Старість – це свобода

Nowicki

Ці молоді погано пахнуть – як загнані сарни. Женуться за можливостями, за тим, щоб спіймати, не пропустити, … Вони, мабуть, погано ставляться до життя, через цю гонитву навіть кохатися вже не здатні – розмова з актором Яном Новіцьким.

Площа Вілсона, кав’ярня Blikle, осіннє сонце, але тепло, як влітку. Ян Новіцкі їсть литовський холодник, з молодим листям і корінням буряка та з яйцем. Світлі джинси, така ж сорочка. На голові літній капелюх. Цигарки з тих легких, масивна запальничка. Час від часу хтось із перехожих дивиться убік нашого столика.

Після холодника він запитує: – А як Ви сюди добралися? На метро? Чудово, випиймо пива. Новіцкі п’є пільзнер з соком.

Павел Смоленьскі: Розкажіть, пане Яне, як жити.

Ян Новіцкі: А для чого, пане Павле? Як помирати – це насправді цікаво.

Але цього, напевно, ніхто ще не розкусив.

Зовсім недавно помер у моєму куявському селі, Кшевенці, один чоловік. Я був переконаний, що якщо йдеться про ритуал похорону, то все вже втрачено, смерті і похоронів немає, бо це все таке неприємне, несучасне, не пасує до наших часів, що розпливлися у дурнуватій посмішці. Але виявилося, що зовсім необов’язково. У селах є ще у смерті та похороні якийсь сенс прощання з померлими. Йому було 38 років. Лише.

Молодий був.

Так, швидко пішов.
Труна стояла відкритою, можна було помолитись біля нього, поспівати, з’їсти канапку, випити горілки, позгадувати. У церкві перед службою люди підходили, торкалися його руки, обличчя, без різниці, чи це дорослі, чи діти.
Власне така поведінка має сенс, руки і ноги. Людина повинна дізнатись якнайшвидше, що колись сама буде так лежати, що її не буде. Добре було б, якби вона також знала, що хтось її після смерті торкнеться, погладить.

Коли Ви про це дізналися?

Мені було 26 років. Так мені це засіло в голові, що все довкола перестало мати для мене сенс. Здається мені, що ніколи я не був таким старим, як тоді. Я перестав будь-що робити – для чого, якщо скоро і так все закінчиться. В такому стані я пробув рік, може більше.

Якесь особливе переживання, спалах?

Ні. Я йшов вулицею у Варшаві, що саме по собі є незвично для “імпортованого” краків’янина, проходив повз костел св. Флоріана. Мене як струмом вдарило, я зрозумів, що це якийсь ідіотизм, відтак знову почав жити як будь-яка нормальна людина, коли гірше, коли краще, але без великих планів, без мрій. Як було гірше, то особливо з цього приводу я не хвилювався, а думав, що причиною того є бідні 1950-ті, у моєму рідному Ковалі, містечку у Куявії, була жахлива бідність, майже голод. Ну і освіти теж не було надто багато. Коли я вже мав на дві квасольки по-бретонськи у краківському барі, а не на одну, то вважав, що я багатий. І все.

Гарно Ви вмирали у фільмі “Спіраль” Кшиштофа Зануссі. Вже купу років тому я бачив той фільм, але Ваше помирання пам’ятаю.

Я так собі уявив смерть героя, якого зіграв. У стрибках є щось пташине, щось гарне. Як хтось зістрибує з хмарочоса чи у гірську ущелину, то помирає як герой. Я вирішив, що Томек Пйонтек, якого я грав, має боятися смерті, згорнутися на парапеті як хробак, так наче не вірити, що він на це здатен. Але згодом нехай він гарно відійде.
Ну і ця мастурбація власне перед смертю.

Мені здається, що глядачі це теж пам’ятають.

Пан Зануссі вийшов з плану, коли ми знімали цю сцену. Він кричав із сусідньої кімнати, чи ми вже закінчили знімати ці свинства. Але як без цієї сцени можна було зіграти смертельно хворого Томаша, якому власне тоді стало краще? Тим більше, що у сценарії було, що до хворого Томаша приходить Тереза – Майя Коморовска – як та утішниця стражденних, а я вмираю у «Спіралі» саме у її товаристві. Тереза кладе свою руку на руку Томаша, а він її руку тягне під ковдру. Що поганого у тому, що жінка торкається пеніса чоловіка, тим більше, що він невдовзі помре?
Як жити – це запитання радше до прем’єр-міністра, ніж до мене. Я скажу Вам, що писати – це весело, хоча й складно, особливо щотижня; а я писав до Przekroju, до Gazety Krakowskiej. Безперечно, ці фейлетони неоднакові, іноді вони бувають нецілісними, вульгарними, писаними на якихось картках у вестибулях готелів, на коліні. Але саме таке писання є добрим, тому що я повинен був писати стисло.

Власне найскладніше писати стисло.

Чехов сказав, що якби він мав гроші, його оповідання розмістилися б на долоні. Він, звісно, перебільшував, але це добра метафора. Зрештою – з писання для газет, можливо, я міг би навіть утримати себе у разі злиднів, лише аж таких злиднів я не терплю.
Зрештою, актори якось існують, навіть молоді, які займаються переважно відбуванням ролей задля грошей. Натомість, старші заслужили собі ім’я за глибокого комунізму, так що тепер їдуть на ньому. І це правильно, тому що старий актор не повинен грати. Він вже у житті награвся, усе написано на його обличчі.

Так хто тоді буде грати старих людей?

Найімовірніше, молоді жінки з приклеєним до одягу пісюном. Така зараз панує мода, і того, хто вигадає роль старого чоловіка, якого гратиме двадцятирічна дівчина, оголосять відразу митцем.
Подивіться, зараз стать та вік мають величезні проблеми. Старих людей просто немає. Я отримав сценарій якогось серіалу, і не зміг його прочитати. Найстарішому герою було шістдесять років. Якась дівчина з кіношколи робила етюд, а я молодим не відмовляю, тож прийняв цю пропозицію. Я читаю сценарій, а там найстарішому чоловіку знову 60 років.
З цього я роблю висновок, що сімдесятирічні та старші не існують – це мертві люди. Не існує такого віку, а якщо хтось подумає, що таки є десь сімдесятирічні і навіть старші, то зробить усе, щоб показати, що вони вже мертві, динозаври у заповіднику, опудала. Сімдесятирічні не мають права на будь-які шкідливі звички, не мають бажань, пристрастей. А секс – це вже взагалі не дай Боже.

Я прочитав у якийсь газеті про “п’ятдесятирічну старшу пані”.

Це так тупо, що шкода про це говорити. Мабуть, якийсь молодий це писав, а в нього уява закінчується на 30 роках. Ви знаєте, в мене є враження, що нині молодь тупіша, ніж тоді, коли я був молодим. Навіть у Ваші молоді роки молодь була мудрішою.

Це просто так здається.

Ні. Ми повинні були швидко подорослішати, просто тоді були інші часи. Тепер можна бути молодим, молодим та постійно молодим. Кому це треба, так на здоровий глузд?
Я не у захваті від молоді, хоча іноді намагаюся позмагатися з нею на професійному полі. Коли я йшов на пенсію, то люди навколо нарікали, що молодь, зокрема й акторська, не поважає старших, не шанує їх. Так за що вона повинна нас шанувати? Старша людина може нині бути багатою, здоровою, мати плани на майбутнє, і тому молодь нас не терпить, бо думаю, що все тут для них, а тут крутяться старі, забирають місце, блокують можливості.
Тим більше, що ця молодь неприємно пахне, як загнані сарни. Вони женуться за шансом, за кастингами, за тим, щоб спіймати шанс, щоб їх взяли, щоб облаштуватися. Вони кажуть, що це тому, що їм треба десь жити і щось їсти. А мені здається, що з цими потребами вони перебільшують, і поводяться так, наче в них мислення вже старих людей. Коли у 1970-х роках Старий театр був на устах у всієї Європи, відвідував фестивалі, ми не робили цього заради того, щоб десь жити. Я грав Ставрогіна і спав у гримерній, у готелях. Будинок я збудував лише після шістдесяти. Лише у певному віці треба мати гроші на добру туалетну воду, добрий алкоголь та квіти для жінки.
Я думаю, що в молоді погане ставлення до життя, вони не читають книжок, і думаю, що через цю гонитву в них навіть гірший секс. Так, кохатися, напевно, вони теж не вміють.
Це не дуже цікава річ – бути молодим. Хоча вона має свої принади, смаки, настрої, про які кожен з нас знає, тому що ми колись були молодими. Вони не були старими, так що ж вони можуть сказати про це? Нехай замовкнуть та слухають старих.

Які принади є у старості?

Нічого не треба робити, а людина отримує право елегантно стригти купони, з акцентом на елегантність. За комунізму ціле життя я важко працював і якось самореалізувався. Комунізм був раєм для митців: влада дозволяла себе зневажати і давала якісь гроші на фільми, на театр. Зараз грошей немає, але ми повинні її любити. Мені це байдуже, тому я стрижу купони.
Старість – це менша залежність від пеніса. Протягом багатьох років людина живе у його полоні, робить дурниці, приймає найбільш ідіотські рішення. З віком в чоловіка залишаються лише рештки чоловіка, хоча навіть вони, як іноді виявляється, бувають клопітливими та виснажливими. Але якось з цим можна жити.
У старості найважливішим є те, що наближається момент абсолютно особливий – кінець. Старець має шанс зустрітися за мить із смертю. А якщо жити із смертю по сусідству, то інакше смакує пиво, горілка, інакше сприймаються передостанні емоції, пристрасті. Якби ще тільки якесь здоров’я було, бо страждання не ушляхетнює, люди, що страждають, чудово про це знають. Тим часом, нас переконують, що страждання ушляхетнюють, а дехто навіть ставиться до цього серйозно.
Ви знаєте, я нещодавно просто заснув на сцені з псами, було тепло, приємно. Я прокинувся. Добре так собі заснути та добре знову прокинутися. Це таке радісне відчуття.

???

Виявляється, що пробудженням можна тішитися, можна бути з цього приводу щасливим. Я вам скажу загальновідому істину – щастя є миттю.

А не успіх? Власне Ви є актором з успіхом.

Ну чого б це! Давайте домовимося, що я брешу, але не повністю, а тепер кажу правду і нічого окрім правди. Напевно, я мав бути кимось іншим, а не актором, але оскільки мені пощастило, то я йшов далі цією стежкою. Успіх успіхом, але я якось не реалізував себе.

Чому?

Був такий час, не так давно, що протягом десяти років я не грав у театрі, тому що він мені набрид. Аж тут Анджей Домалік запропонував мені роль Чебутикіна у “Трьох сестрах”. Я думаю: знову проби, знову дискусії з молодими, чи Вершинін кохає Машу, чи ні, хоча ми вже давно знаємо, що кохає, і одночасно не кохає, лише молодь вважає, що так не може бути. Ну, і я боявся, чи зможу ще, тож бігав у кущах та кричав, щоб перевірити, чи є в мене голос. Але я прийняв цю пропозицію.
Я зіграв роль цього Чебутикіна. Як і у всіх варварів, які стикаються з великою літературою, в мене був свій власний погляд на “Трьох сестер”, точка зору інтелігента з першого знайомства, за яким не стояла ані сімейна бібліотека, ані мудра матір. Така позиція час від часу дає оригінальний результат. Так було колись з моїм великим князем Константином у “Листопадовій ночі”, зі Ставрогіном у “Бісах”. Ну, і цього разу також вийшло, тобто теж успіх.

А що робити з успіхом?

Нічого. Коли я дізнався, досі ще вмію грати, то перестав це робити. Анджей Домалік написав чудову розумну збірку поезій – “Медитації сільського режисера”. Він попросив мене написати рецензію. Я написав йому, щоб він перестав писати, бо якщо в нього це добре виходить, то він вже не повинен це повторювати, входити у цей світ незадоволення власних відчуттів, тому що кожна творчість, писання, акторська майстерність, режисура залишає людину незадоволеною. Навіщо себе мучити? Треба себе берегти.
Ну, тепер я знаю, що можу грати, але не граю. Моя дружина переконує мене, щоб я грав, бо як усі баби хоче бачити свого чоловіка на сцені, дивитися на мене з п’ятого ряду, показувати пальцем – це мій грає. Успіх треба підтверджувати, відтворювати, заслужити на нього у чергових виставах. Успіх наказував би мені грати цього Чебутикіна кілька років поспіль, майже до смерті. Показати, наприклад, короля Лір та досягти успіху – це означає залишити життя на сцені, вбити себе, піти раніше, ніж це передбачено долею. Я палю вже шістдесят та кілька років, кашляю, і ніколи в житті не був на прогулянці, тому що в мене це асоціюється з ін’єкціями, санаторієм. Для чого мені цей Лір? Мене має виснажити якийсь Лір? Перевагою старості є помічання принад кінця, а не гонитва за успіхом.
Якби я був розумніший, то інакше б жив, прочитав би більше книжок, вивчив би мови (коли я кажу gin and tonic, то від огиди пітнію), побачив би світ, ймовірно, зайнявся б літературою. Найпрекраснішою річчю на світі є уява. Під час читання чутлива людина стає творцем. Кудись відлітає автор, читач сам є автором, бо він уявляє те, що йому подобається. Акторство, фільм, театр – це якісь зловживання, підсовування дешевої мазанини. Я точно знаю, як виглядав стародавній Рим, Вініцій з Quo Vadis, і мені не треба, щоб хтось переконував мене у протилежному.
А якби я ще більше вмів, то був би письменником. Мені не заважає навіть те, що письменники ходять на прогулянки та під час прогулянок вигадують книжки. Протягом кількох років я писав листи до неба і з неба на землю, а одержувачем був покійний пан Пьотр Скшинецкі, найближча мені людина, ближча від усіх моїх жінок. Зрештою, що я знаю про жінок, окрім того, що вони неймовірні. Я не можу сказати, що особливо захоплювався жінками. Але без них неможливо було б жити. Світ без жінок і, як наслідок, без дітей, не має сенсу.
Я ніколи не довіряв жінкам. Певне розчарування з першого курсу, цілком інфантильне, я пам’ятаю донині. Коли кажуть, що мене люблять, то я користуюся перевагами цього формулювання.
Інакше з Пьотром Скшинецьким – він був просто другом, і якщо когось-такого вдасться зустрітися, то це означає, що життя не було просране. Так що я написав ці листи, тому що хотів дати собі раду з тугою. Їх видали у формі книжки “Між небом і землею”, ймовірно, тому, що мене любили. Але одного чудового дня я беру у руки газету, а там Тадеуш Ничек, критик, людина врешті-решт серйозна, пише, що мої листи є літературою. Я втішився та жахливо засоромився. Я люблю читати, тому я знаю, де має висіти планка. Нині дешеве чтиво видають усі, навіть професійні письменники. A я актор за професією, а не письменник. Крім того, вивчений актор, а не від народження.
Це не надмірна скромність, тому що таким я теж не є. Одного разу я розмовляв з певною людиною і легковажно говорив про свої ролі. Він сказав: “Замовкніть, тому що Ви забираєте в мене задоволення від тих театральних вражень. Що це означає? Що я начебто є дурнем, що я нічого не розумію, і це не могло принести мені задоволення”. Не можна бути занадто скромним і через інших людей.

Чи є якась роль, яку Ви хотіли б зіграти, але не було жодної пропозиції?

В мене ніколи не було таких мрій, бо про це думали інші. Я швидко потрапив до Старого театру у Кракові, на велику та чудову сцену. Я працював з Зиґмунтом Гюбнером, Свінарським, Яроцьким, Вайдою. Вони знали краще за мене, що я маю грати. Актор дуже часто помиляється про себе, тому що він просякнутий любов’ю до самого себе і може перебільшувати. Треба слухати режисерів, бо вони розуміють. Або жінок, тому що вони мають таку інтуїцію, якої багато-хто побоюється.
Добрі ролі якось мене захоплювали зненацька, тому що я маю радше слабку схильність до цієї професії, я не прийшов на світ з акторськими вміннями. Актором був Тадеуш Ломніцкі, геній, який врешті-решт помер на сцені, а я саме цього не хочу, тому що волію померти посеред квітника або у ліжку. Актором є Єжи Треля, Єжи Штур, Владислав Ковальскі – найвидатніший актор Європи, а дурна Європа про це не знає. Їхня акторська гра є справжнім мистецьким шедевром, вона приковує до крісла.
Я вигадав для себе таку версію, що у молодості, у 1950-х рр., був занадто бідним, щоб мати мрії. Це не наймудріше твердження, але я його дотримуюся. Я гнався за конкретними речами, в моєму житті конкретні речі були мріями. Нарвати яблук, зловити рибу, накрасти аґрусу.
Мрії, навіть професійні, лише бентежать. Сни – це щось інше. Кілька днів тому в мене був еротичний сон з однією відомою актрисою, про яку у цьому контексті я ніколи не думав. Я знаю всі деталі її тіла. Подивіться, яку велику свободу дають сни.
Подібну свободу дає література і музика. Письменник може написати, що він є псом або конем з однією ногою, і матиме тоді рацію. Хоча для доброї справи людина має цілком рацію, харизму, лише після смерті.

Чому?

Коли я дивився на того помершого у храмі в Кшевенці, то побачив найгарніший театр: герой не повинен нічого казати, не повинен рухатися, але він так зосереджує на собі увагу, грає головну роль, про нього говорять, за нього моляться, він організовує уяву. Решта людей, включно зі священиком, це лише статисти.
Ну, і після смерті можна лякати, а це дуже важливо.

Ян Новіцкі – 1939 р. н. – актор театру і кіно, педагог. Краків’янин за вибором, але тепер живе у рідній Куявії. Пов’язаний з краківським Старим театром та “Пивницею під баранами”. Грав, зокрема, у виставах, режисованих Зиґмунтом Гюбнером, Єжи Яроцьким, Конрадом Свінарським та Анджеєм Вайдою, а також у фільмах Єжи Сколімовського, Войцєха Хаса, Кшиштофа Зануссі та Марти Месарош.

Автор: Павел Смолєньскі [Paweł Smoleński]
Назва оригіналу: Starość to wolność
Джерело: Gazeta Wyborcza, 29.09.2012
Зреферував Омелян Радимський

 

Джерело: Західна аналітична група

Leave a Reply