Анфас і профіль Петра Сов’яка

Petro Sovyak

Упродовж кількох десятиліть ім’я Петра Сов’яка не сходить зі сторінок місцевої преси, наукових збірників, альманахів тощо. Є воно й на обкладинках півтора десятка його товстих фоліантів і книжечок, розрахованих на різні категорії читачів, у довідкових виданнях.

Він завжди бажаний, завжди свій серед колег-педагогів, науковців, краєзнавців, журналістів, колекціонерів, художників, фольклористів та етнографів, пасічників, культурно-громадських діячів і взагалі серед усіх тих, хто чимось цікавиться, переймається, захоплюється і «не заземлений» на побутовістику, марноту марнот. Здається, кого в Дрогобичі не запитай, як знайти Петра Володимировича, принаймні кожен п’ятий-десятий «виведе на його слід». Водночас преса абсолютно несправедливо обділила Петра Сов’яка своєю ширшою увагою. Як на мене, це пояснюється тим, що вона попросту боїться такої багатовимірної та об’ємної «скали», адже для створення її всебічного й цілісного творчого портрету потрібно чимало часу та праці.

Не так просто було взятися «за Петра Сов’яка» й мені з нагоди його 70-ї життєвої вершини, хоча давно і начебто непогано знаю свого співавтора, колегу та співмандрівника незабутніми шляхами і манівцями Дрогобиччини, унікального співрозмовника, дарма що сам маю за плечима певний творчий доробок. Ще раз уважно проаналізувавши дослідницький, краєзнавчий ужинок Петра Володимировича, вважаю, що про нього треба було би писати окремі статті як про: педагога, краєзнавця, публіциста і редактора, надзвичайно спостережливого і цікавого співрозмовника. Зараз можу лише трошки окреслити зміст кожної з них.

Благословилося йому на світ
1 січня 1943р. у с.Лішні біля Дрогобича. І по татовій, і по маминій лінії він пишеться однаково – Сов’як. Родинне прізвище привертає увагу своєю незрозумілістю і, якщо хочете, неслов’янськістю. Воно видається реліктом прадавньої історії і ймовірно пов’язане чи то з іменем болгарського хана Совінеха, чи з кабардинським словом «шеве» – вершник, на що вказують однокореневі українські топоніми, чи то з назвою птаха сови, чи ще з іншим. Навчався в сільській школі, а закінчив Дрогобицьку середню школу №1 з її тоді ще сильними національними і педагогічними традиціями довоєнної української гімназії ім.І.Франка, історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту ім.В.Стефаника. Перш ніж почалася його довготривала педагогічна діяльність, він устиг попрацювати фірманом у селі, робітником на будівництві нового міста енергетиків Комсомольська-на-Дніпрі в Полтавській обл., відслужити три роки в армії водієм, командиром взводу і водночас співаючи в солдатському самодіяльному хорі, робітником Дрогобицького нафтопереробного заводу.

Якось у дружній компанії Петро Володимирович узявся ширше згадати свою «ударну» працю на «всєсоюзной комсомольской ударной стройкє» на Полтавщині, відтак перейшов до строкової солдатчини в Азербайджані, поїздок у складі військових команд «купців» чергових новобранців у найвіддаленіші та найглухіші передуральські, позауральські і далеко глибші закутки колишнього СССР. Що то були за прецікаві спогади, пересипані його розмаїтими «прикантичками», гумором та іронією, годі й говорити. Особливо армійські. Розповідав з півгодини. Я слухав і мимоволі порівнював їх із відомим гротескно-сатиричним романом Володимира Войновича «Життя та незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна», ба навіть із самим «Швейком». У спогадах було щось і від «Чонкіна», і від «Швейка», але по-своєму оригінальне та колоритне. Жаль, але ні в кого під рукою не виявилось диктофона їх записати з метою опрацювати і видати окремою повістю. Повірте на слово, вона вийшла б цікавішою і смішнішою від «Чонкіна». На мою пропозицію зробити це вдома оповідач скрушно признався: «Романе, гадаєш, я зможу? Друге таке натхнення до мене не прийде».

З дипломом учителя історії Петро Володимирович пройшов становлення і закрокував щаблями педагогічних посад: керівника гуртка Дрогобицького Палацу піонерів, учителя історії в школах сіл Дережичів, Ступниці, а від 1982р. – Снятинки. Тут викладав ту ж історію і право, працював заступником директора, заснував і керував шкільним туристичним гуртком «Шовкова косиця». З учасниками гуртка він промандрував росянистими стежками рідного краю, Українськими Карпатами. При інших нагодах підкорив усі їх найвищі вершини, а також Кримських гір, деякі гірські вершини поблизу о.Байкалу (Росія). Про ці молоді й зрілі роки праці на педагогічній, туристичній, колекціонерській нивах у нього назбиралося багато матеріалів і спогадів. Частину своїх незабутніх вражень він переніс на папір, описавши у пресових публікаціях, збірках новел, нарисів і статей «З дітьми і для дітей», «Загублені орієнтири», «Дайте вчителеві вчити», «Розбита писанка», «Поламане гілля», «Гендерне виховання та що за ним приховане?», ін. Частину курйозно-гумористичних бувальщин із його вуст записав я для своєї майбутньої книги із наразі робочою назвою «З ким не буває?». Успішна, часто нетрадиційна, новаторська педагогічна праця заслужено принесла йому на зорі незалежності звання заслуженого вчителя України.

Від початку національного відродження наприкінці 1980рр. Петро Сов’як опинився в гущі незабутніх подій як їхній активний свідок, учасник і літописець. Нелегально видавав газету «Терниста дорога», «Тернистий шлях» (загалом вийшло чотири числа). Належав до редколегії напівлегального альманаху «Тустань» (вийшло три числа). Став співавтором нашої книги «Історія Дрогобича в датах, подіях і фактах». Ініціював, був засновником, співзасновником, редактором, видавцем часописів «Дрогобицький колекціонер», «Снятинський школяр», «Снятинський Сокіл», «Наша школа», «Філателістика», «Юний філателіст», «Підгірський пасічник». У період Помаранчевої революції видав шість чисел «Помаранчевої газети». За короткий час через украй малу тиражність вони перетворились на бібліографічну рідкість.

Протягом першого двадцятиліття незалежності України з-під його пера (а пише він ручкою, бо чомусь не збереться опанувати комп’ютер бодай у режимі друкарської машинки) появились і побачили світ інші книги: об’ємні «Народні перлини мого села», записані з уст його батьків Володимира та Ольги Сов’як, майже на шість тисяч прислів’їв, приказок, афоризмів, образних висловів, укладених за першою літерою першого слова, «Трагедія роду Коссаків», «Розбронзовування Івана Франка – випадковість чи закономірність?», «Тут Снятинка постала сотні років назад», «Коли ми покинемо місце над прірвою?», «Білі плями Другої світової війни», «Феномен буття міжвоєнного Дрогобича», «Нариси з історії Дрогобицької катівні» (у співавторстві), видані власним коштом.

Багато років збирає спогади і досліджує тему голодового ґеноциду в Україні у 1932-1933рр., 1946-1947рр., задля чого відшукав і опитав чи не всіх дрогобицьких старожилів, які врятувались від цих страхіть, що їх заподіяв нашому народові комуно-російський окупаційний режим. У місцевій періодиці, колективних збірниках в Україні і в діаспорі час від часу «розкидує» нариси, статті, наукові розвідки, дослідження, есеї, замітки з питань історії, краєзнавства, народознавства, топоніміки, філателії, нумізматики, сфрагістики, геральдики, мистецтвознавства, школознавства, музейництва, шкільного виховання, театрального і музичного життя тощо. Назбиралось їх близько однієї тисячі. Тільки незначна частина цього доробку, за яким нерідко стоять сотні кілометрів доріг, довгі роки пошуків, потрапили під обкладинки книг. На видання більшості матеріалів легенд нашого краю у вигляді книг нема грошей.

Про свої краєзнавчі, колекціонерські пошуки і мандрівки може оповідати годинами. Скажімо, коли, за яких умов, з ким із цікавих людей довоєнної генерації галицької інтелігенції зустрічався в Дрогобичі, Бориславі, Самборі, Стрию, Львові, Івано-Франківську, селах Прикарпаття, що від них чув, оглянув і, як пощастило, придбав. Або як сідав на ровер і їхав за новими записами фольклору, старожитностями тощо. Не раз його бачили у «такому» вигляді знайомі вчителі та вчительки, аби потім ділитися з колегами: «Нормальні люди пасуть худобу, косять сіно, сапають і підгортають бульбу, ремонтують хату чи паркан, збирають гриби і малини, щось несуть і везуть д’хаті, а наш Петро Володимирович у таке гарне верем’я їде, аби вдома не сидіти! І нащо ’му того всього?». Інші не розуміють, чому пан Петро з’являється в Дрогобичі наїздами зі Старого Села, де побудувався і живе, «похіпувати» навколо Ринку і «на льоди». Так дивуються далекі від його розмаїтих краєзнавчих і колекціонерських зацікавлень люди, обмежені сім’єю, хатою, роботою і споживацькими інтересами.

Напевно, не помилюся, коли скажу: наразі його найвищою творчою вершиною став другий том «Шляхами Франкового краю» двотомної енциклопедичної книги-альбому «Дрогобиччина: свідки епох» трьох авторів (за алфавітом) – Романа Пастуха, Петра Сов’яка та Ігоря Шимка, видрук якого завершує Дрогобицьке видавництво «Коло» під керівництвом Миколи Походжая. За ініціативою третього з нас і його ж автом ми об’їздили, обходили, відшукали, оглянули історико-культурні старожитності всіх 113 міст, селищ, сіл і хуторів Франкового Підгір’я, а той же третій їх зафотографував для нащадків. Кожній із наших спільних мандрівок, котрі охоплювали за день по кілька сіл, присвячені його окремі репортажі-нариси чи навпаки, крім одного і закінчень ще кількох мого авторства, коли через поважні причини він був відсутній.

Їх налічується більше двадцяти. У них Петро Володимирович уклав і наші спільні польові спостереження та враження, і записи від своїх попередніх власних мандрівок різних років, і багатющий масив інформації з різних документальних та усних джерел. Ці репортажі-нариси нагадують шкатулки, інкрустовані різнокольоровими каменями. Завдяки редакторському перу Ярослава Радевича-Винницького і моєму вони набули завершенішого й досконалішого вигляду, хоча творча і редакторська праця над будь-якою книгою не має меж повноти й досконалості. Зрештою, читачі вже дали схвальну оцінку і цьому виданню взагалі, і його другому тому зокрема, дарма що воно, в художній суперобкладинці, ще перебуває у дорозі до широкого загалу.

Свідомо не торкаюся колекціонерської обізнаності колеги і друга, бо, повторюю, потрібно писати окреме дослідження. Але однієї теми все ж не можу оминути. Йдеться про відомого персонажа українського фольклору козацької доби – знаменитого козака Мамая. Цей персонаж уже багато років не дає спокійно жити і спати Петрові Володимировичу, а він, своєю чергою, – місцевим художникам-професіоналам і любителям пензля. За його просьбою і кошти кожен з них уже написав чи ще напише для нього одне олійне полотно зі своїм баченням Мамая, відштовхуючись від цього образу на полотнах відомих художників минулого. Цікаво, але в кожного виходить свій Мамай: у когось кращий, в когось гірший. Тих Мамаїв у власника назбиралось чимало. До деяких художників замовник ще не дістався. Та на все свій час.

Перебуваючи постійно у вирі суспільно-політичного життя, Петро Сов’як, зовсім не з власного бажання, не раз балотувався в депутати до місцевих рад. Однак виборці чомусь жодного разу так і не оцінили його заслуг і можливостей. Навіть у рідному селі Лішні. Як, до речі, не оцінили в Дорожові на виборах до Верховної Ради України авторитету свого родака, видатного вченого-економіста Степана Злупка. Їм, бачся, краще подавайте політичних крикунів і бажано не зі свого села. Сам Петро Володимирович і тут не обійшовся без жартів: «Чого маю перейматися невдачею? Таж великого Івана Франка аж три рази не обрали послом! А мене, «Івана Руру» з Лішні, не обрали всього більше десятка разів. Та ще би стільки – і було би «очко». Виходить, нібито я щонайменше втричі «більший» від нього. А що, нащадки мають перевершувати своїх попередників!».

Жарт жартом, але заслужене визнання цієї людини ще в дорозі. Дай Боже, аби воно прийшло на другому його сімдесятиріччі, а не запізно, як у нас стало неписаною традицією. Навчімося нарешті робити це вчасно. Таких Петрів Сов’яків на Дрогобиччині ще ніколи не було і більше ніколи не буде. Отож із роси і з води тобі, співавторе, колего і друже! Многая літ!

Роман ПАСТУХ
Джерело: Галицька Зоря

  1. Олена ПетрівнаОлена Петрівна01-03-2013

    Нажаль, у нас на Дрогобиччині обирають за приказкою-“Нема пророка у своїй Вітчизні”, тому й шукають завжди нових і нових “пророків”,аби не місцевих.

  2. Ігор ПришникІгор Пришник03-26-2013

    Роману Пастуху, ще дуже далеко до історичних знань пана Петра Совяка

Leave a Reply