Сором нації. Погляди лауреата Шевченківської премії: раболіпство і мракобісся

Gorlum

Горлум – збірний образ української радянської інтелігенції. Оманлива близькість до джерела влади зробила із симпатичного хлопця потвору.

Значна частина української інтелігенції має печерні погляди та сповідує національно забарвлену соцреалістичну естетику. Мракобісся (пост)совкових громадян – штука давно відома, а от настільки демонстративне піднесення раболіпства, вже навіть не виправдання, а саме апологія,- це вже новенька тенденція. Тема Шевченківської премії – здавалось би, давно мертва, нецікава – досить несподівано ожила та повернулася в український інформаційний простір.

Повернулася 2011 року завдяки тому, що на ній перетнувся популярний письменник Василь Шкляр з не менш знаним популяризатором вітчизняної літератури Віктором Януковичем. Перший відмовився приймати присуджену йому премію, допоки другий не повикидає з влади українофобів на кшталт Табачника. Сьогодні важко однозначно оцінити ККД цих наївних вимог, але поза сумнівами вони посприяли і зростанню продажів «Чорного ворона», й збільшенню уваги до Шевченківської премії як такої.

Наступного 2012 року без політичних шкандалів якось обійшлось, але вже за звичкою багато хто вирішив поцікавитись – а що ж там у нас із Шевченківською? І вона знову зуміла справити враження: премію дали самобутньому, не без герметизму, поетові Петру Мідянці та динамічному пригодницькому прозаїку Володимиру Рутківському. Це відверто здивувало всіх, хто звик її вважати такою собі інституціональною відрижкою соцреалізму.

Тож у 2013-му справді з інтересом очікувалося – що ж тепер? Дехто навіть прогнозував перемогу Москальцю!

І ось Шевченківський комітет оголосив своє рішення, з усієї сили грюкнувши по столу: «Хвате! Хочем, шоб затишно і по-старому!».

Лауреат Леонід Горлач – це повернення Шевченківської премії до соцреалістичної естетики, до ідеології передбачуваного влучного слівця (що, зауважу, зовсім не означає, ніби всі його вірші бездарні, йдеться про сам принцип, про, перепрошую, дискурс).

Мітингового:

«Лежав на смертнім одрі олігарх,

і колотив його судомний страх,

та й перед тим, як залягти у гріб,

усе під себе пазурями гріб»

Чи лірично-філософського:

«Було те колись, як немов не було.

Лишилось по всьому лише теребло»

Хто сподівався на зміни, після новини про Горлача переважно просто посміхнувся та махнув рукою. Аж тут на додачу вийшло ще й інтерв’ю лауреата.

Must read кожному. Інтерв’ю шокуюче – тим, що мало не вперше на повен голос у популярному і впливовому ЗМІ був озвучений такий собі «маніфест українського пострадянського соц(нац)реалізму», суть якого можна звести до:

– апології літературного пристосуванства і сервілізму;

– закликів до цезнурного втручання держави в літературу;

– заперечення експериментального, епатажного начала в літературі та взагалі всього, що не вкладається в шароварно-міщанську естетику (останній означник просив би сприймати не як образливу оцінку, а як спробу нейтральної характеристики).

Насправді, такі самі речі, з невеликими варіаціями, можна почути з вуст багатьох членів будь-якої обласної «письменницької організації» і навіть на кафедрах української літератури в столичних університетах.

Не здивуюся, коли вони теж, як і Горлач, із радістю згадують ентузіазм БАМівців (це, однак, не заважає писати епічні полотна у віршах про Івана Мазепу), а що цензура для них у кращому випадку необхідне зло, а то й зовсім не зло – взагалі не маю сумнівів. Так само я впевнений, що таких письменників підтримує чимало читачів. І з цим фактом слід рахуватись: значна частина української інтелігенції має абсолютно печерні погляди та сповідує національно забарвлену соцреалістичну естетику.

Дикувато те, що саме ця частина літераторів часто отримує головну державну премію. Бо ж Леонід Горлач тут не самотній. Ось інший лауреат Дмитро Іванов:

«…Поки надворі не смеркло,

Треба збиратись скоріш.

В маминих чоботях тепло,

В татовій шапці незгірш.

Будуть татусь дуже раді,

Вчувши веселі слова…

…Прапор червоний з сільради

Стежку прудку осява…»

А ось Остап Лапський:

«Скажи насамперед:

Собі самому

Я був би приростком Москви,

Варшави прихвоснем,

якби себе не виявив:

мого народу словом?!…»

Або Анатолій Кичинський:

«…А з’явитись на білий світ

було варто хоча б задля того,

аби хоч би на мить осліпнути

від усмішки щастя земного.

Життя неможливо продовжити

розповіддю про нього.

Тож, коли хто й цікавиться, як я живу,

єдине кажу: “Слава Богу!”»

Звісно, в цих та інших авторів можна знайти й набагато вдаліші цитати, може, мій вибір надто тенденційний, але він засвідчує принаймні чіткі естетичні орієнтири. Від яких Шевченківський комітет, правда, іноді відходить – у випадках згадуваних Мідянки, Шкляра та Рутківського або коли нагороджували, приміром, Валерія Шевчука, Тараса Федюка, Миколу Воробйова чи Григорія Гусейнова.

Втім, естетика – річ індивідуальна, обскурантизм, а іншими словами мракобісся (пост)совкових громадян – штука давно відома, а от натсільки демонстративне піднесення сервілізму (вже навіть не виправдання, а саме апологія) це вже новенька чи підзабута тенденція.

Свідомо чи несвідомо витворюється ось яка смислова конструкція: хто боровся за людську гідність чи національні права – дурень, хто замикався у внутрішню еміграцію чи мистецьку вежу зі слонової кістки – дурень, а молодець – лиш той, хто сповна висмоктав з тоталітарного режиму всі можливі блага, оспівуючи ювілеї вождів і будівництва століття й вставляючи поміж такими віршами щось зворушливе під закуску та «за життя».

Що ж, саме таким у своїй суті був вибір більшості українців у другій половині ХХ століття. Засуджувати за нього не можна – всі хочуть жити й по можливості жити більш-менш спокійно. Але й підносити як усесвітню мудрість – абсурд.

Сервілізм підноситься, а літературно-бюрократичні «аксакали» та їхні однодумці-читачі не бачать проблеми в тому, що вручають премію з деяким громадянським підтекстом авторові, котрий з однаковим успіхом та з однаковою сірістю письма оспівує в різні роки протилежні політичні символи, зокрема й радянські.

В такій інтелектуальній, з дозволу сказати атмосфері, не дивина рівень «стратегічного» мислення держави Україна, як в культурній галузі, так і в усіх інших. Не дивина розм’яклість мізків інтелігенції та взагалі всеохопна прогресуюча дикість нашої країни.

Країна «мудрих» підлабузників з хитрим і підступним блиском очей і дурною посмішкою продовжує жити за своїми законами, успадкованими на всіх поверхах суспільства, в тому числі й на тих, котрі мали би бути влаштовані складніше й неоднозначніше. На цьому тлі такий факт, як повернення однієї літературної премії до стабільного ретроградного іміджу – прохідна дрібниця.

Вірші Шевченківського лауреата в галузі літератури 2013 року Леоніда Горлача з сайту «Хвиля Десни»

СМЕРТЬ ОЛІГАРХА

Лежав на смертнім одрі олігарх,

поклавши пів-держави у ногах.

Лежав і зирив з-під кошлатих брів

на світ, що так неждано звечорів.

А звідти заповзали, як вужі,

його погорди владні міражі.

Чиї заводи? Фабрики чиї?

Ставки й озера, чисті ручаї?

Чия земля до пругу й за пруги,

де бронзовіє слід його ноги?

Чиї копальні вугільні й руда,

чий вітер з неба, із глибин вода?

Уже і пів-Дніпра йому тече

і інша половина не втече…

Заплющив очі й простогнав:

– Моє!

Чому ж воно в тумані розтає?

Та я, хоч власні груди роздеру,

з собою все до цурки заберу!..

– Е ні, – сказала сива тінь з кутка. –

Усе твоє не варте й мідяка,

бо добра всі твої – то кров людська,

а кривдна кров – то пам’яті ріка.

Нагим прийшов у світ – нагим і йди

туди, де в невідь губляться сліди…

Лежав на смертнім одрі олігарх,

і колотив його судомний страх,

та й перед тим, як залягти у гріб,

усе під себе пазурями гріб.

ОДЕСЬКИЙ ПОДВИГ

Одеса – як Одеса. Сині далі.

На рейді – чужоземні кораблі.

Прудкій кефалі видали медалі

припортові сучасні королі.

Давно втекли в Ізраїль одесити –

спочатку Мойша, а за ним Абрам.

Тож нікому сьогодні погасити

великий яничарський тарарам.

Штормить Пересип, млоїть Молдаванку.

А на Привозі закипає квас.

На тирлище накульгують ізранку

в семи потах Потьомкін, Дерибас.

За ними чвалять загребущі зайди,

що на козачі всілися степи

і, змоцювавши дармові посади,

московські вимуровують стовпи.

А з ними мішма рідні яничари.

Уже їх стільки, вже їх тьмуща тьма,

до чари ласих, щедрих на почвари,

призвиклих до чужинського ярма…

І ось вона у бронзі та граніті,

хоча без трону, а таки ж вона,

у пишнім імператорськім лахмітті,

полків гвардійських замашна жона.

І ось вони – і пастухи, й отара,

і стовпові, й безрідні івани.

Та кров козача вічна, як покара,

гримить через віки із давнини.

Сміється море:

– Гей, брати слов’яни!

Ану мерщій німкені під поділ!..

Слов’яни ж очманіло солов’ями

витьохкують, витренькують довкіл.

І сутеніють вкрадені скрижалі

над степом тим, де в вольниці жили.

Радійте, одесити. Як кефалі,

вам орден за безпам’ятство дали.

Одеса – як Одеса. Сірі далі.

Розпродані домашні кораблі.

На передок легкі припляжні кралі

поклони б’ють цариці до землі.

СВІЧА ПАМ’ЯТІ

І звужується коло до петлі.

Стає усе мертвіше на землі.

Душі все важче й важче відігрітись

при дружньому осінньому теплі.

Нас половинить невблаганний час.

Той жевріє ледь-ледь, а той погас.

Та в пам’яті усі непогасимі,

як з ликами святих іконостас.

Поставлю тим, хто відгорів, свічу,

а до живих теплом перелечу.

Можливо, хтось самотній порадіє

моєму слову, думі чи плечу.

Цей час уже не наш, мої брати.

І те, що нам судилось перейти,

лиш нашу пам’ять стягує петлею,

далеко від облуд і суєти.

***

Молилася душа у мерхлім безгомінні.

Гойдався Місяць під лампадами зірок.

І плакала роса на сивому камінні,

і вітер з-під гори гасив у травах крок.

Уже ж і та душа – пожеж потайних сховок –

стончилася на тінь у чорній бездні зла.

Їй так боліло все – хоч зачепись за сволок

чи в море вирушай без вірного весла.

Але душа таки стогнала у молитві,

прощення просячи за всі земні гріхи.

І з глибини небес, у сивий смерк повиті,

на клич її чудний спускалися птахи.

То янголи були, чи голуби покути,

чи проблиски зірок, що вимерли давно?

Молилася душа. Але її почути

було від Бога людям не дано.

ДАЛЬ

Все далі й далі даленіє даль,

огорнута у споминів вуаль.

Колись вона веселкою сіяла,

тепер її вигойдує печаль.

Колись вона цвіла, неначе мак,

моїм тривогам подавала знак.

Тепер, моїми зморена літами,

спить у пилюці сивій, як чумак.

Зійшли у невідь і мої воли.

Відклекотали в небесах орли.

Бодай би слід мій врізався косою

у пропади цупкої ковили.

А я ж за даллю гнався цілий вік,

і досвід полиновий душу пік,

бо все, що у душі духм’яно зріло,

змивав нещадно часу перетік.

Все далі даль манлива, як мана.

Щасливий буде той, кому вона

себе колись дозволить наздогнати

і світ замежний осягти сповна.

ЕЛЕГІЯ

З долини плинкої луна долина –

то з небом говорить земна далина.

Квилить ковила коливлива здаля,

як вітром пропахле жур-жур журавля.

Смарагдовий ліс шелестить крадькома.

Гроза випрягає загривок з ярма.

Та мовчки, незрушно над краєм води

сидять, як соми, три понурі діди.

Я буду четвертим, я їх наздогнав,

то я з далини їм луною стогнав

та тільки, глухі і змертвілі, вони

давно уросли в забуття бур’яни.

Я мовчки в кудлаті впаду моріжки

та й буду четвертим при плині ріки,

і сонячна вежа не звабить уже

в життя колотливе, де все вже чуже,

де навіть не чути, як ходить луна,

як з небом говорить земна далина.

ПРИ КУПАЛЬСЬКИХ ВОГНЯХ

Було те колись, коли босі ліси

бродили по розкошах срібних роси,

коли ведмеді толочили траву

і бджоли у дуплах цвіли наяву,

коли оживали поморщені пні

і грали загравно купальські вогні.

Було те колись, як немов не було.

Лишилось по всьому лише теребло.

І нам, що прийшли самовільно сюди,

лишилися тільки померхлі сліди

та смуток ведмежий з вольєрів, та ще

гнилуші води, що і нас протече.

Було те колись, як відбудемо й ми.

Купальські ж вогні золотими крильми

крилятимуть далі в поліських лісах,

і гойні дівчата на свіжих устах

цілунки нестимуть у сріблі роси,

забувши про наші лункі голоси.

Бо ми побули – і в ніщо відбули,

вогні загасивши в купині золи.

***

Десь там грози ходять цугом,

перегримлюють,

понад лугом перешугом

хмари здиблюють.

За хмарами вороними –

буйним цокотом.

А під ними, все під ними

трави покотом.

Житу мріється ожити

стиглим колосом,

сонцю – в поле покотити

світлим колесом.

А дівчатам сняться скачки

над багаттями

та вінки за слідом качки

між лататтями.

Із-під гроз веселка встала,

коливається.

На Івана, на Купала

все збувається.

ДВІ ВДОВИ

У срібнім інеї береза.

Ворона сонна на вершку

гойдається, мов нетвереза

вдова на битім большаку.

Ніщо їй світлий день і знада

тугого сонця на порі,

і лісу синя колонада

з гніздом обжитим при корі.

А у вдови своє, вдовине,

сухі знекровлює вуста:

ніяк душею не відлине

від одинокого хреста.

І в омертвінні сніговому

уже нікого не знайти,

хто зміг би і її на ньому,

як тінь усохлу, розп’ясти.

Жахтить на сонці срібний іній

і осипається, мов тлін,

на самоту двох чорних тіней

під вітру поминальний дзвін.

***

Тепер я там живу, де ще світанки сині,

де дні іще стоять, освячені теплом,

і вітерець леткий на сонячній лозині,

як я, іще хлопчам, гасає за селом.

Ще змалку марив я у небі небесами –

і ось вони тепер відкрилися мені

над жилами доріг, що в’ються між лісами,

над спогадів зелом у сивім тумані.

Туди, де я живу, не долетить наруга,

і заздрість, і олжа, гостріша від ножа.

Там сам собі я пан та туга ще за друга,

бо все-таки земля ця серцю не чужа.

Я ще на ній живу, там дотик її чути

у проблисках роси, у проростах трави.

І зцілює мене глибокий дух покути,

і з неба небеса кричать мені:

– Живи!

***

Прийшла пора прощань і простору у зиму,

що так забагрянів, немов горить душа,

і вирости вогню, і опадання диму

туди, де ти гуляв, як весняне лоша.

І пам’ять обірве усі боронні пута,

коли впаде листок із дальніх дивних крон,

і течія часу стрімка неперебута

знесе тебе у світ, де сторожем Харон.

Та поки що теплінь, і дозріва калина,

і покрадьки з небес гуляє зорепад.

Таки горить душа! Дорога журавлина

мене ховає в сад, де свій панує лад.

Минуле заірже, немов лоша минуще.

І стрепенеться даль, і листя зашумить.

І зрозумієш ти, що все, сьогодні суще,

на росяній зорі з тобою віддимить.

***

Темніють холодом прощань осінні води

у глибині душі й на синіх небесах.

Шурхоче листопад і на стежки, й на броди

в здичавілих моїх чернігівських лісах.

Вертаюся до них у марева осмути,

а пам’ять дріботить за мною, ніби пес,

шукаючи того, що вже не повернути

ні клекотом вітрів, ні покликом небес.

– Кому себе прожив? – я в осені питаю. –

Що залишу лісам, посивілим, як я?

Стікає вічний час од Ріпок до Китаю,

і хлюпотить мені холодна течія.

Вона змиває все, нещадна, необорна.

Та в глибині душі, як сонце, не згаса

чернігівських лісів правічна і соборна,

заслухана у час здичавіла краса.

МІСЯЧНА НІЧ

Був Місяць-перелин колючий і неповний,

та вже понад сніги до виморених трав

весняний вітру шум, прозорий і невловний,

із горніх берегів заклично долітав.

Пронизував мене, як пралисток торішній,

і забувався згин під трепетом зірок,

і в ярових ярах кипів туман долішній,

мов з безвісті спливав у вічний світ вінок.

А я себе питав:

– Чом вітрова осуга

уже не бадьорить ні душу, ні думки,

і друга вже нема, а є лиш тінь од друга,

що з Місяця летить на виблиски ріки?

Мовчала ніч мені. В снігах мовчали трави.

Усе, що відбуло, затуманила мла.

Та вітру шум хмільний під місячні заграви

комусь передавав жарінь мого тепла.

***

Втікав Дніпро під Любечем в луги,

міняючи кордонні береги.

Втікав під княжі кручі, що колись

тримали на собі праруську вись.

Міняв Дніпро і річище, і нурт,

бо він тут був господар, не манкурт.

Блукав Дніпро між двох старих держав,

а у траві самотній кінь іржав –

не знав, кому тепер належить він

і по чиїй землі так тужить дзвін…

Міняють ріки річища, коли

ми їм знічев’я болю завдали.

Коли себе підрубуєм до пня,

вони украдуть і луги, й коня.

***

Бори моїх пролітних днів,

чому ви так подаленіли,

чому вернутись не схотіли

на вечоровий клич вогнів?

Я біля них чекаю вас.

Багаття безвісти гогоче,

а понад ним крильми тріпоче

обпалений осінній час.

І пам’ять попелом спада,

мене єднає з далиною,

бори минулих днів луною

верта, а в серці – ні сліда.

***

Замріть, філософи й поети,

ти, душе, теж замри, коли

дебілізація планети

в дев’ятку вкочує голи.

І ти замри, народе сірий,

забитий в блуд і горілки.

Летять бездомно в смерклий ірій

твої змарновані віки.

***

Дні проминальні, поминальні,

неповертальні мревні дні

у спомини вглибають дальні,

немов у бір дрімучий пні.

Над ними мчать вітри осінні,

що колобродять у мені,

і все прожите – тільки тіні

хмарин пролітних на стерні.

Я сіяв – інші покосили,

як захід плавився в вогні.

Туди мені, туди щосили

дні доганяти на коні!

СПИНИЛАСЬ МИТЬ

На мить спинилась мить. На сивину

поглянула і полетіла далі.

А сонце налягало на педалі

і блиск велосипедної емалі

палив жорству старого полину.

Я бачив – небозвід старий димить,

і все моє життя попід димами,

розвіяне і грозами, й вітрами,

з останніх сил чіпляється до рами

і з сонцем доганяє втеклу мить,

якої не судилось зупинить.

***

Такої осені, як ця,

я пив росу з твого лиця

і нам шуміли трави.

І захід сонячно горів,

і дотикалися до брів

веселкові заграви.

Такої осені уже

ніякий час не встереже.

Та ходить тінь луною:

упасти б ще раз у траву

в вечірню пору вітрову

і впитися росою.

***

Немає тих, кого таки нема.

Харон упрів. Притоплена корма.

За веслами вода в ніщо сплива,

для тих, кого немає, нежива.

Важніє пам’ять думами про тих,

хто лиш у снах приходить золотих.

але не мовить жодного слівця

і не зітре сльозу з твого лиця.

Я б поламав Харонові весло,

аби у Стікс нікого не несло.

Але мені це Богом не дано,

бо й сам за ним пливу уже давно.

***

Леліє літо літепло у люлі,

гойдаючи на релях павутин.

Лінивий лин линяє у намулі,

луску лискучу згладжує за тин.

Сліпуче сонце стоячи дрімає

над озером, захованим у ліс.

І світ летить, але куди – не знає,

лиш пил гіркий ридає з-під коліс.

Кричу йому: – Спинися на хвилину!

Такого літа більш ніде нема…

А він мені із вітром:

– Я відлину,

бо тут іще чорніє знак ярма…

Лежить іще мій край, мов лин в намулі,

над ним чатують з вудками мужі.

Крізь літепло летять меткі зозулі,

відносять яйця в гніздища чужі.

РАЙДУГА НА ПОКРОВУ

Іржуть і грають хмари вороні.

Між них гарцює сонце на коні.

Пил золотий летить на жухле листя,

на тихі дні, згорілі у вогні.

Та від Десни прозориться прозор.

Мовчить старих громів захриплий хор.

І зводиться спасенно райдугою

манливий та мінливий омофор.

Кричать ліси схолоджені й поля,

де ні людини вже, ні журавля:

– Покрий нас, Матір Божа, від недолі,

бо стогне вже окрадена земля!..

А райдуга осіння так цвіте,

що мріється майбутнє золоте.

Іржуть і грають хмари попід сонцем,

а Україна все-таки росте.

***

Десь там, у тумані,

ходять лані, наче пані.

Сонця промені булані

на луги золототкані

пастися ідуть

і вітри осінні сиві

у роздоли коливливі

парами ведуть.

Десь там, на роздоллі,

береги моєї долі

вкутані в тумани кволі.

Сірий човен на приколі

рветься в небуття.

І коли б не пані лані,

загубилось би в тумані

все моє життя.

НІЖИН. ГРАФСЬКИЙ САД

Вже графи відійшли. Лишився Графський сад.

Там дід сидить на пні і смалить самосад.

І сизий дим тече за синій небозвід,

і мариться йому графині ніжний слід.

Колись, либонь, тому вже добрих двісті літ,

він кучером служив, возив її у світ,

він так її кохав у літа молоді,

але любов тримав, як огиря в гнузді.

Він так закам’янів, що і всесильний час

його не подолав, живим лишив для нас,

як пам’яті скрижаль на щастя і біду.

Тому він і сидить у Графському саду.

Ростуть доокіл пня новітні дерева.

Новітній час летить і листя обрива.

І в безвість відліта над дідом сизий дим,

де слід графині ліг повісьмом золотим.

ОСІННІЙ КУРНИК

Жовтіє осінь. Жухне днина гожа.

Литаври листя линуть в лунь лунку.

І півень зозулястий, як вельможа,

поважно походжає в курнику.

Його б до нас на осінь в президенти,

щоб крив курей, не рахував пеньки.

Йому б не треба навіть еполети

справляти за народні копійки.

Він возсідав би на крутому тині

і кукурікав, як належить, влад,

не підгрібав би кігтями святині,

украдені колись під листопад.

Та кожному своє. А жовтень жовкне.

Виразнішає осені печать.

Вельможа–півень у тумані мокне,

а кури спантеличені мовчать.

Автор: Олег Коцарев
Джерело: texty.org.ua

  1. читаччитач03-05-2013

    ,,,,,”усе під себе пазурями гріб”-це ж і про нашого місцевого олігомера

Leave a Reply