Поза кон’юнктурою

1932

Ми напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій. За мінімальними підрахунками, голод в Україні забрав близько п’яти мільйонів людських життів. І цей рік, і наступний — «ювілейні», адже минає 80 років із часу подій, що сталися у 1932 і 1933 роках. Ось чому насамперед варто бодай стисло пригадати –  а що ж тоді, власне, сталося.
Фото Андрій Товстиженко, ZN.UA

Надзвичайщина 

22 жовтня 1932 р. прийнято рішення Політбюро ЦК ВКП(б) про роботу в Україні «надзвичайної комісії» на чолі з одним із найближчих сталінських соратників Вячеславом Молотовим. Комісія та її голова конкретно працювали на те, що пізніше назвуть «геноцидом». Уже 30 жовтня 1932 р. Молотов повідомляв Сталіну: «Довелося жорстко покритикувати Українську організацію і особливо ЦК КП(б)У за демобілізованість у заготівлях».

«Надзвичайна комісія»  з листопада 1932 по січень  1933 року вичавила з українських селян близько 90 мільйонів пудів хліба. Значною мірою за рахунок того, що в українських селах у складі спецбригад із вилучення зерна діяло понад 100 тисяч активістів, які отримували певний відсоток від награбованого зерна та харчів
(і тим кормилися, а відтак  виживали).

5 листопада 1932 р. Молотов і секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич надіслали директиву обкомам партії, вимагаючи від них термінових та рішучих дій із виконання закону від 7 серпня 1932 року «з обоз’язковим і швидким проведенням репресій та нещадної розправи зі злочинними елементами у правліннях колгоспів».

18 листопада ЦК КП(б)У з участю Молотова ухвалив постанову «Про заходи по посиленню хлібозаготівель», якою посилювалися репресії на селі. Зокрема, до одноосібників, які не виконували планів хлібоздачі, дозволялося застосовувати натуральні штрафи: із м’ясозаготівель — у розмірі 15-місячної норми та з картоплі — у розмірі річної норми. І при тому треба було здавати хліб. Куркулів просто репресували за статтею за «контрреволюційні злочини».

20 листопада Раднарком УСРР ухвалив рішення про запровадження натуральних штрафів до колгоспів, котрі зривають план хлібозаготівель. 26 листопада у пресі надруковано наказ наркома юстиції і генерального прокурора УСРР, у якому підкреслювалося, що репресія — один із потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі. Було дозволено застосовувати нещадні заходи до куркулів та всіх «класових ворогів».

1 грудня Раднарком УСРР заборонив торгувати картоплею у районах, які злісно не виконують зобов’язань із контрактації і перевірки наявних фондів картоплі у колгоспах. 3 грудня у ряді районів України заборонено торгівлю м’ясом і тваринами. 6 грудня ухвалено постанову ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР «Про занесення на „чорну дошку“ сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі». Це рішення спричинило збільшення жертв Голодомору.

 

Сім’я розкуркуленого селянина на уламках зруйнованої хати в с. Удачне Гришинського району на Донеччині Фото М.ЖелєзнякаСім’я розкуркуленого селянина на уламках зруйнованої хати в с. Удачне Гришинського району на Донеччині Фото М.Желєзняка

15 грудня ЦК КП(б)У затвердив список 82 районів, куди припинялися поставки промислових товарів через те, що ці райони не виконали плану хлібозаготівель.

19 грудня ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР розглянули питання про хлібозаготівлі в Україні. Вони визнали ситуацію незадовільною і доручили «виправити» її Лазарю Кагановичу та Павлу Постишеву як «окремо уповноваженим».

Коли було зафіксовані перші смертні випадки, влада почала зводити «стіну мовчання» насамперед у самому партійно-державному апараті, працівників якого карали навіть за розмови про голод, не кажучи вже про спроби допомогти селянам.

23 січня 1933 р. Сталін та Молотов надіслали партійним і радянським органам прецікаву директиву. В ній підкреслювалось: міграційні процеси, що розпочалися внаслідок голоду серед селян, виявляється, організовані «ворогами Радянської влади, есерами і аґентами Польщі з метою агітації „через селян“ у північних районах СРСР проти колгоспів і взагалі проти Радянської влади». Органам влади і ҐПУ УСРР та Північного Кавказу наказувалося не допускати масового виїзду селян у інші райони. Відповідні розпорядження було дано транспортним відділам ОҐПУ СРСР.

Прикметна деталь: голод не зачепив сусідніх з Україною областей Росії. Ось чому потерпілі від голоду українські селяни (які могли пройти через встановлені кордони) ходили туди міняти і купувати хліб. Запровадивши так звану харчову блокаду, режим намагався перекрити шляхи селянам, котрі втікали з України або просто їхали по продукти в Росію. Україна перетворилася на голодуюче ґетто.

Пограбування 

29 червня 1932 року було засновано Всеукраїнську контору ТОРГСІНУ, тобто Всесоюзного об’єднання для торгівлі з іноземцями. Система магазинів ТОРГСІНУ діяла й раніше, вона обслуговувала, крім іноземців, також громадян СРСР. За валюту можна було купити продукти харчування та речі. І ось мету ТОРГСІНу уточнили: на ці магазини покладали надії у справі вилучення золота й коштовностей у населення, а тому мережу магазинів розширили. На жовтень 1933 року в УСРР діяло 263 магазини, які мали систему малих лавок, приймальних пунктів, відділень.

У 1931 році через систему ТОРГСІНУ до казни надійшло 6 мільйонів, у 1932 році — близько 50-ти, у 1933 році — 107 мільйонів валютних карбованців. Селяни несли до цих магазинів нагрудні хрести, обручки, сережки, родинні коштовності тощо. Протягом дня деякі приймальні пункти купували до 800 кілограмів золота. (Дуже часто, як засвідчують архівні документи, золото приймали однієї проби, а до реєстраційних актів записували — іншої). В обмін на обрядове золото селяни отримували товарні ордери (бони), а з 1933 року — так звані заборні книжки, які потім отоварювали на продукти. Цей процес нерідко затягувався до двох місяців, і траплялося, що врешті-решт отоварювати бони або заборні книжки було нікому: їх власники помирали від голоду. Існувала таємна інструкція — «не давати обіцянок покупцям на швидке одержання продуктів». Очевидці пам’ятають, що випадки смертей голодуючих прямо в кілометрових чергах по хліб або й відразу після отоварення були масовими.

Зі згаданих 107 мільйонів валютних рублів 86 мільйонів становили внутрішні надходження. До того ж магазини ТОРГСІНу були для ҐПУ свого роду «лакмусовим папірцем». Скажімо, якщо селяни здавали золоті монети, їх затримували відразу. Крім того, чекісти вимагали списки «золотоздавачів» з адресами та прізвищами. Директорів магазинів ТОРГСІНу зобов’язували переказувати валютні цінності у фонд індустріалізації. Отже, Голодомор 1932—1933 років був не тільки геноцидом, а й масштабним грабунком людей.

На початку 1933 року голод в Україні перетворився не лише на інструмент терору, а й на інструмент національної політики. Скерований в Україну за спеціальним рішенням Павло Постишев із «командою» партійно-державних працівників швидко знайшов винуватців голоду. Ними стали… самі українці, себто «українські націоналісти». Це радикально відрізняло ситуацію в Україні від того, що відбувалося, скажімо, в Росії або Казахстані (де втрати від голоду були дуже значними).

Тотальні політичні чистки й арешти не лише ознаменували кінець політики «українізації». Це була вирішальна фаза ліквідації того україноцентричного потенціалу, який уже ніколи не повинен був відродитися. У травні 1933 року італійський консул у Харкові Граденіго у повідомленні до посольства Італії в Москві, оцінюючи наслідки Голодомору, напише: «…Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».

Неправда на експорт

Разом зі злочинно відібраним у селян хлібом комуністи почали експортувати на Захід неправду про голод в СРСР. 14 січня 1933 року, відповідаючи на численні запити з-за кордону, нарком іноземних справ СРСР Максим Литвинов заявив, що голоду немає. Та правда пробивалася на Захід. І дипломатичними каналами, і в повідомленнях іноземних кореспондентів.

Тоді 23 лютого 1933 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів». Було встановлено порядок, «в силу якого вони можуть їздити по СРСР і перебувати у визначених пунктах тільки з дозволу Головного управління міліції».

Коли на Заході з’явилися протестувальники проти радянського «голодного» хліба, сталінські дипломати вміло (слід визнати) цьому протистояли. Нагадаю, що до Радянського Союзу запрошували екс-прем’єр-міністра Франції Едуарда Ерріо, письменників Ромена Ролана, Анрі Барбюса, Бернарда Шоу. Вони заявляли, що голоду не бачили. На щастя, приїздили й ті, хто не заплющував очей на тодішні реалії.

Наприклад, у липні 1932-го в Україні опинився англійський письменник і філософ Артур Кестлер. Його подорож розпочалася з Шепетівки. Саме тут на захоплено-наївного європейського комуніста чекало перше знайомство з безрадісним радянським життям. Він побачив муки українських селян, про яких написав: «Поїзд, пихкаючи, повз українським степом, часто зупиняючись. На кожній станції юрмилися обірвані селяни, простягали нам білизну й ікони, благаючи в обмін трішки хліба. Жінки піднімали до вікон купе дітей — жалюгідних, страшних, руки й ноги як палички, животи роздуті, великі, неживі голови на тонких шиях. Сам того не підозрюючи, я потрапив в епіцентр голоду 1932—1933 років, що спустошив цілі області й забрав життя в кількох мільйонів…».

По вересень 1933-го Кестлер перебував в СРСР, описавши, зокрема, те, яким був Харків під час Голодомору. Радянський Союз Кестлер залишив із тяжким почуттям: «Хоча я і зберіг віру в комунізм, життя в Росії справило на мене гнітюче враження».

Ще один приклад — британський журналіст на ім’я Ґарет Річард Воган Джонс. Він приїхав до Москви у березні 1933 року, після чого таємно їде в столицю УСРР Харків для вивчення чуток про великий голод. Виходячи з поїзда, він прямував українськими селами і скрізь бачив Голодомор. Кишеньковий щоденник Джонса зберіг слова одного сільського голови: «Раніше ми мали коней, корів, свиней та курей. Нині ми помираємо з голоду. Раніше ми годували світ. А нині вони забрали геть усе… я б мав запросити вас та пригостити як гостя курятинкою, яйцями та добрим білим хлібом. Але зараз ми і хліба не маємо в хаті. Вони вбивають нас».

Джонс надрукував серію статей про голод, за що став у Радянському Союзі персоною нон-ґрата. Ще один знаменитий англійський журналіст і письменник, Джордж Орвел, нарікав, що Голодомор в Україні «залишився поза увагою більшості англійських русофілів».

І не лише англійських. Але тепер поволі ситуація змінюється. Чимало країн уже визнали Голодомор геноцидом. У надрукованих останніми роками серйозних дослідженнях показано, що інструменталізація голоду, його різноманітні за формами, але універсальні за фатальним наслідком каральні практики підтверджують: це був геноцид. Докладно написано, як він чинився.

Хоча донині спровокована сталінським режимом неправда про Голодомор і прагнення дискредитувати (чи прибрати, як того ж Джонса) авторів правди про нього дається взнаки. Безперечно, ми спостерігатимемо новий тур полеміки, нові антиукраїнські хвилі (не лише зі Сходу, а й із Заходу!) у дискусіях про голод в СРСР на початку 1930-х років і про Голодомор в Україні.

Ось чому тепер мені хочеться надати слово людям, котрих важко запідозрити у заанґажованості чи упередженості щодо проблеми Голодомору.

Послухаймо!

 

Черги за хлібом до магазинів системи ТОРГСІН у Харкові, 1933 р. Фото інженера А.ВінербергераЧерги за хлібом до магазинів системи ТОРГСІН у Харкові, 1933 р. Фото інженера А.Вінербергера

Автор відомої і підтриманої світовою спільнотою Конвенції про геноцид правник Рафаель Лемкін. Свого часу він солідаризувався з українцями з діаспори, підтримував їхні спроби донести до світу інформацію про Голодомор. Його стаття «Радянський геноцид», розшукана канадським професором Романом Сербиним.

Зверну увагу на таку тезу Рафаеля Лемкіна: «Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самої суті совєтизму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього „союзу республік“ і вирішили переробити його, пристосувавши до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином». Якщо вдуматися у ці слова, можна зрозуміти, чому у 1930-х роках московські вожді намагалися «переробити» українців із допомогою Голодомору, а також зрозуміти, чому й тепер деякі російські політики (і політикани) прагнуть «переробити» незалежну Україну.

За цих умов і українцям, і всім, хто не на словах, а на практиці хоче нас підтримати, потрібна консолідація, базована на колективній пам’яті. На формування такої пам’яті, покликаної зміцнити, а не послабити нас, працює і видрукувана різними мовами стаття Рафаеля Лемкіна, який незаперечно довів, що проти України чинився геноцид.

Тепер слово професору Стенфордського університету Норману Наймарку, який написав книжку «Геноциди Сталіна». У 2010 році її було видано у США, а 2011 р. з’явилося українське видання книжки. На думку Наймарка, Голодомор в Україні слід вважати актом геноциду. Є вдосталь доказів, а може — і вирішальна сума доказів, які свідчать: Сталін та його оточення знали, що масовий голод в СРСР у 1932—1933 рр. завдав особливо дошкульного удару по Україні, і були готові спостерігати, як мільйони українських селян гинуть внаслідок цього. Вони не доклали жодних зусиль, щоб допомогти, не дали змоги селянам самостійно шукати їжу в містах чи деінде в СРСР й відмовлялися послабити умови хлібозаготівлі, аж доки не стало надто пізно. Наймарк підкреслює: «Сталінова ворожість до українців та їхніх спроб зберегти особливу форму самоврядування, а також роздратування опором проти колективізації з боку українських селян ще більше загострювали Голодомор».

А ось що стверджує французький професор Ален Безансон: «Саме ретельна організація екзекуції надала українському Голодомору характер геноциду — другого в нашому столітті після вірменського; третім став геноцид єврейський». І ще такі слова: «Російсько-українські відносини після злощасної Переяславської угоди розвивалися завше в напрямі поетапного нищення України. Тому надзвичайно важливо, щоб Україна знала свою історію». 

У книжці «Лихо століття. Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту» Безансон пише про схожість і різницю між комунізмом та нацизмом, між єврейським Голокостом і Голодомором. Він не плекає ілюзій із приводу поінформованості Заходу про трагічні події в Україні на початку 1930-х років, але при цьому підкреслює: самі українці мусять більше робити, аби пробити стіну мовчання.

Цю стіну він прагнув колись пробити сам, наштовхуючись на спротив. Наприклад, коли у 1972 році хотів перекласти французькою мовою повість російського письменника Василя Ґросмана «Все течет». Навіть перекладена, ця повість миттєво, за чиєюсь вказівкою, зникла.

Ми згадали Василя Ґроссмана. Його оцінкою і завершу. Він поставив поряд голодну смерть української дитини «серед степу широкого» і голодну смерть єврейської дитини в нацистському концтаборі. Дехто боїться таких порівнянь.

Не біймося! Це правда.

Джерело: Дзеркало тижня

  1. ОглядачОглядач11-26-2012

    Чим більше буде зростати рівень нашої культури та інтелігентності, тим більше ми будемо ставати співчутливими не лише до чужого горя, але і до проблем загальнонаціональних, чого зараз, нажаль, не спостерігається.

  2. ПереглядачПереглядач11-27-2012

    Не спостерігається, бо люди зомбовані капітельманами, батьки та ідеологія яких знищувала і знищує українців

Leave a Reply