Народна пам’ять вічна

Sverstyuk1

Сьогодні нас збирає скорботна пам’ять – біль людської пам’яті. Той рятівний біль не затихає. Приглушений спершу, він прокинеться через півсторіччя і волатиме до неба. І головне, та пам’ять переходить у свідомість і сумлінні чужих вільних людей, які мають дар відчуття правди і обов’язок совісті.

Здавалося б, яке діло американським інтелектуалам Джеймсу Мейсу чи Роберту Конквесту до трагедії в невідомій їм Україні? Але людяність споріднює дітей Землі.

Брутальне зневаження українців і нищення народу вражало і жахало іноземців.

З мільйонів людських жертв Голодомору мені особливо запам’яталася мати з Полтавщини, яка одягла у вишиванки своїх трьох дітей, сама одяглась і замкнула двері від чорного світу.

Так їх і знайшли чотирьох урочисто одягнених, мертвих.

Поняття “геноциду” ввів у юридичний обіг Рафаель Лемкін і дав йому визначення як стратегічно задуманому злочину.

Він не конче означає нагальне знищення нації, як, скажімо, у випадку Голокосту. Він скоріше означає скоординований план різних дій, спрямованих на знищення суттєвих основ життя нації — культури, мови, національних почуттів, релігійних та економічних опор.

Поступовий геноцид як нищення особистої власності, безпеки, свободи, гідності почалося в Україні в кінці 20-тих років. Нема сенсу убивати сорок мільйонів селян, коли досить убити мозок — інтеліґенцію, душу — церкву і мову, а решту стероризувати голодом і перетворити народ на залякану масу рабів.

Полювання на українців почалося демонстративно — в день народження Тараса Шевченка. 9 березня 1930 року в Харківському оперному театрі почався відкритий суд над українською інтеліґенцією, звинуваченою… в тероризмі.

Смерть від голоду найстрашніша. Світ знав і промовчав задушення семи мільйонів людей у мирний час за один рік в центрі Європи. А тим, що уціліли, було заборонено казати слово “голод”.

Великі злочини паралізують свідомість, але потім правда вибухає. “Каїне, де твій брат Авель?”. Каїн приховує злочин перед Богом: “Хіба я сторож брату моєму?”.

Злочинці завжди приховують злочин і саме те приховування викликає бажання розкрити приховану правду.

Розголошення Голодомору прискорювало падіння імперії зла. В основі голосування українця за незалежність 1 грудня 1991 року лежала також пам’ять про Голодомор.

Багато держав, десятки парламентів світу визнало геноцид України.

А Кремль і досі не визнає. Тобто по суті зберігає Каїнову “секретність злочину”.

Однак для нас, на мій погляд, важливіше визнання Голодомору з боку самих українців, бо це є мірою їх пробудження, розкріпачення. Не визнають найчастіше люди, що травмовані долею своїх предків і успадкованим страхом.

Історична пам’ять сягає біблійних глибин. Вона закоренилася у наших святах, у нашій натурі. Ми пам’ятаємо день розп’яття Христа, пам’ятаємо день страти Йоана Хрестителя… Пам’ятаємо імена мучителів і їхніх жертв, пам’ятаємо відступників…

Християнська свідомість зберігає пам’ять століть. Та пам’ять вічного.

Ми повинні віддати честь українському президентові, що відновлював національну пам’ять. Що побудував цей музей Голодомору на київських горах. Інакше ми мали б пам’ятники Голодомору тільки в Канаді, Америці і Австралії. А ось тут уже стояв би “елітний” ресторан.

Схиляю голову перед усіма замученими Голодомором, а також перед тими, хто поклав камінь пам’яті Голодомору. Нехай ця пам’ять додає нам сил і мужності. Пом’янемо їх у своїх молитвах.

Євген Сверстюк, для УП

Від редакції:
До цієї статті на Українській правді є ряд коментарів.
З одним з них ми хочемо вас познайомити:
Уроки, які нам слід зробити з тієї страшної Катастрофи.
1. Ось що буває, коли народ не має своєї держави. Бережімо Україну понад усе!
2. Хай чорні листопадові дні Великої Скорботи вчать нас підтримувати одне одного у печалі. Але хай вони навчать нас і об’єднуватися у боротьбі зі Злом.
3. Голодомор назавжди змінив Націю. Ми вже ніколи не будемо такими, якими могли би бути, аби жорнова смерті пройшли повз. Але чи не Боже чудо, що попри все ми вижили?! Що вирвалися з того пекла, не згинули навіки вічні?! Бог ласкавий до України, тож вміймо бути вдячними Йому!
4. Кожна закатована голодом душа наших предків має бути пом’янута, відспівана і щиро відплакана. Їм не потрібне відомщення, але їм потрібний наш пекучий жаль і наше розкаяння за чужі гріхи. Для того, аби їхні невинні душі знайшли вічний спокій і поверталися на цю прекрасну і стражденну землю світлими ангелами, вимолюючи для України у Всевишнього долі кращої, ніж та, яка випала їм.
Вічна пам’ять!

Leave a Reply