“Батя мене з дому виганяв, мама заступилася”

Mova

Ігор Мітров на Подолі в Києві. Навчається на відділенні російської мови і літератури й іноземної мови в університеті імені Тараса Шевченка

Ігор Мітров на Подолі в Києві. Навчається на відділенні російської мови і літератури й іноземної мови в університеті імені Тараса Шевченка

фото: Северин Наливайко

21-річного Ігоря Мітрова комісія Керченського військового комісаріату 2010 року направила на тритижневе стаціонарне обстеження у психоневрологічному диспансері. Підставою стало те, що Ігор з лікарями, як і всюди, спілкувався українською мовою. Діагноз — психопатія, неврастенія та розлад особистості. Зараз Мітров навчається в столичному університеті ім. Шевченка на філолога.

— Пішов я на медкомісію у військкомат. Відкосити не хотів, навпаки — пішов, а мене не взяли. Це було після того, як я кинув університет і рік сидів без роботи й без інтересу до всього. Думав, піду хоч в армію, — розповідає Ігор Мітров. П’є чай у квартирі на Подолі, куди з друзями прийшов у гості.

— Повісток не було, я сам пішов до них. Здерли з мене штраф — 34 гривні. Це адміністративне порушення, бо два призови пропустив. Направили на медкомісію. Всіх лікарів пройшов, а з психіатром треба ж говорить. Ставили мені провокаційні запитання про релігію, війну, націоналізм. Заговорив. “И че это вы на украинском?” Сказав їй, що це державна мова в Криму така. Тьотінька зразу: “Это уже поза, это расстройство личности”. Я три тижні був у дурці. Сказали, що не годжуся в армію, не можна мене воєнізувати.

Від нього чути тютюновим димом. Працював у Керчі півроку пекарем та археологом, у історико-культурному заповіднику. Розкопував античні городища Панткапей, Тірітака, Парфеній.

— Україномовним мене зробив один тиждень життя в 14 років. Українською говорю з дев’ятого класу. Послали тоді мене зі школи на всеукраїнську олімпіаду з української мови в Суми. Там і почув я вперше живу мову, відмінну від тієї, якою говорили диктори телебачення. Почув якусь альтернативну точку зору на історію. Я не сумнівався, що СРСР — то добре, що весь пострадянський світ об’єднує одна мова, що в нас правильна влада. У Сумах мені відкрили очі.

Ігор доливає окропу в зелений чай. Сідаємо на підлогу. В кімнаті за столом спілкуються півдесятка хлопців та дівчат. Обговорюють туристичне спорядження і стрибки з парашутами.

— Де ти вивчив українську, що аж на олімпіаду послали?— запитую в Ігоря.

— Та я її знав. Вважаю, що її всі люди, в кого працює телевізор і хоч трошки голова, знають, бо вона схожа на російську. Сумський історик Микола Карпенко подарував мені свою книжку “Велика Вітчизняна чи Друга світова?”. Прочитав я книжку й почав із тих пір думати. Я після школи на літтворчість до Києва поступив в університет Шевченка. Побачив за рік, що це абсолютно не потрібні кафедра, спеціальність і нікчемні викладачі. Я чекав іншого. Думав, будуть спецкурси, майстер-класи, читання відомих поетів-прозаїків, зустрічі з письменниками. А вийшла фігня нудна. Я це все закинув наприкінці третього семестру.

— У Керчі в мене був український клас, там говорити українською, по ідеї, мали би всі. А розмовляли тільки я, вчителі математики і малювання. Математик Ярослав Грабовський був із Дрогобича. Розповідав про Стуса. Батько вчителя малювання Василя Хімія у списках НКВС був серед ворогів радянської влади. Більше в школі українською — ніхто. А я почав говорити зразу з усіма і з батьками. По поверненні з Сум кажу: “Чуваки, я тиждень жив з україномовними, ще відходжу”. Потім вирішив — навіщо від цього відходити? Однокласники сприйняли нормально. Коли ми десь гуляли чи бухали, дехто теж намагався переходити на українську. Батя мене з дому виганяв. Він ярий паклоннік етава ідіатізма радянського. “Мне хохлы дома не нужны”, — показував на двері. Мама завжди припиняла ці скандали, але поглядами підтримувала батька. Але коли батя сказав валити з дому, вона за мене заступалася.

Присутні в кімнаті замовкають і прислухаються до нашої розмови.

— Минулої осені два ведевешники дали мені звіздюлєй. 14 жовтня на Покрови я начепив на рукав стрічку жовто-блакитну. Як надавали мені по морді, я плакав не тому, що було боляче і кров текла з усіх дірок. Просто було прикро, що можна бити людей за те, що вони говорять іншою мовою чи мають іншу точку зору.

— А не пішов поголос по Керчі, що є такий парєнь, говорить українською? — запитує 25-річна Наталя Шевчук.

— Якби щоразу, коли мене побили гопники, писали про мене, я б уже був на третьому місці за популярністю — після Януковича і Мазурка, — говорить Ігор.

Живе в університетському гуртожитку. Зустрічається з 20-річною Олександрою Статкевич.

Джерело: Gazeta.ua

Leave a Reply