Від «жидокомуни» до «євреїв — громадян України»

Vyatrovych

Взагалі «винахідниками» «жидокомуни» були не українські націоналісти і навіть не німецькі нацисти, а російська «біла еміграція».

Наприкінці минулого року в українських (і не лише) мас-медіа розгорілася гаряча дискусія про доречність використання в українській мові слова «жид». Її учасниками були не фахівці-філологи, а здебільшого політики. Незалежно від того, що і кому намагалися довести учасники суперечки, висновком, який найголосніше прозвучав за її результатом, було повторення старого радянського штампу «українські націоналісти — антисеміти». У деяких ЗМІ він звучав ще більш узагальнено і «переконливо»: «українці — антисеміти».

Встрявати в політичну дискусію, яка не мала ані найменшого відношення до політичних реалій у країні, я не мав жодного бажання. Тепер, коли ця суперечка, хочеться вірити, відійшла в історію, таки хочу сказати своє слово. Писатиму не про минулий рік, а про 30—50-і роки минулого століття. З надією, що це буде корисним і для сьогодення, адже «історія — вчителька життя».

Українсько-єврейські стосунки в першій половині ХХ століття у Західній Україні були непростими. Національні рухи обох народів саме входили у політичну стадію розвитку — творення політичних організацій, формування вимог та програм. Над їхніми активістами тяжіла спадщина минулих релігійних та етнічних протистоянь. На них накладалися нові суперечності — політичні (українці переважно антипольського та антирадянського налаштування, значну підтримку серед них мали націоналістичні організації; євреї здебільшого лояльні до Польської держави, значний відсоток серед них були симпатиками та членами комуністичних організацій) та економічні (розвинена в міжвоєнний період українська кооперація протистояла традиційній єврейській монополії на торгівлю). Загалом посилена динаміка модернізації української нації в міжвоєнний період, яка проявлялася в боротьбі за оволодіння певними сферами економіки, політизації та урбанізації українства, теж, по суті, виконувала роль каталізатора українсько-єврейського конфлікту.

Протягом 1920—1950-х років в українському національному русі дедалі більшого впливу набували організації, що сповідували націоналістичну ідеологію, зокрема УВО та її наступниця ОУН. Згодом, у роки радянської окупації, ця організація стане фактично єдиним виразником українського національного руху. Тому саме їй доведеться формулювати своє бачення майбутньої української держави і місця в ній національних меншин.

У документах ОУН дуже рідко можна натрапити на інформацію про євреїв — за весь період 1920—1950-х років це буквально кілька статей та згадок в офіційних документах. У даному випадку відсутність інформації теж є інформацією — у німецьких нацистів (з якими так часто люблять порівнювати українських націоналістів) «єврейське питання» було одним із головних в ідеології та публіцистиці.

Члени ОУН, як діти свого часу і території проживання, щодо єврейського населення у текстах використовували виключно етнонім «жид». У міжвоєнний період на теренах Західної України, що входили до Польщі, це слово не мало жодного образливого чи негативного відтінку. Лише з 1939 року, після приєднання цих земель до СРСР, під тиском радянської пропаганди поступово відбулася заміна цього слова на «єврей». При цьому досі не можна говорити про остаточність цієї заміни. Слово «жид» цілковито зникло як літературне, проте його досі часом використовують представники старшого покоління, мешканці цього регіону, не вкладаючи в нього жодного негативного змісту.

У публіцистичних текстах та пропаганді ОУН 1930-х років іноді використовувалися також термін «жидокомуна» та його варіанти — «жидобольшевизм», «московсько-жидівська комуна». Очевидно, всі ці слова, пов’язані з головним ідеологічним ворогом українських націоналістів — комунізмом, мали виключно негативну конотацію. Але слід зазначити, що цей термін був характерний не тільки для авторів із середовища ОУН, його використовували й у відомій ліберальній українській газеті того часу «Діло».

Взагалі «винахідниками» «жидокомуни» були не українські націоналісти і навіть не німецькі нацисти, а російська «біла еміграція». Колишні дворяни та офіцери не могли визнати того, що програли війну з власним народом і були ним вигнані з батьківщини. Значно комфортніше для них було пояснити свою поразку світовою змовою «жидокомуни». Саме від цих емігрантів, що опинилися в Німеччині, термін потрапив до нацистів. Значною популярністю він користувався і в міжвоєнній Польщі, де ним послуговувалися передусім праві політичні середовища.

Найбільше означенням «жидокомуна» намагалися скористатися саме нацисти, адже цей термін об’єднував в єдине ціле двох їхніх головних ворогів — комунізм та «світове єврейство». Користуючись цим інформаційно розкрученим штампом, нацисти після наступу на СРСР влітку 1941 року намагалися каналізувати ненависть місцевого українського, польського та литовського населення до радянської влади у важливе для них з ідеологічних міркувань антиєврейське русло. Частково їм це вдалося — погроми, які прокотилися колишніми західними теренами СРСР від Балтійського до Чорного моря влітку 1941 року, стали результатом викриття масових убивств, учинених НКВД, відповідальність за які приписали євреям.

У другій половині 1941 року ОУН переходить до діяльності в антинімецькому підпіллі. Очевидно, що це позначилося й на особливостях ідеології та пропаганди організації — однією з ключових тем стала критика «німецької колоніальної політики в Україні». Разом з тим з оунівських текстів у 1942 році зникає «жидобольшевизм» (у текстах польського підпілля на цей термін натрапляємо і в післявоєнних публікаціях), натомість використовується форма «московський большевизм».

У 1945 році завершилася Друга світова війна, але не визвольна боротьба ОУН. У протистоянні з націоналістами важливим для радянської влади інструментом була пропаганда, яка зображала їх як німецьких пособників. Елементом образу «українсько-німецького буржуазного націоналізму» був приписуваний ОУН антисемітизм, який мав показати її ідеологічну близькість до нацизму. Тому радянські спецслужби поширювали від імені українських націоналістів антисемітські листівки (з дуже «характерним» для пропаганди УПА підписом — «бандерівці»). Ті, у свою чергу, видавали різноманітні роз’яснювальні матеріали, в яких відмежовувалися від подібних звинувачень. Очевидно, на руку радянської пропаганди грало використання націоналістами слова «жид», яке на теренах СРСР, згідно з російською традицією, мало виключно негативне, лайливе значення.

Тим часом радянська влада, яка намагалася представити членів ОУН як антисемітів, сама розпочала в 1948 році активну антиєврейську кампанію, відому як «боротьба з безрідним космополітизмом». В її рамках репресовано багатьох представників єврейської інтелігенції.

Саме тоді, у 1948 році, ОУН відмовилася від використання слова «жид». У зверненні підпілля з вересня 1948 року читаємо: «Мешканці України неукраїнці! Росіяни! Поляки! Євреї! Ставайте разом з Українським Народом до визвольної боротьби проти московсько-большевицьких гнобителів України! Не виступайте проти визвольних прагнень українського народу!». Очевидно, що для підпільників, більшість з яких походила із західноукраїнських теренів, така зміна звичного слова на нове та ще й нав’язане зовні окупантом, була непростою. Проте вони розуміли, що звичкою чи навіть традицією варто пожертвувати заради важливої політичної мети — підтримки іншими етнічними групами боротьби за незалежність. Її досягненню, зокрема, служила підготовлена ОУН у березні 1950 року листівка під назвою «Євреї — громадяни України». Її текст завершується патетичними закликами: «Хай живе держава Ізраїль і дружба між єврейським та українським народами! Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава! Слава керівникам Українського Революційного Руху С. Бандері і генералові Т. Чупринці!».

Ця листівка, напевно, — останній документ підпілля, в якому згадуються євреї. Адже незабаром, у середині 1950-х, українське підпілля було розгромлене. Українська визвольна боротьба набула інших форм — ненасильницького руху опору. І саме в рамках цього руху було налагоджено плідну співпрацю між українськими та єврейськими дисидентами. Успіхи цієї співпраці змусили чекістів проводити різноманітні провокації для загострення відносин між українцями та євреями

У 1991 році не стало СРСР та його всесильної спецслужби, але, схоже, «КҐБ помер, та справа його живе». Тим, хто сьогодні не хоче бачити сильної України, вкрай важливо її скомпрометувати, а всіх українців і особливо українських націоналістів (минулих і теперішніх) представити перед світом антисемітами. І, на жаль, їм це вдається. Зокрема й тому, що декому з тих, хто претендує на те, аби називатися послідовниками ОУН, бракує чи то політичного такту, чи то політичної волі, притаманної націоналістам середини минулого століття.
Автор: Володимир В’ятрович Захід нет

  1. ларисалариса02-25-2013

    Ця досить суперечлива стаття була розміщена на ресурсі “Захід.нет”. Автор – історик В.В”ятрович. Є багато цікавих коментів до статті на “Заході”, достатньо аргументованих, що міцно підважують достовірність цієї “політкоректної” версії……

  2. УкраїнкаУкраїнка02-26-2013

    Як на мене, то “гоніння ” будь-якої національності-приниження своєї власної сутності . Але я не про це. Дуже поважаю євреїв-за розум, за вміння вчитися і навіть за вміння поважати інші мови і національності. Ніколи не принижують /принаймні вголос/ нікого. Це, майже, без винятків. Яка струнка нація-де один за всіх і всі за одного. Мені завжди є чому у них повчитися!

  3. УкраїнецьУкраїнець02-26-2013

    На жаль, реалії інші – жиди перебувають в перших лавах антиукраїнства, сприяють підриву державних устоїв України, продовжують активну русифікацію та моральний розлад. Так що вчитися нічому.

  4. РусланРуслан02-26-2013

    Суперечливі статті видає нагора Химка, Толочко чи Грицак. До того ж, про відповідальність за перебування тут жидів чи про найсильніший у світі польський антисемітизм відомо не від В’ятровича.

Leave a Reply