільнили мене з посади».

Втретє на Стрийщині народному вчителеві випало працювати сім років у с.Лисятичах (1.09.1910-31.08.1917), куди йому наказали переїхати протягом 48 годин після страйку в с.Кулачківцях біля м.Коломиї, де він тоді працював. У Лисятичах «жандармерія взяла мене відразу під свою опіку, бо мала опінію про мене, що я «перший червоний гайдамака в цілій Галичині». Я заложив там Касу Райфайзенку, склеп-коопер(ативу) і зорганізував більше клясову школу о 10 силах. На дальших двох закутках села теж дав по одній силі учительській. З моєї бібльотеки приват(ної) користали всі громадяне в селі, і кожний зичив те, що його найбільше інтересувало. Там захопила мене війна, і в огні (у 1915 р.-Р.П.) згоріла школа, а враз із тим увесь доробок мойого життя. Я остав враз із родиною без всяких найконечнійших річей. Кляси шкільні розмістив я в селі по хатах селянських. Дітей здібніших висилав до Стрия в школу вищу». До речі, в Лисятичах у 1915-1918 рр. учителювала в 4-класній школі і донька Михайла Воробця Наталія з Воробців Ільницька (1895-1951).

Нема сумніву, що в Лисятичах Михайло Воробець заприятелював з господарем, відомим селянським політичним і культурно-громадським діячем Андрієм Берником (1850-1916), про якого тепло відгукнувся Іван Франко у поемі «Вандрівка русина з бідою». На жаль, влада і громада Лисятичів залишилася байдужою до нашої пропозиції відкрити бодай скромну пам’ятну таблицю цьому борцеві за народну справу.

Що стосується Дрогобиччини, то Михайло Воробець працював тут порівняно недовго: у Ясениці-Сільній – один рік (1.09.1890-31.09.1891) у тій же школі, де в 1862-1864 рр. починав своє навчання Іван Франко, у Попелях – два з половиною роки (1.09.1891-1.03.1894). Ось як він пише про Ясеницю-Сільну того часу, звідки походить мама Івана Франка: «Майже всі забудовання господарські гарні-здорові, господарка на полях і городах поступова. Дорогу через село не можна управильнити, бо гірський рвучий потік під час повени зміняє русло і рве мости. Все треба було лагодити дорогу, направляти мости, робити кладки, а було їх багато в селі. Мешканці майже всі українці, між ними дещо шляхти «загонової» (ходачкової), всі досить заможні, культурні. Ясениця Сільна з давніх-давна належала до камери (держави.-Р.П.), проте мешканці села не терпіли різнородних знущань, не були так упокорені, гноблені, але пробивалася в них свідомість людська, трохи гордости, але були чемні, до науки хапливі.

На городах, сіножатах, полях і садах витрискали сільні джерела, отже господарі мали для своєї потреби соли подостатком, деякі виварювали і продавали сіль, але як зловили фінансири, то вони платили великі кари. Фінансири (сторожа скарбова. – Фінансова.-Р.П.), як лише дізналася про яке джерело, то скликали людей, сипали на то місце хворост, гній, сміття, рінь, каміння так високо, аж джерело забили. В селі в різних місцях все нові джерела витрискали, коло них засідали фінансири, жандарми, лапали дітей і старших, відбирали коновки, ведра, збанки і карали.

Багато мешканців було вже обзнакомлених з новим напрямом у літературі, передовсім із творами Франка, мали по хатах поховані різні нові видання, бо боялися ревізій, а не раз і своїх жінок, що вислухавши на казаннях в церкві про шкідливі і страшно грішні книжки, палили все, що їм друковане попало в руки. Село свідоме. Селяни інтелігентні. Але місцевий душпастир (це була дуже колоритна особа, але для цитування тієї частини спогадів, де йдеться про нього, немає місця.-Р.П.) не міг погодитися з тим, що я відвідую дім Івана Франка в Нагуєвичах, що читаю його книжки. Він денунціював мене в Старостві (а також декого із свідомійших селян), що ми бунтуємо село і вводимо новий ліберальний подих у Ясеницю. Там заложив я кооперативу і читальню. Громадяне – мої ученики з Я(сениці) писали донедавна мені листи і приїздили до мене у відвідини навіть у Коломийський повіт.

По році перенесено мене до сусідніх Попелів, що мали дуже погану славу. Там мав я ціле пекло з війтом (Пасхою), жандармами, радою громадською і сільським глитаєм-орендарем. Там то Франко Іван Я(кович) відвідував мене не раз і з мойого життя-недолі написав п’єсу «Учитель». Власть імущі докучали мені на всі способи і затроювали мені кожний день у Попелях. Лише тоді була для мене радісна хвилина, коли Іван Франко мене відвідав, ідучи з саком на ловлю риб, або йдучи в Борислав до учи(теля) Степана Ковалева. З розмов із Іваном Франком скористався я дуже багато. Тоді всі мої листи і газети на зарядженнє Староства конфісковано на почті в Бориславі і відіслано до Староства (про отсе донесла мені урядничка почтова, єврейка). Своїх знайомих просив я відтак висилати листи на чужу адресу в Дрогобич. З посади я зістав звільнений як небезпечна і небажана людина на становищі вчительськім…

Мої учні не забули за мене. З Грибович дістав я перед 3 роками запрошення на 50-літній ювилей читальні і поїхав туди та радів їхнім доробком і здоровлєм села. В Лисятичах на 25-літний ювилей читальні також поїхав. Застав вже відбудовану, колись спалену школу, і прегарний новий читальняний будинок. З Ясениці і зі Стинави приїздили до мене мої учні, так що не переривалася наша зв’язь довгі роки».

А тепер повернемося до п’єси. Локальний колорит підгірських Попелів і деякі риси головних героїв п’єси проглядаються у п’єсі «Учитель» із таких штрихів. Дія п’єси відбувається в бойківському селі, яким є і Попелі. У п’єсі село знаходиться «до староства п’ять миль возовою дорогою, а три милі верхами», тобто навпростець. Перевівши сухопутну милю в кілометри, отримаємо приблизну відстань від Дрогобича до Попелів – 11 кілометрів. І в селі, і в п’єсі тече річка, хоч у першому випадку – Котовець, а в другому – Стрий. Учителеві з п’єси Омелянові Ткачеві – 35 років, він високий, худий, носить бороду, окуляри. Так виглядав зовні, мав тоді приблизно стільки ж років і Михайло Воробець. У п’єсі вчитель веде справжню війну з війтом років 50-ти Микитою Сойкою – малописьменним, свавільним, жорстоким, підлим, впертим прихильником неуцтва селянських дітей, якого всі в селі боялися, а реальний Михайло Воробець – з реальним війтом Василем Пасхою. Цікаво, що в Дрогобичі теж існувало прізвище Паска, і деякі його носії покояться на старому міському цвинтарі на вул. М.Грушевського. Мав рідну сестру Михайло Воробець, яка жила з ним у Попелях і молодою померла на сухоти, є вона і в героя п’єси і теж живе з ним. І вчителя, і героя п’єси багато разів переводять зі школи до школи за його «політикування». Очевидна розбіжність між Попелями і селом з п’єси лише та, що друге автор розмістив у горах і «приписав» до Турківського повіту.

Чи не правда, цікаві спогади? Особливо вони пізнавальні для жителів перелічених вище сіл двох сусідніх районів. Слід підкреслити: попри локальну конкретику факти з життя і праці Михайла Воробця доволі типові для тодішньої галицької дійсності. Принагідно вчителі часів СССР можуть знайти паралелі до них і зі своєї педагогічної практики, зокрема про згубний, свавільний вплив місцевої влади на шкільний навчально-виховний процес.

Вчительство Дрогобиччини створило музей історії шкільництва Франкової землі (2003 р.), що знаходиться в будинку Лішнянської середньої школи поряд із Дрогобичем, встановило пам’ятні таблиці вчителям Данилові Гвоздецькому в Опаці, Йосипові Ліщинському в Унятичах, Петрові Самкову в Довгому (гірському). На Стрийщині споруджено два пам’ятники народним учителям – Володимирові Кульчицькому в Угерську (1991 р.) та Зеновієві Гойсакові у Дашаві (2009 р.), відкрито музей педагога і композитора Романа Савицького у Бані-Лисовицькій, пам’ятну таблицю педагогові, перекладачеві Михайлові Білику у Верчанах, ін. Нині настав час увічнити тим чи іншим способом гідне ім’я народного вчителя Михайла Воробця. Як на Стрийщині, так і на Дрогобиччині.

Роман ПАСТУХ

Джерело: Галицька Зоря

Leave a Reply