Дрогобич забув про своїх лицарів

Shou Tsytata

Ще змалечку він полюбив читати книги. Нездоланна жага до знань відобразилася навіть на його способі життя: він жертвував грішми на їжу, віддаючи десять польських ґрош за чергову книгу. Сьогодні йому вже – 88 років, і книги, як і рукописи стали його єдиними друзями і побратимами. Бо він – самітник серед людей, заради яких пожертвував свої найкращі роки життя, присвятивши їх боротьбі за незалежну Україну.

 

Ярослав Ольховий народився в Губичах, що в Бориславі. Його батько Ілля був відомим у Дрогобичі садівником. Проживаючи з дружиною, синами Ярославом і Романом у маленькому будиночку в помісті знатного єврейського адвоката Гершдерфера, Ілля Васильович Ольховий займався щепленням на вічко (окуліруванням) розкішних троянд, завезених із Австрії, Прусії і Польщі, а також їхнім розмноженням та реалізацією. Саме в честь рідного міста – Ярослава, Ілля дав ім’я своєму старшому синові. У Іллі Ольхового був природжений дар, тож в маєтку пана був закладений чималий сад. У час цвітіння дерев, зокрема відомих літнім дрогобичанам «райських яблучок» плакучого типу, пан Гершдерфер щодня прогулювався садом, насолоджуючись ароматом квітучих дерев та троянд. Крім цього, у садибі розташовувався невеличкий ставок, у який щодня вкидали насіння люпину, підгодовуючи коропів. На території помістя було три будинки: панський будинок – відомий дрогобичанам як «Бальнеологія» на вулиці Івана Франка, де й мешкав адвокат, будиночок для родини садівника Ольхового і будинок, в якому жив чоловік на прізвище Кушнір. Дрогобичани і гості міста досі мають можливість милуватися частиною дерев, посаджених Іллею Ольховим – це дивовижної краси магнолія перед фасадом будинку, оцтове дерево тощо. Звичайно, саме завдяки батькові Ярослава в різних куточках міста висадили магнолії з білим квітками та троянди в садибах інших вельмож. З історії життя родини Ольхових відомо, що Ілля воював у І Світовій війні, де потрапив у полон.

Важке життя склалося у Ярослава Ілліча. Перед Другою світовою війною покидає свої маєтки у Дрогобичі і Трускавці єврейський адвокат. Серед родичів останнього був рабин однієї з багатьох синагог міста. Ярослав Ольховий, будучи на той час вже зрілим юнаком, у 1944 році вступає у загальнонаціональну боротьбу з окупантами – вливається у лави дивізії СС «Галиччина». Згодом місце гітлерівських зайд землі Івана Франка займають окупанти з Московії – творця СРСР, тож Дрогобиччина потрапляє в зону нового тоталітарного режиму. Ярослав служив радистом. Однак в бою під Бродами бійців оточили і він потрапив у полон. Вдалося втекти. Тимчасово переховувався у будинку незнайомої української родини. Проте дуже хотів повернутися до рідної домівки, побачити брата, батьків. Вночі йшов полями і болотами. Запам’ятався Дністер, повний мертвих тіл. Але попри це все ж довелося плисти. Недовго пощастило йому бути разом з родиною. Знайшлися люди, що донесли новій радянській владі. Ярослава заарештували, спалили бібліотеку. Вирок суду однозначний – розстріл; термін виконання вироку – 23 доби. Важко передати, як це страшно: молодому хлопцеві сидіти у камері смертників в очікуванні виконання вироку… На той час спочатку розстрілювали старших за віком. Відсидів 72 доби. Тоді існувало таке правило: якщо людина, засуджена до найвищої міри покарання, пробула у камері 72 дні, то смертну кару замінювали на довгострокове ув’язнення. Присудили молодому Ярославу 25 років позбавлення волі та ще 10 років – позбавлення громадянських прав. За його антирадянську підривну діяльність піддається репресіям родина, на яку чекає така ж каторжна участь – у холодних таборах Комі АРСР. Згодом Ярославу вдається таємно побачитися з матір’ю Анною на засланні, де вона у цей час перебувала (табір поблизу Верхньої Губахи, колишньої Молотовської області, Росія). Про її місцеперебування довідався з отриманого раніше листа. За організацію повстань у таборі Ярослав потрапляє у висилку на території Казахстану. В тих жорстких умовах степу, де все навколо кишіло скорпіонами і дошкуляли комарі, табірне життя стало ще нестерпнішим. Багато людей не витримували цього, і закінчували життя самогубством. Згодом потайки хлопець втікає додому – у рідний Дрогобич. Криючись від людських очей, ночами пішки, а деколи під сидіннями поїздів прямує до рідного дому. Через деякий час йому вдається влаштуватися на роботу в Дрогобицьке БТІ, в якому займався обліком зелених насаджень у місті. Ярослав володів чудовим тембром голосу та відмінною дикцією, тому успішно пройшов відбір на посаду диктора на дрогобицькому радіо. Але працював там недовго, як і не зміг жити в чужій хаті на Блонній: доноси і наклепи «добродіїв» унеможливили здійсненню мрій. Згодом допитливий Ярослав Ольховий здобуває освіту техніка-будівельника. Попри всі негаразди він не покидає книгу – стає буквально бібліофагом.

Присвячене Україні життя закріпило у ньому націоналістичну сутність – у серці він залишається лицарем і патріотом України. З часу проголошення Суверенності і Незалежності України дрогобичанин цілком заглиблюється у загальнонаціональну боротьбу в ім’я священних намірів. Його бурхливу громадську діяльність гідно відзначили місцеві лідери рухів і партій, охрестивши «батьком дрогобицької демократії». Визначальною стає його участь у поверненні церкви Пресвятої Трійці громаді Греко-Католицької Церкви України. Востаннє свої інтелект та знання він присвячує науковій праці у національному заповіднику «Нагуєвичі». Однак скромність не дозволяє пану Ярославу розповісти про всі свої заслуги перед Україною. Сумно, але всі ті земляки, що стояли пліч-о-пліч з ним у спільній боротьбі, досягли бажаних висот у політиці чи власному бізнесі, цілком забули про свого давнього побратима. Забула відтак про цю унікальну постать і вся міська громада.

…Переді мною сидить немічний, з сивою бородою чоловік. Сьогодні він мене зустрів у шапці і в утепленому одязі, адже в його квартирі – мороз; його квартира вже давно від’єднана від центральної системи опалення. Не працює й електричний масляний радіатор; нема в квартирі ані телевізора, ані радіоприймача. Немов у в’язниці, тут панує моторошна тиша, а час наче зупинився. Єдиними «гостями», як іронічно зауважив Ярослав Ольховий, були злодії, що намагалися нещодавно проникнути у його квартиру заради поживи. «Тут нема що красти, хіба що мою домашню бібліотеку», – зауважив Ярослав Ольховий. Немічний лицар залишився на старості без опіки. Він втратив орієнтацію в часі і, довідавшись, що приймає гостя на саме Різдво, скрушно вибачався, що навіть не має пампуха, щоб почастувати гостя. «А який сьогодні рік?», – раптово спитав старенький чоловік. Єдиною його співмешканкою є… кішка. «Це – єдина жива душа, що приходить до мене грітися», – з гіркотою в голосі додав дідусь. Він сидів переді мною на ліжку, схрестивши руки на грудях – грів холодні пальці під пахвами.

Краєзнавець Ярослав Ольховий не ображається за те, що про нього забули друзі – колишні активісти національних рухів, партій і організацій та за те, що вкрай рідко навідуються до нього гості. Залишили його самітником і близькі родичі. Єдиними його вірними друзями стали книги. Перечитуючи вкотре черговий довідник чи енциклопедію, художню книгу чи наукову працю, написані різними авторами, Ярослав Ольховий з головою поринає у світ книг, живе їх героями і подіями, не відчуваючи при тім плину часу. Так минають його дні, місяці, роки… На запитання, чого зараз хочеться найбільше, Ярослав Ілліч спершу задумався, а потім тихо відповів: «Харчів, радіоприймач, тепла і людських умов життя».

Ми витрачаємо багато коштів, споруджуючи пам’ятники тим, кому вони вже непотрібні; даруємо квіти тим, кого вже нема серед живих; вчимо вірші тих поетів, яких не визнавали за життя; купуємо за шалені гроші витвори мистецтва тих видатних художників, які за життя потерпали від голоду; віддаємо шану пам’яті тим, кого цуралися багато років тому… Мабуть, ми не дбаємо про своє майбутнє, забуваючи тих героїв, що досі живуть серед нас. Про свого сина Дрогобич забув.

Юрій ФЕДЧАК

Джерело: Галицька Зоря

  1. АнізіяАнізія01-24-2013

    Пане Юрію, прекрасна стаття. Як добре, що Ви написали про цю людину, котра не вартує такого забуття. Він стільки років працював для людей і для рідного міста. Жах! І жаль, що ми всі такі байдужі. Прошу написати адресу пана Ольхового і його телефон.

  2. ІринаІрина01-25-2013

    Як гірко чути про таку старість і такої непересічної людини! Але ніхто не може знати, що його очікує на старості. Хоча іжі, тепла і людського спілкування бракує в наш час багатьом. Головне- на пройти мимо, а зупинитися…

Leave a Reply