Найошатніший колір – червоно-чорний, із символікою ОУН і УПА – Новодворська

Novodvorskaya

Пам’ятаєте, був такий роман: «Три кольори часу» Анатолія Виноградова. Зараз, правда, мало хто читає романи, всі сидять у Твіттері, заплутавшись у соціальній мережі, вилежуються на Фейсбуці. Шкода, що інтернет не сприяє громадському прогресу. У ньому викладають свої шалені програми різні монстри типу Брейвіка, насильники-педофіли чи мисливці на ні в чому не винних таджиків. Все ж у 19-20 століттях різній наволочі й мерзоті було складніше виставляти свою потворність і свої вади на загальний огляд. Дебілів жодне видавництво не друкувало б: вони не давали прибутку. Інтернет, при всьому своєму пізнавальному значенні, перетворився чи то на смітник, чи на пункт здачі макулатури, тому що в ньому немає фейс-контролю та інтелект-контролю і ніхто не заміряє рівень. У радянські часи журнал «Проблемы мира и социализма» змушували передплачувати працівників НДІ (науково-дослідних інститутів). Тільки ніхто його не відкривав і ніхто додому не приносив, тому що навіть папір був твердий, не туалетний.

До того ж, у наш інтернет поліз, підкорившись загальній моді, офіціоз, а сказати він не має що. Слово не найсильніша їхня сторона, вони більше звикли долучатися до справи за допомоги наручників, кийків і тюрем.

А роман «Три кольори часу» має до нас безпосередній стосунок. Частина пострадянського простору втопилась відразу, навіть не спробувавши пручатись. Каменем на дно пішли, навіть без спроби виплисти, Таджикистан, Узбекистан, Туркменистан, Азербайджан, Казахстан (хоч і провів блискучі економічні реформи).

Ми з Білоруссю якийсь час борсались. Білорусь втопилась першою, затягнена на дно вусатим русалом, бо ж не назвеш Луку русалочкою. Надто мало там було западенців, нащадків Кастуся Каліновського (таких, як Ірина Халіп, Володимир Некляєв чи Олександр Козулін), які підняли зброю проти Російської імперії у складі Речі Посполитої ще 1863 року. Як відповзти від самодержавства і його підручних: російського православ’я і охотнорядної народності? У Білорусі було надто мало ресурсів, вона швидше від нас подавилась ковтком свободи. Та є ще один утопленик.

Ми борсалися довше завдяки Єльцинові, який нас хоча б камінням у воді не закидав. І все ж була нафтова і газова амортизація удару, коли сліпих радянських кошенят викинуло на простір річкової хвилі, на жорстку милість свободи.

Але відійшов Єльцин, і ми стали здобиччю першого зустрічного Дракона, причому переоціненого, б/у. Не довго мучилась старенька в чекістських досвідчених руках. На даний момент ми плавно спускаємося на дно, а «Лівий фронт», комуністи і нацисти – камінь на нашій гнучкій шиї, і без цього розпеченій аж до червоного радянським ярмом. Недавно народ знову запитали, і він, сердешний, відповів. Кого б ви підтримали у 1917 році? 32 % – червоних, 8 % – білих і 60 % – нікого! Просто спитали б, чия влада в місті, – і приєдналися б. Ці 60 % сиділи вдома в 1991 році й у 1993-му. Вони також правильно підіймали руку на зборах у радянську епоху. Не «проти», звичайно, а «за». Це вони голосували за Путіна. Матрацний електорат, амеби. Партія шанувальників начальства будь-якого профілю. А 32 % на 8 % – ви розумієте, чому ми програли і реформи, і громадянську війну?

Отож два кольори часу у нас є, й обидва білі. Один – відразу, а другий викинули у процесі, пововтузившись. Місце зустрічі змінити не було можна. Воно на дні. Чи вам не мокро, дорогі росіяни? Країни Балтії відразу пішли в політ, європейські й назавжди недоступні. Те, що вони – лебеді, було зрозуміло від самого початку. А наша біда в тому, що не кожне гидке каченя перетвориться в лебедя. Каченя може просто бути потворою. Із роду в рід, від каченяти до качура, за 70 з гаком років плюс путінська ера.

А ось у Молдови є шанс. Надто грубо потягнули назад у зашморг, надто нахабно відібрали Придністров’я.

Грузія у великій небезпеці, але це не від звички до рабства. Навпаки, від звички до гордого беззаконня, гірської вольниці, бездержавного життя, абреків і абрагів із роману «Дата Туташхіа». Грузини – обранці свободи, які відбились від персів і турків, потомків Прометея (цю теорію пропонував Звіад Гамсахурдія). Будь-яка держава їм видається тягарем. Спочатку вони скинули Звіада і втягнули країну в громадянську війну, потім скинули Шеварднадзе. Ті, хто пішов проти Міхеїла Саакашвілі, прекрасного президента, йшли проти тяжкого тягаря сучасної цивілізації: закони, податки, чисті руки, пристебни ремінь, на червоний колір не можна, за 100 доларів хабара 9 років тюрми. Закони сучасної європейської цивілізації натерли мозолі Грузії. Це погано. Вільна країна повинна вміти себе організовувати, захищати, годувати і одягати. Але рабство Грузії не притаманне.

А Україна неоднорідна, вона не змінилась від 16-го століття, вона не тільки наша Україна, вона ще й окраїна Заходу, Польщі. Був батько Хмель, але й був батько Мазепа. Шляхетські вольності були властиві й жаданій Червоній Україні й таємничій Галичині. У 14-му столітті, коли проти Москви воював і гинув Великий Новгород, Марфа-Посадниця встигла попросити захисту у київського князя Михайла Омельковича, союзника Польщі. УПА і ОУН – це була українська молодь Заходу, приєднана в 1939 році. Вона вижила, в Польщі Голодомору не було, на Сході був, тому що Схід відразу в 1919 році дістався Москві. Ось як ми у 20-му столітті підтримали роз’єднання України на Східну і Західну. Могильною землею. У сибірські табори українську молодь везли ешелонами. Читайте Євгенію Гінзбург і Олександра Солженіцина. Звідти і «Свобода», прихід якої до Ради так обурює деяких європейців. Коріння «Свободи» у тих часах, коли лунало гасло «Комуняку на гіляку». «Свобода», в доповненні до «Батьківщини», привнесе до парламенту сліпучу ненависть до радянської історії. Нічого страшного. Вони без кулемета. Але Партія регіонів і Путін у Кремлі вже пригнулись. Український Захід наступає на український Схід. Це нормальний процес. Так колись сконав Третій Рейх. Шкода, що західне військо зупинилось на Рейні, а не на Волзі й не добило Сталіна в його лігві. Так що найошатніший колір нашого часу – це червоно-чорний, із тризубцем, символікою ОУН і УПА.

Публікацію цієї статті у перекладі українською мовою здійснено з відома автора. Статтю взято з російського інтернет-видання Грани.ру.

Джерело: Радіо Свобода

Leave a Reply