Крадіжку перестали сприймати за гріх

Holodomor32

Як Голодомор змінив українців

Які зміни відбулися в психології, світосприйманні українців внаслідок Голоду 1932–1933 років?

Олеся Стасюк. Начальник науково­організаційного відділу Українського центру розвитку музейної справи. Народилася 8 серпня 1980 року в селі Красне Козятинського району Вінницької області. 2004­го закінчила Вінницький педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського за фахом “музична педагогіка та українознавство”. 2007 року в Київському університеті імені Тараса Шевченка захистила кандидатську дисертацію “Деформація традиційної української культури в кінці 20­х – на початку 30­х років ХХ ст.”. Автор монографії “Геноцид українців: деформація народної культури”. Заміжня. Чоловік Степан, 32 роки, юрист. Виховують 2­річного сина Назара

– Голодомор різко змінив усталені норми суспільної етики. По-перше, розквітло доносництво. І влада його всіляко підігрівала й підтримувала. Те, що раніше було ганебним явищем, тепер видавали за акт громадянської зрілості. За донос почали платити: той, хто виказував, де сусід тримає зерно, отримував 10–15 відсотків як премію. І ті, хто не мали за що жити, ламали табу й виказували сусіда. Щоб хоч так прогодувати родину. Це деморалізувало людей так, що взимку 1933­го, якщо в когось із селян були бодай якісь харчі, односельці це сприймали як винагороду за доноси.

У селах поселилися ворожість і підозріливість. Здавалося, світ став із ніг на голову: один здавав сусіда, щоб отримати його зерно, другий – щоб звести рахунки. Атмосфера була така гнітюча, у селян з’явилися такі тривога та страх перед владою і перед іншими людьми, що вже намагалися доносити першими. Чоловік із одного села на Київщині розповідав: він різав теля і дав сусідові половину, щоб той тільки не виказав його. Сусід узяв, але того­таки вечора доніс.

Найгірше, що в доносництво почали втягувати дітей. До цього залучали вчителів: під виглядом запитань під час контрольних робіт ті з’ясовували, у кого вдома є приховане зерно. Нерідко випитували, які ще продукти є в їхніх родинах або як їхні батьки роздобувають харчі. За випитану в учнів інформацію вчителеві обіцяли 10 відсотків знайденого за його свідченням. Деморалізувала й така форма доносництва: після канікул діти приходять до школи, а їм дають писати твір на тему “Як мої батьки святкували куркульське свято” – бо ж Різдво та Великдень як “попівські витівки” були заборонені.

Як змінилася культура споживання їжі?

– До Голодомору не можна було вживати м’ясо коней, жаб, лелек, голубів, ворон. Їсти лелек взагалі вважали за людожерство, адже за традицією саме вони приносили дітей. До кінця 1932­го людям уже було однаково, що їсти. Не було ні сніданку, ні обіду, ні вечері. Вже не кажу за традиційне харчування, весільне чи поховальне – ніяких обідів на дев’ять днів, сороковини тощо. Хоча люди до останнього намагалися триматися звичаїв. Одна жінка розповідала, що на Великдень її мама зберегла два яйця лише для того, щоб пофарбувати. І з лушпинням, із чорного хліба спекла маленьку пасочку, щоб зробити святковий обід. Люди вважали: якщо покуштують цієї традиційної страви, то переживуть до наступного року, виживуть.

У їжу почали вживати й зовсім неїстівне – мололи на борошно кістки тварин зі скотомогильників, шкіру й підошви. Кришили солому на дрібну січку й разом із просяною та гречаною половою, корою з дерев товкли в ступі. Усе це змішували з лушпинням картоплі й пекли з цього “хліб”. З бурякової гички варили “баланду”. Зафіксований і такий факт: крали від колгоспних свиней корм і вдома пекли з нього “лепйошки”. Українська кухня такого ще не знала.

До 1930­х років хати в селах часто­густо взагалі не зачиняли. Підпирали віником або каменем. І всі знали, що в хаті господарів нема, – ніхто туди не зайде. Громада суворо засуджувала найменшу крадіжку. Злодія могли цілий день водити селом із украденими речами на шиї. А за Голодомору крадіжку перестали сприймати як гріх, як ганьбу. Бо якщо не вкрадеш – не виживеш. Жінки ховали в халяви чобіт бурячок, чи трошки пшона, чи ще щось, що було під рукою. З роками крадіжку в колгоспі стали вважати компенсацією за недоплачені трудодні. Крадіжка як компенсація відтоді міцно засіла у свідомості українців.

Голодомор вплинув на наші культуру й традиції?

– Візьмімо весілля: під час Голодомору в українському селі попри все укладали шлюби – але без дотримання традицій. Є свідчення з Вінниччини, що 1933­го на весіллі їли буряк на молоці. А раніше ж весілля святкували протягом семи днів, запрошували мало не все село. Одруження не вважали чинним без вінчання. Тепер про це не могло бути й мови. В архіві Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології Академії наук є записи отакого­от фольклору з тих років:

Перестали всі молитись,

Без попів стали дружитись,

Без попів стали вмирать,

Попів стали презирать

Або ще:

Теперь новые права –

Не нужно венчаться.

В райисполкоме за столом

Только расписаться

Бучні весілля справляли ті, хто були при владі в селі. Але вони все перетворювали на п’янку під музику. Під час Голодомору пари не так одружувалися, як “сходилися”, або їх “складали докупи” – так тоді казали. Коли ж після голодних років весільний обряд почав оживати в селі, багато його елементів не відродилися.

Мені одна жінка розповідала, що 1934 року в колгоспі влаштували обжинки – доти українці закінчення жнив святкували в родинах. Уже було що їсти. І, каже, сидимо за столом і мовчимо. Хтось нарешті затягнув пісню – й люди почали плакати.

Масова смертність у голодні роки зруйнувала народну поховальну традицію?

– В українському селі небіжчика ховали на третій день, зі священиком, відспівували, влаштовували поминки. У роки Голодомору померлих просто скидали в яму, або збивали з підручних коробок щось подібне до труни – такі великі ящики. Але це було тоді, коли ще хтось із чоловіків родини лишався живий. Жінки тягли небіжчиків на цвинтар у ряднах, в мішках. І, побачивши свіжу могилу, могли просто покласти туди. Очевидці розповідали: прийшли ховати родича, а в ямі поскидувано з десяток інших небіжчиків – люди не мали сили копати окрему могилу. Особливо взимку 1933­го, коли ситуація склалася зовсім страшна. Іноді просто в сніг закопували. Навесні з’явилося дуже багато псів і котів, які розтягували ці рештки по вулицях.

Майже в кожному колгоспі були штатні посади збирачів трупів. Збирали їх по дворах на підводу й везли на кладовище. Ховали там по 10–20 у спільних могилах і прикопували. Одна жінка з Кіровоградщини, якій 1933­го було 6–7 років, згадує, що їм, дітям, було складно зрозуміти, чому всіх померлих везуть на одній гарбі, а потім скидають в одну яму. Бо ж доти було не так – покійника оплакували, хоронили з повагою й шаною.

За свою працю збирачі трупів отримували по 300–500 грамів хліба – це був спосіб урятуватися від голоду. Нерідко вони роздягали покійників і забирали їхній одяг. Один чоловік із Миколаївщини розповідав, що бачив, як хлопець викопав із могили труну вчителя і зняв з нього костюм, щоб виміняти на харчі. Є свідчення з Черкащини: вздовж доріг лежали роздягнені трупи померлих від голоду. Такої ницості в українському селі до Голоду 1932–1933 років не було.

Якщо село повністю вимирало, біля нього ставили чорну мітку, а потім робили “зачистку”: прибирали в кожній хаті, вичищали її. А далі завозили переселенців із Росії та Білорусі. Давали їм житло й роботу. Але в хатах, де повмирали люди, важко було вивести сморід. Тож чимало прибульців тікали. Їх насильно повертали.

Які міфи про Голодомор вас найбільше дратують?

– Про людожерство. Я працювала з архівами СБУ і можу сказати, що по всій Україні за цим фактом було порушено близько двох тисяч справ. Отже, сказати, що людожерство було масовим і звичайним явищем у роки Голодомору – кричуща неправда. Випадки канібалізму та трупоїдства – їх фіксували переважно в першій половині 1933­го – траплялися й були пов’язані з порушеннями психіки – людина вже не тямила, що робила. Але вони так шокували селян, що мені про один і той самий випадок розповідали з чотирьох сіл. Так, говорили про людожерство багато, але саме явище масове не було.

Батьки, боячись за своїх дітей, не випускали їх на вулицю, заклинали не заходити в чужі хати. Траплялися випадки, коли односельці чинили самосуди над канібалами, адже їхніми жертвами насамперед були діти. Наприклад, у селі Самгородок на Вінниччині жінку, яка з’їла дітей, повісили. Але знову ж – усе відбувалося внаслідок незворотних зрушень у психіці. І люди це розуміли, була навіть приказка: “Наш сусід уже здурів і дітей своїх поїв”.

Голод ламав людей. 1933­го набрали розмаху самогубства – тяжкий гріх за християнською етикою. Найчастіше – через повішання. Наприклад, жінка із села Воскресенське на Київщині наклала на себе руки, бо діти просили їсти, а вона не могла цього витримувати. А один чоловік із Вінниччини зізнався, що лишився живий тільки тому, що був такий безсилий, що не міг відірвати рукава від сорочки, щоб зробити мотузку. Були випадки, коли чинили самогубство сільські активісти: не витримували тиску районного керівництва, яке змушувало їх прирікати односельців на голодну смерть.

Голод розхитував традиційну мораль українських селян.

записав: Ігор ЛУБ’ЯНОВ, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО
Джерело: Gazeta.ua

  1. Олена СтепанівнаОлена Степанівна11-23-2012

    У всьому, що з нами трапляється на протязі життя є певна закономірність. Хіба не так?

Leave a Reply