“Я думав, що хоч трохи допоможу своїй нації” – як “оунівці” грабували пошту

Prapor Chervono Chornyj
Учасники нападу на поштове відділення в місті Городок на Львіщині (до 1945­го – Городок Ягеллонський) під час судового засідання, зліва направо: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Мирослав­Мар’ян Жураківський. ”Усі обвинувачені – молоді хлопці у віці 21–27 літ, – описував їх кореспондент львівської газети ”Діло”. – Дрібної будови, худощаві, зі слідами переживань останніх днів. Лиця інтелігентні. Роблять вражіння щирих, отвертих молодців, страшенне вимізерованих, простої і нескладної вдачі”

Учасники нападу на поштове відділення в місті Городок на Львіщині (до 1945­го – Городок Ягеллонський) під час судового засідання, зліва направо: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Мирослав­Мар’ян Жураківський. ”Усі обвинувачені – молоді хлопці у віці 21–27 літ, – описував їх кореспондент львівської газети ”Діло”. – Дрібної будови, худощаві, зі слідами переживань останніх днів. Лиця інтелігентні. Роблять вражіння щирих, отвертих молодців, страшенне вимізерованих, простої і нескладної вдачі”

“Експропріаційний напад” на пошту в місті Городок поблизу Львова закінчився провалом. Двоє бойовиків Організації українських націоналістів загинули, двох арештували й засудили до страти. Більшість зуміли втекти.

У середу 30 листопада 1932 року поштове відділення повітового міста Городок, що за 25 км на захід від Львова, жило за звичним ритмом. Поштарі вовтузилися з кореспонденцією, касири приймали у відвідувачів оплату. Якийсь чоловік ходив кабінетами й пропонував купити в нього рогожу – грубу господарську тканину.

– Руки догори! На землю! – раптом пролунало о 16.55.

До будинку ввірвалися понад десяток чоловіків у чорних полотняних масках. Один перерізав телефонні дроти, троє побігли до каси. Решта з пістолетами в руках стали на вході й виході й розійшлися по кабінетах. Наказали всім лягти на підлогу й не рухатися. І тут пролунали постріли, а потім почалася стрілянина. Здійнялися галас і метушня. Зіткнувшись із опором, грабіжники відступили. Одного з них куля наздогнала біля входу до пошти, другого – за кілька десятків метрів від будівлі. ­Решта нападників розбіглися в різні боки. Наступного дня в лікарні помер поштар Людвік Колач – він стріляв услід втікачам й отримав від них кулю в горло.

“Три трупи й вісім поранених! – писала польськомовна газета Wiek Nowy, що виходила у Львові. – Бандити забрали із собою 3 тисячі злотих у мішку. Більше грошей не знай­шли, хоч вони й були на видному місці. З нападу та знайдених речових доказів видно, що нападниками були ­члени української бойової організації ОУН. При одному вбитому знайшли посвідчення студента “Політехніки” і значок тризуба в піджаку, а в кишені перець і цитрину”. Перець використовували, щоб засипати сліди, аби поліцейські собаки не змогли взяти сліду. А лимонами мали гасити спрагу. Невдовзі газети повідомили й особи вбитих грабіжників. Ними виявилися студент Юрій-­Мирослав Березинський і статист львівського театру Володимир Старик.

Тим часом поліція розпочала розшук решти грабіжників. Близько опівночі надійшла звістка зі станції Глинна Наварія, за 10 км від Львова: там невідомі відкрили стрілянину по поліціянтах, коли ті хотіли перевірити їхні документи. Коменданта станції смертельно поранили. Під ранок наступного дня за 45 км від Городка працівник залізниці побачив двох підозрілих чоловіків, які йшли залізничним насипом. Попросив їх зійти з колії, а сам подався до поліції. Нападники полями рушили до найближчих сіл Розвадів і Верині, нині Миколаївський ­район Львівської області. Там на них чекали близько сотні селян. Утікаючи від їх переслідування, мусили відстрілюватися, одного поранили. Та коли грабіжники перейшли вбрід річку Дністер, місцеві їх оточили. Обох побили, відібрали револьвери й віддали поліціянтам.

Селяни з­під Городка, початок 1930­х. Біля села Веринь, де затримали Василя Біласа та Дмитра Данилишина, місцеві селяни на знак спокути насипали символічну могилу. Польська поліція її розкопала, але молодь Вериня й околиць поновила. Поліція знову її знищила. Могилу насипали ще раз. Її почали втретє розкопувати. Коли виймали хреста, стався вибух – там було закопано бомбу. Один розкопувач загинув, кілька отримали поранення. Після того могилі дали спокій

Селяни з­під Городка, початок 1930­х. Біля села Веринь, де затримали Василя Біласа та Дмитра Данилишина, місцеві селяни на знак спокути насипали символічну могилу. Польська поліція її розкопала, але молодь Вериня й околиць поновила. Поліція знову її знищила. Могилу насипали ще раз. Її почали втретє розкопувати. Коли виймали хреста, стався вибух – там було закопано бомбу. Один розкопувач загинув, кілька отримали поранення. Після того могилі дали спокій

Пограбування влаштували члени створеної три роки тому Організації українських націоналістів. Вона, як і її попередниця Українська військова організація, окрім убивств польських політиків і урядовців, звинувачених в антиукраїнській політиці, вдавалася до так званих “експропріаційних нападів”, скорочено – “ексів”. Спеціально створені боївки грабували державні установи. Гроші, роздобуті таким чином, уважалися відібраними в польської держави, яка їх здерла з українців, і тепер їх слід повернути на благо українській нації. Зокрема – на боротьбу за її визволення.

“Об’єктами для нападів обиралися державні скарбові уряди та поштові відділення, – описував основні принципи “ексів” член ОУН, а згодом дослідник її історії ­Зиновій Книш. – Експропріації суворо заборонялося проводити в приватних осіб. До проведення “ексів” мали залучатися лише добре підготовані бойовики. Кожен із бойовиків повинен був бути добре законспірованим і, по можливості, знати щонайменше даних про своїх товаришів. Здійснення експропріаційних актів переважно проводили на провінції та в терені через малу дієвість там польської поліції. Після нападу група бойовиків мала розділятися по одному і кожен бойовик мав відходити наперед визначеним шляхом. Кожен бойовик мав бути озброєний двома револьверами – легким та важким. Усі бойовики перед проведенням “ексу” повинні були мати тверде алібі, щоб у разі потреби могли підтвердити свідки у поліції чи в суді”.

Пошта в Городку невдовзі після ”ексу”. Краківська газета Ilustrowany Kurier Codzenny помістила докладний фоторепортаж будівлі, зроблений у перші дні після нападу. У будинку й досі розташоване поштове відділення райцентру Городок на Львівщині

Пошта в Городку невдовзі після ”ексу”. Краківська газета Ilustrowany Kurier Codzenny помістила докладний фоторепортаж будівлі, зроблений у перші дні після нападу. У будинку й досі розташоване поштове відділення райцентру Городок на Львівщині

Поштове відділення в Городку підходило ідеально. ­Зиновій Книш наводить спогади одного з учасників нападу Михайла Куспіся, родом із тих країв: “Городок вибрали ми і задля грошей, і тому, щоб бойовим актом заскочити і зрушити темні українські маси. Населення Городоччини було в величезній більшості українське, але бідне і крайньо темне. Переважний загал – це п’яниці і злодії. Моє власне село Ставчани знане було з найбільшої злодійні в повіті. А по нападі в Городку немов би грім з неба вдарив – село ошаленіло. А на другу неділю сотня хлопців і молодих господарів стали в церкві по Богослужінні до присяги, що не будуть ні пити, ні курити”.

План “ексу” в Городку кілька місяців розробляв крайовий провідник ОУН на Західноукраїнських землях 24­річний Богдан Кордюк. У легальному житті – студент Львівського університету й “Політехніки”. ­Виходив із того, що наприкінці місяця на городоцьку пошту привозять великі суми. Розраховував, що вдасться роздобути щонайменше 50 тис. злотих – понад $90 тис. за теперішнім курсом. Його соратник студент “Політехніки” 25­річний Роман Шухевич – майбутній командир УПА – відібрав 11 бойовиків із різних місцевостей Галичини. Майже всі вони не знали один одного, й у разі провалу не могли б видати спільників. Усі перед тим уже брали участь в “експропріаційних нападах”. Наприклад, двоє членів ОУН із Трускавця – 24­річний швець Дмитро ­Данилишин і 21­річний продавець Василь Білас – вчиняли “екси” на пошту в рідному місті та відділення польського банку в Бориславі. Під час останньої акції бойовики здобули 20 тис. злотих. А Юрій­­Мирослав ­Березинський на початку 1932­го застрелив комісара львівської поліції, який розслідував попередні дії ОУН. Комендантом акції визначили Степана Долинського. Теж студента – він вивчав медицину в австрійському Ґраці – і теж члена ОУН.

За два дні до нападу його учасників уперше зібрали разом – у Львові на нараду. На ній показали схему поштового відділення, де мав відбутися “екс”. Але в якому місті воно розташоване, не сказали. На той момент тільки троє знали, що акція відбудеться в Городку. Щоб бойовикам було легше впізнати одне одного, дали їм однакові сірі й зелені куртки, Долинському – чорну. Також всі отримали гімназійні шапочки, до яких легко кріпилися маски. Усі мали бути в зручних для бігу коротких штанях і лижних черевиках, які не ковзають у болоті.

План був такий. Щоб відволікти увагу поліцейських і солдатів розташованої неподалік пошти військової частини, перед нападом спільник мав підпалити скирту на околиці Городка. Увійшовши до будинку, бойовики повинні були “стероризувати” присутніх на пошті й стежити за ними. Стріляти дозволялося тільки в крайньому разі й лише по ногах. Троє – Михайло Куспісь, Дмитро Данилишин і Василь Білас – мали забрати гроші з каси і скласти їх у заплечник. Після відступу нападники повинні були розділилися на дві групи. Одна рушила би до Львова, забравши гроші, друга – на південь, а звідти розійшлися б по домівках.

Учасникам “ексу” роздали зброю. “Кожен дістав такий пістоль, з яким був найкраще ознайомлений, – пише Книш. – Тільки “Ґассера” ніхто не хотів брати. Хоч це добрий австрійський револьвер з барабаником на вісім стрілів, але зв’язаний з ним був забобон, дуже поширений між бойовиками. Не признавалися до того, намагалися обертати це в жарт, але було таке переконання, що “Ґассер” приносить нещастя. Тільки Юрко Березинський не вірив у забобони. Він і взяв собі того “Ґассера”. Саме Березинський перший загине в перестрілці на пошті.

До Городка з’їхалися двома групами 29 листопада. Від інформатора дізналися, що гроші на пошту привезуть наступного дня пообіді. Мусили заночувати в стайні одного з місцевих українців, потай від господарів. У день нападу із самого початку все пішло не за планом. Скирту, яка мала відволікати, не вдалося запалити – ­солома відсиріла, бо напередодні пройшов дощ. Вже у відділенні бойовики ніяк не могли дістатися до каси – двері були зачинені зсередини, а касирка, яка там була, зомліла зі страху. Зрештою Куспісь розбив віконце і ­заліз усередину. Подав жінці води й відчинив двері Данилишину й Біласу. Ті почали збирати гроші. Та в цей час у сусідній кімнаті, де був Березинський, здійнялася стрілянина. Працівники відділення сприйняли крик Березинського “Руки догори!” за жарт і не схотіли слухатися. Коли ж поштарі зорієнтувалися, також повиймали пістолети – виявилося, що більшість із них носять при собі зброю. Розуміючи, що ситуація вийшла з­під конт­ролю, Долинський наказав відступати. У метушні нападники встигли захопили лише монети – 3232 злотих і 15 сотників – коло $6 тис. Уже згодом виявилося, що основну суму грошей перед самим нападом касирка поклала на стілець, накрила подушкою і сіла зверху – щоб вирівняти зім’яті банкноти.

Усі, крім пораненого Березинського, вибігли на вулицю. Куспісь згадав, що залишив біля каси аптечку, і повернувся. Коли забрав медикаменти, випадково зняв маску. Касирка побачила його обличчя, але на суді не сказала про це. Коли ОУНівці пробігали повз будинок адвоката­українця Степана Біляка, звідти також посипалися постріли. Це один із гостей господаря – актор театру Нікітін злякався озброєних чоловіків на вулиці й відкрив вогонь. Поцілив у Володимира Старика, який тут же й помер.

Бойовики зустрілися в лісі. Шестеро з грошима рушили до Львова, їм вдалося уникнути поліції. Троє – Куспісь, Данилишин і Білас – мали дійти Глинної Наварії, а там сісти на потяг до Стрия. Та на залізничній станції їх перестріли поліцейські. Довелося відстрілюватися і втікати. Куспісь рушив до рідного села, а інші двоє планували колією дістатися до рідного Трускавця. Та біля Розвадова натрапили на озброєних дрючками місцевих селян – поліція поширила українськими селами чутку, що шукає бандитів­поляків, які пограбували українську кооперативу й застрелили кількох мирних мешканців. Тож місцеві українці, переслідуючи Біласа й Данилишина, були переконані, що допомагають поліції ловити тих крадіїв.

На допитах Данилишин мовчав. Білас не витримав побоїв і почав давати свідчення. Зізнався також, що рік тому разом із Данилишиним застрелив у Трускавці депутата польського Сейму Тадеуша Голувка. Видав одного зі спільників – Зенона Коссака з Дрогобича. Той не брав безпосередньої участі в “ексі”, але був одним із його організаторів. Поліція взялася перевіряти алібі всіх підозрюваних у членстві в ОУН. Так вирахували й арештували ще одного нападника на пошту в Городку – 25­річного Мирослава­Мар’яна Жураківського зі Станіславова, теперішній Івано­Франківськ. Він не ночував удома, коли відбувся напад, і повернувся з легким вогнепальним пораненням.

Справу про напад на пошту в Городку розглядала суддівська колегія на чолі із суддею Яґодзінським (у центрі). Адвокат Кость Паньківський згодом писав про процес Біласа й Данилишина: ”Яґодзінський уже мав готовий вирок на них обох, бо ”вони стріляли й убили поліциста”. На марґінесі згадаю, що Яґодзінський не був такою поганою людиною, як про нього люблять писати різні націоналісти. Я знав його ще з часів конципієнтури в Чорткові й мушу сказати, що в багатьох справах він допомагав мені вже пізніше, як суддя апеляційного суду”

Справу про напад на пошту в Городку розглядала суддівська колегія на чолі із суддею Яґодзінським (у центрі). Адвокат Кость Паньківський згодом писав про процес Біласа й Данилишина: ”Яґодзінський уже мав готовий вирок на них обох, бо ”вони стріляли й убили поліциста”. На марґінесі згадаю, що Яґодзінський не був такою поганою людиною, як про нього люблять писати різні націоналісти. Я знав його ще з часів конципієнтури в Чорткові й мушу сказати, що в багатьох справах він допомагав мені вже пізніше, як суддя апеляційного суду”

У польському судочинстві в 1931–1934 роках існувала практика так званих наглих, тобто швидких, судів – якщо злочинців спіймали на гарячому і в їхній вині не було сумнівів. Їх проводили без слідства, а вирок виносили протягом місяця після злочину. Зазвичай – 10–15 років ув’язнення або страта. Лише коли виявлялося, що справа потребує детальнішого розслідування, її переводили у звичайний суд.

Більшість учасників “ексу” в Городку були на волі. Та четверо впійманих – Данилишин, Білас, Коссак і Жураківський – 17 грудня постали перед “наглим судом” у Львові. Прокурор вимагав для них смертної кари. ­Обвинувачуваних захищали шестеро адвокатів­українців. Довести їхню непричетність до нападу було неможливо, тож захисники поставили собі за мету хоча б перевести справу з “наглого” у звичайний суд і таким чином урятувати хлопців від смертної кари. За шість днів опитали більш як півсотні свідків. Щодня в залі суду збиралися близько сотні журналістів. Одне із засідань відбулося у львівській лікарні, де перебували поранені під час нападу. Поштар Ян Клімчак давав свідчення в ліжку – куля пробила йому груди й пройшла коло хребта.

Адвокати, які захищали обвинувачених у нападі на пошту в Городку, зліва направо: Лев Ганкевич, Мар’ян Глушкевич, Степан Шухевич, Олександр Марітчак, Кость Паньківський і Володимир Старосольський. ”Українські адвокати й оборонці мали відому на терені Галичини добру опінію, – згадував Марітчак. – Вони не тільки виконували своє завдання в надзвичайно солідний і гідний спосіб, мавши високий рівень адвокатської етики, а також відзначалися здебільша ґрунтовними правничими знаннями і загальною ерудицією”

Адвокати, які захищали обвинувачених у нападі на пошту в Городку, зліва направо: Лев Ганкевич, Мар’ян Глушкевич, Степан Шухевич, Олександр Марітчак, Кость Паньківський і Володимир Старосольський. ”Українські адвокати й оборонці мали відому на терені Галичини добру опінію, – згадував Марітчак. – Вони не тільки виконували своє завдання в надзвичайно солідний і гідний спосіб, мавши високий рівень адвокатської етики, а також відзначалися здебільша ґрунтовними правничими знаннями і загальною ерудицією”

Судмедексперт повідомив, що смертельний постріл у скроню Юрій­-Мирослав Березинський отримав впритул. Тобто бойовик застрелився, зрозумівши, що через поранення не зможе втекти. У кишенях обох загиблих знайшли ціанистий калій – у разі потреби вони мали ­накласти на себе руки.

– З яких мотивів ви діяли? Чи ви йшли грабувати для себе? – випитував прокурор Жураківського.

– Був наказ. Ми йшли брати гроші для ОУН.

– Як ви могли вступити до організації, яка веде таку ­акцію?

– Я думав, що хоч трохи допоможу своїй нації.

Він, а також Білас, у деталях описали перебіг нападу. Данилишин продовжив мовчанку – за весь процес він сказав лише кілька слів. Зокрема, взяв на себе вину, що застрелив поліцейського у Глинній Наварії, хоча свідки запевняли, що стріляли обоє втікачів.

– Дала їм хліба й молока, – розповідала селянка Розалія Бобелюк, у якої Данилишин і Білас зупинялися під час втечі. Жінка так хвилювалася, що суддя попросив подати їй води й поставити крісло. – Сказали залишити собі панчохи, які один із них переодягнув. Грошей брати не хотіла. Хлопці самі поклали злотий і 20 сотників. ­Купила за них у сусідки ще молока.

Греко­католицький священик Микола Киндій бачив, як натовп селян із дрючками наздогнав утікачів і почав бити.

– Швидко почув постріли, – свідчив у суді. – З горбка побачив одного чоловіка на землі. Оподалік на полі лежав другий. Люди кричали: “Бити, забити! Суд їх звільнить, а вони Розвадів спалять!” В одному моменті той, що лежав ближче, прочуняв. Обидвом текла з голів кров, вищий мав закривавлену руку. Прочуняв і другий. Вони підвелись, взяли себе під руки, поцілувались, підступили під горбок і один сказав: “Ми вмираємо за Україну! Не бийте нас. Як ви так далі будете воювати, то України ніколи не будете мати…” Я вдачі спокійної, але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути в Гетсиманському саді, коли Христа віддавали на розп’яття. Почувши їхні слова, самі ноги підігнулися в мене, я клякнув і почав наголос відмовляти молитву. Люди відступили, похилили голови й не знали, що далі робити. А тим часом надійшла поліція і їх забрала.

У цей момент Дмитро Данилишин, який майже весь час не подавав ані звуку, заплакав. Василь Білас його обій­няв, у нього теж полилися сльози. Принесли води. Данилишин надпив, трохи заспокоївся.

На шостий день процесу суддя оголосив вирок. Данилишина, Біласа й Жураківського засуджено до смертної кари. Справу Коссака вирішено передати звичайному суду.

– Я знаю, що на мене чекає. Жаль лише, що більше не зможу працювати для своєї неньки­України, – цитувала останні слова Данилишина львівська газета “Діло”.

– Я свідомий своєї вини і кари. Я є націоналіст­револю­ціонер. Але в своєму житті я поповнив один злочин. Під час слідства, бажаючи проволікти свою справу, я кинув підозріння на товариша Коссака. Він є рішуче невинний, – заявив Білас.

Жураківський і Коссак відмовилися від виступів.

Того ж дня українські депутати Сейму – польського парламенту – надіслали президентові країни Ігнацію Мосціцькому прохання про помилування. Били на те, що перший глава відродженої Польщі Юзеф Пілсудський замолоду також брав участь у експропріаціях. Уранці надійшла відповідь – президент дозволив замінити Жураківському страту на 15 років тюрми. Решта вироків без зміни.

Останню ніч перед смертю засуджені провели в одиночних камерах львівської в’язниці “Бригідки”. Обох висповідав тюремний греко­католицький священик. Зранку 24 грудня на ешафот на подвір’ї в’язниці першого вивели Дмитра Данилишина. За 20 хв. повісили Василя Біласа. На страті були присутні директор тюрми, прокурор, четверо адвокатів, священик, кат із двома помічниками, поліціянти й охоронці.

Того дня в усіх українських церквах Галичини били в дзвони.

Перша сторінка газети ”Сурма” за грудень 1932 року з некрологом загиблим учасникам городоцького ”ексу”. ”Сурма” була офіційним виданням Української військової організації, на основі якої постала ОУН. У 1927 – 1934 роках газету друкували а Берліні, а потім у Каунасі – тодішній столиці Литви. Наклад сягав 10 тисяч примірників. У Західній Україні її поширювали нелегально. Над логотипом уміщено заклик: ”Передавайте з рук до рук, з хати до хати. Ховайте ”Сурму” перед ворогом, бо це нелегальний орган”

Перша сторінка газети ”Сурма” за грудень 1932 року з некрологом загиблим учасникам городоцького ”ексу”. ”Сурма” була офіційним виданням Української військової організації, на основі якої постала ОУН. У 1927 – 1934 роках газету друкували а Берліні, а потім у Каунасі – тодішній столиці Литви. Наклад сягав 10 тисяч примірників. У Західній Україні її поширювали нелегально. Над логотипом уміщено заклик: ”Передавайте з рук до рук, з хати до хати. Ховайте ”Сурму” перед ворогом, бо це нелегальний орган”

“ОУН підкреслює, що велику проблему національного визволення можна розв’язати не політикою компромісів, не стремлінням приєднатися до окупаційних умов під гаслом дочасних локальних інтересів та зі страху перед жертвами, лише напруженим зусиллям цілого національного організму та аргументом оружної боротьби”

Із “Декларації Проводу українських націоналістів”, листопад 1930 року. У той час Україна була розділена між чотирма державами: Галичина й Західна Волинь входили до складу Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини, решта – Радянського Союзу. Саботаж, диверсії й терор керівництво Організації українських націоналістів уважало цілком прийнятними методами в боротьбі проти країн­окупантів. Це мало активізувати українські народні маси до національної революції, мета якої – створення Української соборної самостійної держави

“Ці молоді, віддані тілом і душею національній ідеї люди, впали жертвою хибно зрозумілого і кепсько відчутого патріотичного пориву. Вони, йдучи на такі жалюгідні виправи, були пересвідчені, що виконують велике патріотичне діло, роблять добро для свого народу. (…) Ми твердимо, що злом є те, що вони роблять. Отже, нашим завданням є переконати їх в ідейній площині, що те, що роблять, є зле і шкідливе як з погляду широких національних інтересів, так, зокрема, і з погляду економії національних сил. (…) Всі ми жиємо одними і тими самими національними ідеалами, але ніяк не можемо погодитися на те, щоби їх реалізувати такими невідповідальними і шкідливими для нації у наслідках засобами”, –

писала 4 грудня 1932 року щоденна українська газета “Діло”, що легально виходила у Львові, у редакційній передовиці про напад на пошту в Городку. Тактикою саботажу й терору, що її обрала ОУН, а також радикалізацією української молоді, ідеться наприкінці, “можна тільки нищити та руйнувати власний нарід та його надбання, можна його анархізувати та відривати від всякої конструктивної та творчої роботи”

текст: Денис МАНДЗЮК
Джерело: Gazeta.ua

Leave a Reply