Історія стосунків українського та польського народів

Історія, яка характеризує стосунки українського та польського народів, дуже багатогранна та неоднозначна. Нам відомі як славні бойові подвиги українсько-польських військ, так і смертельні та безкомпромісні битви військ гетьмана Богдана Хмельницького чи повстанських отаманів з польськими окупаційними військами. Спільно наші народи – непереможна сила, а в протиборстві – смертельні вороги.

Українсько-польські війська двічі рятували Європу від турецького поневолення, перемігши війська Османської імперії під Хотином 1621 р. і під Віднем 1683 р., вони також спільно зупинили у серпні 1920 р. похід новітньої червоної орди на Варшаву. За багато століть, проживаючи поряд, українці та поляки набули спільні родини, але й спірні території. Головне, що завжди роз’єднувало наші народи та призводило до смертельних боїв один проти одного, – це бажання мати власну державу, не рахуючись з інтересами іншої сторони. Цю ваду часто використовували наші вороги, коли хотіли збороти обидва народи, знищити їхню державність і заволодіти їхніми землями.

У наш час, коли українці та поляки нарешті мають власні національні держави, непорушний кордон та намагаються знайти порозуміння, важливим є розібратися в причинах наших колишніх невдач.

Так, завважимо, що в цьому році виповнюється 90 років дуже важливим подіями, які відбулися в історії як українського, так і польського народів.

У результаті розпаду Австро-Угорської та Російської імперій в кінці Першої світової війни українці та поляки отримали шанс відновити свої національні держави. 20 листопада 1917 року в м. Києві проголошується Українська Народна Республіка, 1 листопада 1918 року у м. Львові проголошується Західно-Українська Народна Республіка, а 11 листопада 1918 року в м. Варшаві проголошується Польська республіка. Польща взяла курс на відновлення своєї держави в межах кордонів Речі Посполитої 1772 року, що заперечувало можливість державності українського народу та висунула територіальні претензії на українські землі ЗУНР – розпочалася українсько-польська війна 1918-1919 рр., яка дорого коштувала нашим народам. Молода ЗУНР не змогла отримати належної допомоги від УНР, яка вела виснажливі бої з червоними ордами Росії, і була завойована Польщею. Трагедія тієї війни мала продовження під час Другої світової війни, а залишки ворожнечі не влягаються між поляками та українцями Галичини до цього часу.

Отож навесні 1920 року виникла величезна загроза існуванню як майже розгромленій червоними УНР, а й Польщі так і іншим державам Європи. Радянська Росія підготувала широкомасштабний загарбницький похід у Європу. Більшовики мали намір пов’язати революцію в Росії зі сподіваною революцією в Німеччині, але для цього їм потрібно було розгромити Польщу. Для зупинення цього походу 25 квітня 1920 року в м. Варшаві укладається військовий союз між УНР і Польщею за умови поновлення самостійної української держави, але Галичина мала увійти до складу Польщі на правах автономії. Ця військова конвенція проголошувала армії обох держав союзниками у боротьбі за визволення України і проти подальшої більшовицької експансії на захід.

У квітні-травні об’єднані польсько-українські збройні сили розпочали наступальні бої проти Червоної армії та 7 травня вступили в м. Київ. Але в червні 1920 року Червона армія перейшла в наступ, який відбувався під гаслом: “На Захід! Через труп Білопольщі пролягає дорога до всесвітньої пожежі!”.

Командири Червоної армії нахвалялися, що “процокотять підковами по вулицях Парижу ще до кінця літа”.

Величезними зусиллями польським і українським військам вдалося відбити наступ більшовицьких військ, здійснити блискавичний контрнаступ і примусити Червону армію до безладного відступу. Особливо жорстокими та героїчними були оборонні бої за Тараканівський форт, що поблизу Дубна, за Львів, за Варшаву та Замостя. І завжди українці і поляки були в одному строю, протистоячи спільному ворогу.

Згадаймо коротко про деякі особливо знакові бої, які знекровили ворога та забезпечили перемогу союзних військ під Варшавою, що відома світовій історії як “диво на Віслі”.

Оборона Тараканівського форту продовжувалася з 16 по 20 липня 1920 р. Штурм форту коштував Червоній армії великих втрат. На підступах до форту зазнала великих втрат 11-та кавалерійська дивізія Першої Кінної Армії (командувач С.Будьонний) та 45-та Волинська стрілецька дивізія під командуванням Й.Якіра, яка втратила половину свого особового складу. Форт обороняли 1000 жовнірів 43-го полку Війська Польського під командуванням майора Віктора Матчинського. Сам Будьонний у книзі “Пройдений шлях” про цей бій писав, що “спроба взяти форт у Тараканові з ходу успіху не мала”. А учасник боїв під Дубно, польський підполковник Арцишевський, згадував про “численні біснуваті і люті атаки полків ворожої кінноти… на окремі батареї, яким доводилося захищатись картеччю з дистанції 200 метрів, і безупинні контратаки наших резервів”. Оборонці стійко утримували свої позиції, не зважаючи на величезну перевагу наступаючих військ. І тільки шквальний вогонь артилерії та броньовиків змусив майора Матчинського покинути форт і з 300 жовнірами з боєм відступити у напрямку на Львів.

Стійка і тривала героїчна оборона Львова значно підірвала бойові сили Червоної армії та не дозволила більшовикам підсилити угрупування своїх військ у боях під Варшавою. Наступ червоних на Львів, який здійснювали Перша Кінна Армія та 45-та стрілецька дивізія, розпочався 16 серпня 1920 року. Було вже заздалегідь заготовлено відозву “до трудящих міста Львова”, в якій було сказано, що червоні війська РСФСР зайняли Львів.

Перший рубіж оборони галицької столиці був на лінії Жовтанці – Задвір’я – Куровичі. 17 серпня тут розгорілися запеклі кровопролитні бої. Головний удар Кінна армія завдала вздовж залізниці Львів – Броди в районі станції Задвір’я. Але героїчна оборона 17-18 серпня станції Задвір’я затримала наступ Будьонного. Задвір’я обороняв батальйон під командою капітана Болеслава Зайончковського, сформований переважно із львівських студентів та молоді.

У польській воєнній історіографії бій під Задвір’ям возвеличується як “Польські Термопіли”. Батальйон оточили сили червоних, що значно переважали, але молодь завзято боронилася до останнього набою. Розлючені будьонівці із 6-ї кавалерійської дивізії не пошкодували нікого. Під Задвір’ям полягли 318 молодих львів’ян, але їх самопожертва не була марною – на два дні ними було зупинено наступ більшовиків на Львів саме тоді, коли точилися вирішальні бої під Варшавою. За той час до оборони Львова підтягнулися польські резерви.

Протягом 19-20 серпня частини Кінної армії марно намагалися прорвати другий рубіж оборони Львова на лінії Куликів – Грибовичі – Миклашів. Деяким підрозділам червоних вдавалося часом прориватися на околиці міста, на позиції польської артилерії в районах Зубрів, Малехова, Винників. Але оборонці міста трималися міцно й відбивали численні атаки.

У ті дні в Москві відкрився II Конґрес Комінтерну, на якому В.Ленін відверто висловився, що після перемоги над Польщею вогонь революції перекинеться в Європу і що в недалекому майбутньому утвориться Всесвітня Радянська Республіка. У телеграмі до командувача фронту М.Тухачевського він писав про всесвітньо-історичне значення польського фронту і вимагав від війська “нового богатирського напруження сил, щоб остаточно зламати польську білу твердиню”. Але подолати опір польсько-українських військ більшовицькій Росії не вдалося. Тяжкі втрати примусили Будьонного припинити штурм Львова. 20 серпня він відкликав армію з-під міста і згідно з наказом Москви вирушив на Люблін. Перед ним було поставлено завдання через Белз, Замостя вийти у фланг і тил польській Мозирській групі, яка загрожувала лівому крилу фронту М.Тухачевського. 29 серпня його передові частини досягли Замостя, де на шляху Кінної армії стали частини української 6-тої Січової стрілецької дивізії, частини 31-ого піхотного полку, два етапові курені, та два бронепотяги Війська Польського під загальним командуванням полковника Марка Безручка.

Оборона Замостя тривала від 29 серпня до 31 серпня 1920 року. Ця затримка з неспроможністю більшовиків взяти Замостя остаточно зірвала похід Будьонного на Варшаву і виявилася для Червоної армії фатальною.

Коли Кінна армія Будьонного підійшла до Замостя, полковник Безручко, який з частинами своєї дивізії за тиждень перед тим прибув до міста, за короткий час встиг побудувати міцну оборону. За чотири неповні дні, з 25 по 28 серпня, навколо міста сапери поставили 18-кілометрову лінію дротяних загород, подекуди навіть у 3-4 ряди. За ними було споруджено опірні пункти, кулеметні гнізда, з’єднані глибокими траншеями. Під керівництвом старшин технічного куреня дивізії щоденно на оборонних роботах добровільно працювали близько 3-5 тисяч мешканців міста і навколишніх сіл. Ґрунтовно було підготовлено до оборони фортецю в Замості, де розміщався штаб дивізії на чолі з полковником В.Змієнком. Завдяки цим заходам невелика залога Замостя 3200 воїнів з польських і українських частин під керівництвом полковника Безручка змогла зупинити наступ переважаючих сил армії Будьонного.

Вже ввечері 29 серпня передові частини Будьонного атакували оборонні рубежі міста, але зустріли несподіваний щільний вогонь і відступили. Протягом ночі червоні оточили Замостя і вдосвіта 30 серпня розпочали атаки з різних напрямків, щораз посилюючи натиск. Захисники Замостя билися завзято. Наприкінці 30 серпня, коли супротивник пробився під стіни фортеці, в його тилах з’явилася 16-та бригада української дивізії під командуванням підполковника Романа Сушка, (також частина 6-ої Січової дивізії що діяла в терені). Її стрільці, здебільшого галичани, сміливо атакували кіннотників і суттєво допомогли частинам залоги Замостя вистояти. Переконавшись, що подолати оборону і оволодіти Замостям не вдасться, і зазнавши поразки 31 серпня під Комаровим, Будьонний відвів свої зріділі частини в напрямку Володимира-Волинського.

Замостя Дошка

У середині вересня 1920 року українсько-польські війська розпочали наступ. У ніч з 14 на 15 вересня Армія УНР форсувала Дністер, а вже 18 вересня перейшла р. Збруч, створивши катастрофічне становище для всій 14-ої більшовицької армії. 10 жовтня українці звільнили Коростень і Жмеринку. 24 жовтня було звільнено Вінницю. Українські війська вийшли на лінію Яруга – Шаргород – Бар – Деражня – Летичів – Літин. Польські війська також мали успіх і вийшли на лінію Летичів – Хмільник – Остропіль – Коростень.

Поразка більшовицької армії завдала їй великих втрат в людях та майні, а головним чином деморалізувала її, висвітливши внутрішню слабкість. Більшовицька армія безупинно котилася назад з-під Варшави, і можна було б цілковито розбити й остаточно деморалізувати ті більшовицькі війська, які оперували на українсько-польському фронті, але ця можливість була втрачена. Самі польські військовики визнавали, що тоді можна було б переслідувати розбиті більшовицькі війська аж до Москви. Однак, навіть за таких сприятливих умов для продовження збройної боротьби, польське керівництво пішло на замирення з більшовиками.

Успішна протидія наступу Червоної армії об’єднаними українсько-польськими військами принесла велику перемогу, але українці та поляки по-різному скористалися з неї.

12 жовтня 1920 року за порадою і під тиском Антанти в м. Рига між Польщею і радянською Росією було укладено перемир’я до 9 листопада. Згідно з умовами перемир’я польська армія перестала воювати з більшовиками, поступово почала відхід на лінію рік Збруч і Горинь, відкриваючи для ворога ліве крило Армії УНР. Це дало більшовикам можливість здійснити перегрупування сил. Наприкінці жовтня вони проводять інтенсивне поповнення своїх частин, перекидаючи цілі дивізії з протипольського на протиукраїнський фронт.

21 листопада 1920 р. наступ більшовицьких військ змусив українські частини відступити у Галичину, де вони були роззброєні польською владою і поступово інтерновані у таборах для військовополонених. Інтерновані вояки Армії УНР після тривалого перебування у польських таборах для військовополонених у: Вадовицях, Каліші, Ланцуті, Стшалкові. П`йутркуві, Щеп’юрні, Тухолі та ін., всього у двадцяти таборах, поступово перейшли на становище політичних емігрантів та розсіялися по усій Польщі та по інших державах Європи.

18 березня 1921 року в Ризі між Росією і радянською Україною з одного боку і Польщею з другого був укладений мирний договір, що фактично скасував Варшавський договір між Польщею і УНР. Уряд УНР не був допущений до переговорів.

Наслідок:

• З 1918 по 1939 роки існувала польська держава – офіційна назва Польська Республіка (Друга Річ Посполита), яка припинила своє існування у вересні 1939 р. після окупації та розділу її території між Росією і Німеччиною.

• Українці втратили свою державність. Територія України була розділена по річці Збруч між Польщею і Росією. Уряд УНР до 1992 року перебував в екзилі.

23 серпня 2010 року польські та українські делегації взяли участь у відзначенні 90-ї річниці битви під Задвір’ям. Учасники заходу взяли участь у Службі Божій за загиблими та поклали вінки до пам’ятника. Польську офіційну делегацію представляли віце-маршал Сейму РП Марек Кухцінські, секретар Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва РП, проф. Анджей Кшиштоф Кунерт, представники Генерального консульства Польщі у Львові, з українського боку участь в урочистостях взяли перший заступник голови Львівської ОДА Мирон Янків, начальник управління з питань внутрішньої політики Львівської ОДА Ігор Ожиївський, начальник управління міжнародного співробітництва Львівської ОДА Лев Захарчишин.

Перший заступник голови Львівської ОДА Мирон Янків, звертаючись до присутніх, зазначив, що бій під Задвір’ям є важливою історичною подією, яку можна порівняти із боєм під Крутами. “Молодь, львів’яни, серед яких були поляки, українці, євреї, стали на нерівну боротьбу із більшовиками. Такі битви стали фундаментом боротьби за незалежність України та Польщі. Хочу наголосити, що історія не повинна нас ділити, прокладати кордони, ми, вивчаючи її, вшановуючи пам’ять загиблих в наших країнах, повинні будувати майбутнє, в історії потрібно вчитися”, – наголосив М.Янків.

Віце-маршал Сейму РП Марек Кухцінські зазначив, що ця подія є знаковою для вшанування пам’яті загиблих, які боролись до останнього набою: “Є багато важливих подій, які ми повинні пам’ятати. Наша пам’ять має бути зміцненою, щоб про ці події пам’ятали наступні покоління. Вшанування пам’яті загиблих в Україні та в Польщі – це добрий початок”.

Якось поза увагою залишилась українська громадськість при відзначенні 90-ої річниці Варшавської битви, чи спільної перемоги у битві під Замостям.

Наступним кроком по вшануванню геройського чину українсько-польських військ у спільних бойових діях 1920 року буде встановлення в м. Замостя, Польща, пам’ятного знаку командиру 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР генерал-хорунжому Армії УНР Марку Безручку.

Анатолій Грива

Джерело: Козацьке Стрілецьке Братство

Leave a Reply