Тігіпко проти Дрогобича. Або прихований спадок колишнього комсомольця

Tyhybko

Про роль людини в історії та про їх взаємний вплив одна на одну сказано багато. Кожна епоха мала свій погляд на те, хто саме на кого і як саме впливає.
початку минулого століття, з початком епохи науково-технічного прогресу вже ніхто не сперечався із тим, що саме людина впливає на хід історії. Стало зрозуміло, що від рішень та вчинків конкретної особи може змінитися життя цілих народів та країн, а разом із цим і хід глобальної історії людства.

Я не буду заглиблюватись у серйозні матерії та, однак, спробую на прикладі подій на зламі тисячоліть показати, як окрема особа може вплинути на майбутнє цілого міста, а разом з ним – і на долі його мешканців.

Читач, мабуть, вже здогадався, йтиметься тут про відомого українського політика Сергія Тігіпка та вплив його рішень та вчинків наприкінці минулого століття на теперішній стан справ у нашому місті.

Втім, якщо бути точнішим, свого часу впливав пан Тігіпко не на все місто, а на долю окремого дрогобицького підприємства – нафтопереробний комплекс “Галичина”.

Нагадаю читачам, чим був НПК-Галичина у 90-их роках наприкінці ХХ сторіччя. Це було підприємство, на якому тримався не лише бюджет Дрогобича, а й бюджет області, адже майже на 40 відсотків його наповнювали відрахування дрогобицького підприємства. Не буде неправдою і те, що поки працювала “Галичина”, в місті була економіка, працював бізнес – малий і середній, торгівля, також отримувала достатню кількість коштів для безбідного існування сфера обслуговування

На той час керував підприємством Роман Матолич, колишній “червоний директор”, який зумів швидко й доволі успішно перебудуватись в нових українських економічних реаліях. Не робитиму оцінки його діяльності як керівника, але саме він на початку 90-их зрозумів нагальну необхідність побудови у Дрогобичі нового нафтоперобного комплексу. Однак, на самому розумінні він не зупинився. Команда фахівців, яка була зібрана та виплекана ним на підприємстві не лише розробила концепцію побудови, а й почала її реалізацію.

Саме на цьому етапі проявилась та риса Романа Матолича, яку одні можуть спробувати назвати дурістю, а хтось – робінґудством. Він щиро вірив, що очолюване ним підприємство, яке працює прозоро, сплачує шалені на той час податки та ще й інвестує мільйони в будівництво нового нафтопереробного комплексу, отримає від Президента України повну підтримку. Він був переконаний, що держава не лише захистить перед можливими нападками фінансово-промислових груп, яких тоді ще називали інвесторами, а й допоможе зреалізувати план побудови вертикально інтеґрованої нафтової компанії, яка матиме повний цикл – від видобування нафти до її переробки та реалізації нафтопродуктів. Та саме тоді, коли стало зрозуміло, що ці плани були поховані в Кабмінівських кабінетах, ще на організаційному етапі, керівництву “Галичини” вдалося знайти реального інвестора в особі японської фінансової установи Ніссо Іваї Корпорейшен.

На момент появи у Дрогобичі японських інвесторів Роман Матолич, за рахунок прибутків акціонерного товариства, залучив у реалізацію проекту побудови сучасного нафтопереробного комплексу, який розробив Французьській інститут нафти, понад 50 мільйонів доларів США. На місці майбутнього підприємства було прокладено підземні комунікації, споруджено інженерні та виробничі приміщення, змонтовано етажерки для розміщення обладнання та установок. Майбутній управлінський та інженерний персонал почав проходити необхідну підготовку. На чернівецькому підприємстві було розпочато роботи з монтажу колони.

Японські інвестори згодилися надати Галичині кредит в розмірі 365 мільйонів доларів США, з яких дві третіх мало бути скеровано на завершення будівництва нафтопереробного підприємства, решта – на закупівлю нафти для чинного підприємства, яке за рахунок її переробки та реалізації нафтопродуктів мало забезпечити обслуговування кредиту до моменту запуску новозбудованого комплексу.

Восени 1999 року всі необхідні документи було підготовлено та узгоджено, залишалось лише отримати згоду Кабінету Міністрів. На той час для отримання такого значного кредиту необхідно було надати іноземному інвестору ґарантії Уряду України. На випадок виникнення ситуації неповернення коштів чи невиконання українським підприємством умов договору – за претензіями кредитора мав відповідати державний бюджет України.

Саме на цьому етапі і з’являється наш герой – Сергій Тігіпко, – на той час – віце-прем’єр та особа, яка була відкрито пов’язана з «Приватбанком» та бізнес-групою “Приват”. Перед засіданням уряду, на якому мали розглянути питання надання державних ґарантій дрогобицькому підприємству, на світло вийшла записка авторства пана Тігіпка, в якій він не рекомендував надання таких ґарантій. Як виявилось згодом, записка була неофіційною – жодної аргументації, жодної підстави: приватна записка з приватною думкою. Та свою роль вона виконала – ґарантій не було надано. Японські інвестори зі своїми грошенятами вернулись на свою далеку батьківщину, а дрогобицьке підприємство відчуло всю можливу і неможливу “державну турботу”.

Як наслідок Дрогобич має підприємство, що не працює, із купою металобрухту на місці незбудованого підприємства, повну відсутність перспектив відродження нафтопереробної промисловості і – ще один результат – економічний занепад вже сьогодні.

Однак зупинятись лише на вищенаведених наслідках було б несправедливо. Адже завдяки занепаду нафтохімічної промисловості в Дрогобичі його мешканці отримали перспективи покращення екологічної ситуації. Це в свою чергу виглядає доволі привабливим на тлі туристичних перспектив нашого міста. Перспектив, які зрештою майже нікому не потрібні…

Ну а щодо вчинка пана Тігіпка, – кожен дрогобичанин має право для себе вирішити, як саме цей діяч вплинув на місто та й на нього особисто.http://www.drohobych.com.ua/?p=6974&preview=true

Джерело: Майдан

  1. антибандаантибанда01-18-2013

    Товариш по комсомолу злодЮлі, колі її родичі там рулили – одна банда!

Leave a Reply