Єднаймось, браття! Або: Про користь від написання правдивих статей

Ruky

Ганебно бути бідним та незнатним в суспільстві, що йде правильним шляхом. Ганебно бути заможним та знатним в суспільстві, що йде неправильним шляхом.
Конфуцій


Однією на всіх є тільки істина, а правда у кожного своя.

Істина – це те, що існує об’єктивно. Правда – те, як людина бачить це і сприймає.

Тому істина нас об’єднує, тоді як правда дозволяє кожному бути самому собою.

Але в певні історичні моменти істина розводить по різні боки, а правда об’єднує…

Засновник “Тризубу” імені Степана Бандери Василь Іванишин, коли ще був викладачем Дрогобицького педінституту, розповів мені одного разу, як він читав лекції.

Заходив в аудиторію та найперше “шукав очі”. В будь-якій аудиторії, казав він, є хоча б пара очей, для яких варто викладатися. І коли ці очі знаходиш, вся наступна лекція іде, як яхта при попутному вітрі…

Основною проблемою соціальних наук ще років двадцять тому було питання про вирішальний фактор людської поведінки: соціальні умови чи вроджені якості. З остаточним розшифруванням геному людини, все стало на свої місця.

Якщо в післявоєнному світі твердження про те, що основи людського світогляду закладаються генетично, сприймалося як пропаганда нацизму, то сьогодні не знати цього вже не comme il faut у серйозній науці.

Німецький вчений Гуннар Гайнзон, якого дехто порівнює з Марксом сучасної соціології, пише: “Неправильні ідеї не з’являються зі Священного писання, вони створюються самими людьми, тому що їм потрібні неправильні ідеї, щоб виправдати свої дії.

Відповідно, їх не можна зупинити, пояснивши, що їхні ідеї неправильні. Рухи не створюються неправильними ідеями. Навпаки, неправильні ідеї народжуються для потреб рухів”.

Опустимо епітет “неправильні”, але якщо первинним у виникненні ідеї визнається потреба якогось руху, то логічно припустити, що пропаганда та агітація тільки тоді дають бажаний результат, коли відповідають внутрішнім прагненням аудиторії.

В цій схемі відповідна ідеологія є тільки каталізатором, що запускає вже наперед запрограмовані процеси в душах людей, виводить маси з апатії й веде їх туди, куди вони самі прагнуть, тільки шляху не знають.

Отже, в кожній людині є зашифрованою своя об’єктивна місія, й тільки тоді людина стає вільною та розкриває свій потенціал, коли вона цю місію реалізує.

Зрозуміло, далеко не всі ближні є геніями, і навіть найкраща ідея з дипломом “Кембріджської академії” не зробить з бандита – професора, а з осла – вченого, хоч ти йому Героя України присобач на одне місце. Однак, те, що в кожної людини є свій шлях, зобов’язує ставитись до цього з повагою.

Той, хто вважає, що будь-кого можна “перевиховати” під певну суспільну модель, неминуче прирікає себе на остаточне вирішення проблеми розходження інтересів реальної сукупності індивідів з моделлю суспільства, яку їм намагаються нав’язати.

Фактичний рівень злочинності в суспільстві якраз і відображає розбіжності між юридично існуючою моделлю та об’єктивно оптимальним ладом для даного народу. Бо так само, як кожна людина прагне бути самою собою, так і кожен народ схиляється до життя за оптимальними для нього нормами поведінки.

Відповідно, одна й та сама ідея одні спільноти об’єднує, а інші розвалює.

Проблема полягає і в тому, що в певні періоди свого існування будь-який етнос перестає бути ментальною цілісністю. А тому на питання про оптимальну модель свого життя не може дати зрозумілої відповіді.

На початках будь-якої спільноти стоїть ідея. Ця ідея “заводить” маси, спрямовує всіх в одному напрямі й перетворює хаотичні зборища індивідів в спільноспрямовану єдність.

Однак, не навколо всякої ідеї формується щось життєздатне. Скажімо, ідея “жити, як в Німеччині” може зібрати під свої прапори хіба що соціальних паразитів.

Ідея ж на перспективу мусить бути благородною, реальною та унікальною.

Але навіть наявність такої ідеї не гарантує, що щось з того буде.

Коли генетичних паразитів в суспільстві розплоджується занадто багато, то будь-яка конструктивна думка там гаситься на корені, а популярними стають віяння, скажімо так, неадекватні.

Там, де більшість хоче жити як в Німеччині, а працювати як на Кубі, всяка ідея втрачає свій творчий потенціал, спільні інтереси нівелюються, й на перший план виходять питання індивідуального самоутвердження.

Але хіба можна собі уявити благородного аристократа, що йде в спілку з колишнім шапкокрадом заради дерибану народного майна?

Ще важче собі уявити, щоб дегенерат зміг вижити своїм розумом.

Суспільство починає активно рухатися до розпаду на окремі ментальні субспільноти, кожна – зі своїм баченням та усвідомленими завданнями.

Рівень соціальної дистанції всередині цих субспільнот є на порядок нижчим, ніж між ними, тому принципи, які ними сповідуються, є для їхніх членів важливішими, ніж будь-які загальнонаціональні проблеми.

Кожна з них має свої оригінальні плани на майбутнє, а катаклізми для того й існують, щоб відокремлювати зерно від полови.

Тому періоди стабільного зростання чергуються з періодами руїни.

Руїна, як правило, спричиняється зміною історичних умов існування етносу, тобто – переформатуванням вимог до нього. Одна реальність себе вже вичерпала, а для іншої потрібне зовсім інше.

Це можна порівняти зі зміною видів змагань, коли на одному етапі естафети оптимально почуває себе довгоногий худорлявий стрибун, а на іншому – телесатий важкоатлет.

Історичне завдання руїни – очистити дану расу від всякого роду дегенератів, зайвих матеріальних благ та, відповідно, дурних мрій. Внаслідок чого народ отримує впевнену свіжість погляду та непереборний потяг до великих звершень.

Отже, завершення періоду руїни слід сподіватися тоді, коли найбільш відповідна вимогам часу субспільнота завершить формування нової нації під себе на основі ідеї, що найбільш адекватно відображатиме як актуальні всесвітні проблеми, так і найбільш ефективний шлях їхнього розв’язку в окремо взятій країні.

Розпад колись цілісного етносу на субспільноти відбувається за рівнем усвідомлення. В одного горизонт бачення – на тисячу поколінь, в іншого – до найближчої пляшки.

Очевидно, що навіть перебуваючи в одному і тому самому місці в один і той самий час, перспективи свої і світу вони будуть оцінювати по-різному. Звідси – й фундаментально відмінні підходи до загальної політики.

Рівень усвідомлення людини визначається досконалістю її мозку, як генетичною, так і функціональною. А рівень її свідомості, в свою чергу, визначає рівень оптимальності її поведінки.

Розуміння принципів Всесвіту доводить силу людини до абсолюту, але на це здатні одиниці. Найкращого багато не буває.

Людина при народженні отримує невідчужувані права, але не завжди – здатність ними користуватися: чим досконаліше суспільство – тим більше обов’язків вона накладає на своїх членів; і для того, щоб тримати в голові все необхідне для життя в цивілізованій спільноті, потрібно мати цю голову достатнього розміру.

Основних рівнів свідомості можна виділити чотири: фізіологічного тіла; творчої особистості; представника певної раси; частинки Всесвіту.

І різні рівні усвідомлення спонукають людей на різне ставлення до світу.

В межах однієї системи досконалий будує, примітивний – руйнує.

Без досконалого примітивний вижити не може, однак, наявність останнього позбавляє досконалого всякого сенсу життя: неможливо ні створити нічого тривкого, ані жити по-людськи.

Досконалих – одиниці, примітивних – легіони. Коли якийсь розумник спробує оприлюднити свою оригінальну думку, що суперечитиме уявленням “подавляючої” більшості, його, швидше за все, затопчуть, як Гамана.

Але яке ж роздратування поглинає індивіда, коли жертовно виплекане ним для блага людства з перспективою на століття кимось, менш головатим, але статусним, пускається на задоволення своїх хвилинних наймерзенніших потреб!

І нема на то ради…

Як писав Шекспір:

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в роскоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості ганебний суд,

І злу – добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов моя.

Коли бачиш аристократа в наймах в дегенерата, то розумієш, що цей тлінний світ вже нічого не вартує…

В певні моменти найбільш досконалим представникам певного народу привабливішим стає померти за свою ідею, аніж довічно скніти під проводом “недоуків”.

Ідея, що її аристократ вважає вартою його життя, відображає краще суспільство, в якому люди, подібні йому, матимуть змогу жити гідно. І не біда, що будувати це життя, як правило, доводиться на вітрі, камені й піску, тобто там, де ніхто, крім найсильніших духом і розумом вижити не може, головне – це мати змогу бути людиною серед людей.

Щастя – це коли тебе розуміють…

Коли якийсь етнос покидають найбільш розумні, всякий поступ у ньому нівелюється, і дні його злічені до того моменту, доки не прийде хтось більш розвинутий та не зажене реліктів в резервації.

Народ без мудреців – як корабель без навігаційних приладів. Його носить в океані, як сміття, доки не викине на якісь скелі й тим не припинить існування, що вже давно втратило всякий сенс.

Але ж катастрофа настає не тому, що буря на морі чи криза в Європі, а тому, що пливли не туди.

Однак, це зрозуміло лише тим, хто має можливість спостерігати все збоку. Тим же, хто на кораблі, позбавленим всякого розуміння, де вони знаходяться, здається, що все йде, як потрібно, лише щоб була стабільність та не було війни…

Може виникнути питання: а чи не ганебним є для кращих людей нації покидати її в найскрутнішу хвилину?

По-перше, це не вони її кидають, це вона їх кинула.

В своєму актуальному статусі наймудріші та найчесніші в Україні позбавлені всякого впливу на суспільні процеси, а відтак – є для неї лише зайвим баластом.

По-друге, в суч. українців, як і у всякого народу в руїні, немає вибору вижити чи відійти, а є вибір між відійти, перевтілившись в щось абсолютно нове, а чи просто відійти.

В таких умовах поняття честі та гідності втрачають свій традиційний зміст.

Уявімо собі, якби, скажімо, ті ж Мойсей чи Ісус, замість кликати людей до незвіданого і тим підбурювати їх проти рабських традицій своєї батьківщини, сумлінно трудилися б “на своїх постах” на користь сучасних їм держав.

А якби Вашингтон з Джеферсоном замість війни за незалежність до останнього виконували б свій “громадянський обов’язок” перед короною, як і належить справжнім англійським аристократам?

Напевно, здобули б якісь регалії…

А світ і до сьогодні за найвищий авторитет вважав би тильну частину сестри нареченої принца, чи то б пак, фараона з “божественною” пляшкою на голові…

Модель ринкової демократії є оптимальним способом існування для людей, здатних мислити цінностями третього рівня.

Вже тому цю модель не можна вважати останнім подихом цивілізації. А це – сигнал до дії всім незадоволеним.

Світ матеріального накопичення добігає свого кінця. Основні ідеї, на яких він будувався – теорія ринкової демократії та марксизм – хибують однією спільною вадою, і тому час домінування цих теорій обмежений епохою капіталізму.

Вада ця – вже згаданий соціально-економічний детермінізм, що був однаково життєво важливим для імперій по обидва боки океану.

Якщо виходити з нього буквально, то необхідно прийняти за даність, що розвиток всіх народів світу підпорядковується загальнообов’язковому алгоритму, й існує певна універсально ідеальна модель суспільства, тому питання тільки часу, коли всі народи світу зіллються в єдиній державі.

Розходження полягало лише в тому, як ця держава повинна виглядати. Вірніше: хто повинен грати в ній першу скрипку – соціально орієнтовані слов’яни чи агресивно підприємливі германці.

Поява таких наук як генетика, соціоніка, етнологія, тощо перетворила соціально-економічний детермінізм на різновид флогістону, а розпад СРСР поставив на ньому остаточний хрест.

Олександр Бобик, для УП

  1. андікандік12-02-2012

    Іванишин підтримував Януковича і цим все сказано про “Тризуб”

  2. ФфуФфу12-03-2012

    Ця стаття написана для розумних та інтелігентгих людей, а не для “андіків”. Ідіть на дрогінфо,і там поплюйте, як вже інакше не можете.

  3. єсєс12-03-2012

    Не кажи людям що їм робити і вони не казатимуть куди тобі йти 🙂

  4. А.ОА.О12-04-2012

    Стаття прекрасна. А Іванишину не треба було навіть шукати очей, він був прекрасним викладачем і умів переконати кожного в тому, що він розповідає. Не вірю, що Іванишин, царство йому Небесне, підтримував Януковича. А ось в одному автор таки помилився, коли написав ” навіть найкраща ідея з дипломом “Кембріджської академії” не зробить з бандита – професора, а з осла – вченого, хоч ти йому Героя України присобач на одне місце.” Як бачимо, зробила. Проффесора маємо навіть не після Кембріджа. І Героя України багатьом присобачили разом з докторськими званнями.

  5. до А. О.до А. О.12-04-2012

    Та не став і ніколи не стане він професором за жодні багатства світу.! Бо саме ті 200 000 інтелектуалів, що поки що є на Україні і роблять тут погоду добра і честі, справедливості і ласки. А решта-повинні повірити їм і приєднатися до їх поглядів. Бо далі-спалена пустеля і надовго.

  6. СвідомийСвідомий12-04-2012

    згоден з одним,що не можна бути багатим у такій бідній і обездоленій державі,як Україна, їздити на дорогій машині по бездоріжжю,любити і балувати своїх дітей, знаючи що інші голодують. Думаю, що люди повинні побачити у житті інші цінності-моральні, але для кожного- свій час для усвідомлення цього. Головне, щоби не було запізно.

Leave a Reply