Чи допоможе Лавринович Бориславу?

Lavrynovych

У Бориславській міській раді ніяк не можуть знайти документ, який би підтверджував факт присвоєння Олександрові Лавриновичу звання “Почесний громадянин Борислава”.

За великим рахунком, міністрові юстиції, якому не пощастило стати Головою Верховної Ради України, цього й не потрібно. Помешкання у Бориславі в нього нема, так що пільг за комунальні послуги чи за користування телефоном він не отримає.

Заради справедливості слід сказати, що Олександр Лавринович таки є почесним громадянином Борислава. Принаймні це стверджують деякі депутати Бориславської міської ради, які на одній із сесій приймали це рішення. Було це в буремні 90-ті роки, коли Олександр Лавринович був одним із провідних лідерів національно-демократичних сил. Недаремно він аж два терміни, тобто вісім років, представляв інтереси Борислава у Верховній Раді Україні. Це вже потім він скурвився (цілком літературне слово), перейшовши на службу в Партію регіонів й юридично обслуговуючи Януковича, забезпечуючи йому буцімто правове існування в цій державі.

Нині ставлення бориславців до Лавриновича протилежне до того, яке було в дев’яностих роках. Якби він балотувався по мажоритарному округу, то навряд чи досягнув такого ж результату, як тоді. Сьогодні рівень довіри до Партії регіонів у Бориславі не перевищує чотирьох відсотків. Це показали останні парламентські вибори. Втім, Янукович береже свого вірного адепта, а тому не дав його на розтерзання бориславцям, запакувавши до партійного списку у верхній його частині.

Щоправда, ще влітку цього року, якраз напередодні офіційного старту передвиборчої кампанії, в серця бориславців закралася підозра, що Олександр Лавринович може балотуватися по Дрогобицькому виборчому округу N 121, куди входить і Борислав. Справа в тім, що місту нафтовиків укотре відімкнули водопостачання за несплату боргів по електроенергії. Тоді ні сіло, ні впало в ситуацію втрутився Олександр Лавринович, який узагалі до цього років п’ятнадцять не з’являвся на бориславському горизонті, – і життєдайна вода задзюркотіла в кранах бориславців. Відтак міський голова Борислава Володимир Фірман привселюдно подякував Олександрові Лавриновичу за турботу про бориславців.

Втім, на цьому благодійництво Олександра Лавриновича закінчилося. Мабуть, він отримав чіткий сигнал від Віктора Януковича, що не потрібно турбуватися за власну подальшу долю, що його включать до списків Партії регіонів й розглядатимуть як потенційного кандидата на посаду Голови Верховної Ради України. Відтоді жодних тіло-рухів з боку Олександра Лавриновича щодо колись вдячних йому бориславців помічено не було.

Натомість декілька відкритих і таємних представників від влади, замаскованих під самовисуванців, заходилися прокладати новий водогін, в авральному порядку ремонтувати збомбардовані бориславські дороги, дарувати комп’ютери, встановлювати дитячі майданчики, надавати матеріальну допомогу й таке інше. Проте перемогу здобув кандидат від об’єднаної опозиції Роман Ілик, який у подібних жертвопринесеннях помічений не був.

На одній із прес-конференцій бориславського міського голови я задав Володимирові Фірману питання щодо доцільності скасування звання “Почесний громадянин Борислава” Олександрові Лавриновичу, виходячи, перш за все, з моральних позицій. Проте висуванець Фронту змін (у Бориславі ця політична структура має монополію на владу – заступники міського голови, секретар міської ради, більшість у депутатському корпусі з керівництвом всіма комісіями, двох депутатів обласної ради) відповів, що не бачить доцільності в такому кроці. Далекоглядний міський голова, як бачите! Чи, може, він сподівається, що з приходом Олександра Лавриновича до Верховної Ради бюджетні кошти поллються на Борислав золотим дощем?

Я не впевнений у тому, що навіть усіх коштів, закладених до Державного бюджету України, вистачить, аби розв’язати бориславські проблеми. А, враховуючи захланність бориславської влади, не вистачило б і декількох подібних бюджетів. Звичайно, я гіпертрофую ситуацію, але в пам’яті бориславців повінь 2008-го року. Тоді державні кошти були бездарно розтринькані. Місцева опозиція надала вбивчі дані про нецільове використання коштів з підтверджуючими документами, проте прокуратура складу злочину не добачила. Тоді була влада Ющенка-Тимошенко, а Бориславом керували нашоукраїнці та бютівці. Вже за президентства Януковича гарант Конституції видав розпорядження перевірити дані про зловживання під час і після повені, але перевіряють й досі, а ті, хто привласнив кошти, продовжують залишатися на керівних посадах.

Якби Лавринович дійсно був зацікавлений у допомозі Бориславу, який свого часу присвоїв йому звання свого почесного громадянина, то мав би тут непочатий край роботи.

Насамперед слід зауважити, що Борислав – єдине місто на нашій неповторній планеті, яке розташоване на нафтовому родовищі. Іван Франко назвав Борислав “галицькою Каліфорнією” й написав знамениту повість “Борислав сміється”, яку ми вивчали в шкільні роки, хоча абсолютна більшість колишніх учнів достеменно не пам’ятає, про що ж, власне, йдеться в цьому творі. Смію вас запевнити, що точно не про сміх бориславців, а, радше, навпаки.

Часи хижацького випомповування нафти з бориславських надр давно минули, натомість залишилося сорок тисяч так званих копанок і шурфів, на яких нині стоїть Борислав. Ріпники (нафтовики) вручну добували нафту чи парафін з існуючої тоді озокеритової шахти, копаючи копанки і шурфи. Коли нафта чи парафін вичерпувалися, порожнечі засипали землею чи застеляли дошками. З плином часу виникали локальні провалля, в яких безслідно зникали люди. Про це писав Іван Франко і місцевий вчитель Стефан Ковалів, іменем якого названо один із мікрорайонів Борислава.

Подібна ситуація повторюється й нині. Навіть у центрі міста, на вулиці Шевченка, нещодавно було провалля. Посеред ночі на городі утворилася велика яма, яку швидко заповнила нафта. Добре, що ніхто не постраждав, бо ще напередодні на цьому місці бавилися внуки господарів. Останнім часом подібні провалля у підвалах будинків виникають на вулиці Івасюка, що веде до колишньої озокеритової шахти, а середня школа N7 взагалі стоїть на двадцять одному шурфі та копанці.

Міська влада не має програми й коштів, аби ліквідувати шурфи й копанки, а у Львові й Києві до цього руки не доходять. Олександр Лавринович, якого я тут згадую, достеменно знає цю проблему, але в мене нема жодних даних, аби він долучився до її розв’язання.

Другим бичем Борислава є так звана загазованість міста. Газ, як відомо, є супутником нафти і постійно виходить на поверхню. Скупчуючись в одному місці, він становить смертельну небезпеку. 1972 року через це вибухнув житловий будинок з хлібним магазином на першому поверсі. Тоді загинуло 18 осіб. Істинної причини не назвали, газета “Правда” написала про необережне поводження з вогнем. Мовляв, зайшов чоловік у підвал, запалив сірник – а тут бабахнуло. Насправді саме скупчення газу, який вийшов із надр землі, й призвело до катастрофи.

За великим рахунком, ситуація з тих пір кардинально не змінилася. Якщо й не було більше подібних трагедій, то завдяки своєрідній розі вітрів, яка гуляє Бориславом. Діє так званий ефект провітрювання, який не дозволяє газу скупчуватися. Про це мені розповідав один старий нафтовик – на жаль, уже покійний. Проте періодичні заміри в різних місцях свідчать, що норма буває завищеною в десятки разів. І це при тому, що поруч знаходяться житлові масиви.

За час незалежності України було прийнято дві постанови Кабінету Міністрів України щодо ліквідації загазованості Борислава. Перша виконана лише частково, не вдалося відселити всіх людей з небезпечної зони, а школа, яку мали збудувати згідно з цією постановою, так і не прийнята до експлуатації. Друга постанова має бути реалізована впродовж 2013-2017 років. Однак, зважаючи на багатомільярдний дефіцитний бюджет 2013-го року, навряд чи Бориславу перепаде бодай копійка.

Третя проблема – це озокеритова шахта. Вірніше, її вже нема. Шахта затоплена, провітрювання не здійснюється. Не виключено, що вода розмиває все навколо, створюючи потенційну небезпеку для мешканців центру міста, де розташована шахта.

Фактично Борислав нині живе на пороховій діжці, яка може вибухнути в будь-яку мить, а саме місто піде під землю. І це не апокаліптичні пророцтва, а суворі реалії життя.

Можна говорити про фактично катастрофічне водопостачання Борислава. Водогін розташований на площі понад сто квадратних кілометрів, бо місто є доволі розкиданим. Зношеність понад трьох чвертей труб сягає стовідсоткового апогею. Декілька років тому Борислав “прославився” на всю Україну спалахом гепатиту – через іржаві труби, але відтоді нічого не змінилося. Самотужки місто не зможе розв’язати цієї проблеми, як і проблеми чи не з найгіршими в Львівській області дорогами (а, значить, і по всій Україні, бо дороги на Львівщині є найгіршими в нашій державі).

У зв’язку з екологічними проблемами доволі високим порівняно з сусідніми адміністративними одиницями є рівень захворюваності й смертності. Держава, здається, напризволяще кинула Борислав. Можливо, хтось і сподівається, що він самотужки розв’яже всі проблеми, але це утопія.

Майже всі кандидати в народні депутати України, які балотувалися по Дрогобицькому виборчому округу N121, в свої програми внесли пункт про надання Бориславу особливого статусу. Суть зводиться до того, аби гроші з Державного бюджету йшли до міста нафтовиків на розв’язання насамперед екологічних проблем. Бориславців надихає приклад Калуша, який домігся такого статусу. Але чи матиме Борислав свого лобіста у Верховній Раді? І чи вистачить коштів на Борислав у куцому бюджеті Україні? Олександр Лавринович міг би в цій ситуації відіграти вирішальну роль, згадавши своє почесне бориславське громадянство. Але чи захоче він це робити?

Навряд чи ситуація в Бориславі достеменно відома президентові, його адміністрації, урядові, парламенту. Хоча, з іншого боку, в Бориславі побувало чимало знакових осіб, які знають бориславські проблеми й могли б долучитися до їх розв’язання. Декілька разів у місті нафтовиків побував Юрій Кармазін, а під час президентської кампанії 2010 року в Бориславі разом з дружиною Юлією Мостовою, головним редактором газети “Дзеркало тижня”, мешкав Анатолій Гриценко. Це був його своєрідний піар-хід, але навіть за такий короткий термін бравому полковнику довелося на собі відчути, що таке жити без води, світла й тепла. Для бориславців у багатьох випадках це вже стало звичним. На жаль. Бо вони вже не реагують на це. Цікаво, чи терпіли би фактичну відсутність цивілізованого життя у Польщі, Чехії, Франції чи будь-якій іншій європейській країні?

Трагізм і комізм ситуації полягає в тому, що Борислав розташований між двома курортами – Трускавцем і Східницею. За часів Кучми Східниця була оголошена всеукраїнською дитячою оздоровницею, але так нею фактично і не стала. Вона за територіальним поділом належить до Борислава. В Бориславі також є джерела всесвітньовідомої цілющої води “нафтуся”, умови для розвитку туризму, але цим, за великим рахунком, ніхто серйозно не займається. Сам Бог велів, аби на Борислав скерувати чималі кошти і створити на землі Івана Франка оздоровчу оазу, куди б з’їжджалися відпочивальники зі всього світу.

За радянських часів перші керівники дбали про свої малі батьківщини. Тут створювали показові населені пункти, будували школи й тваринницькі ферми, прокладали асфальт. Нині теж ця практика продовжується, хоча й не так показово, як раніше.

Проте, боюсь, що нинішня керівна і спрямовуюча партія “ображена” на бориславців, які не проголосували за неї належним чином. За це вже поплатився Київ, у якого відібрали чотири мільярди гривень. У Борислава нічого відбирати – так само як йому не слід сподіватися на те, що йому щось дадуть. Навіть коли Головою Верховної Ради України стане почесний громадянин Борислава Олександр Лавринович. Тим більше, що місто нафтовиків не є його малою батьківщиною, а дивідендів від почесного звання він не отримує.

Анатолій ВЛАСЮК

Джерело: Тустань

  1. ковбасюкковбасюк12-18-2012

    Ілик та Лавринович змагатимуться у наданні допомоги Бориславу

Leave a Reply