Нагорода за … вислужництво (Памфлет)

Solovchuk

У короткій біографічній довідці до свого роману “Барабський міст” (“Кобзар”, Львів, 2005) його автор Р. Соловчук не поминув згадати про одну із своїх нагород – “Золоте перо журналіста”. Що ж, нагорода є нагорода, кожен має право пишатися тим, на що спромігся в житті. Інша справа – хто давав ці нагороди і за які заслуги. От саме про ці “заслуги” і хотілося б поговорити. А щоб догодити авторові, то й жанр я обрав відповідний – памфлет. Роблю це не з любові до полум’яного памфлетиста, ім’я якого на сьогодні уже й призабулося в Україні. Просто, треба колись спробувати свої сили і в цьому жанрі. А раптом і мене нагородять – якщо не пером золотим, то бодай вдячністю за те, що був гранично чесним і справедливим.

…Та не тішмося, панове, –

Все міняється з роками,

Й солов’ї перебудови

Стануть знов соловчуками.

Жив би собі чоловік на світі, копирсався б у своїх паперах, заробляючи чесною працею на хліб насущний, та й очікував того моменту, коли проведуть тебе на пенсію і скажуть оте сакраментальне: “Досить, пане Романе, потрудилися – то й відпочиньте трохи!”. При такій небуденній оказії можна було б і розчулитися трохи, і сльозу скупеньку пустити, і навіть, вдарившись у груди моцно, попросити вибачення за все сподіяне, що пішло добрим людям на шкоду, а йому, себто авторові роману, на пожиток.

Отак, як перед Господом Богом на сповіді.

А вибачатися є за що, ой, є!.. Адже від того часу, як прислали його до Борислава на “укріплення партійної організації редакції”, води чимало спливло. І чистої, і каламутної, і просто словесної – воно ж теж водиця. З тією лише різницею, що справжня водиця десь –таки та й щезла, а словесна залишилась у підшивках газети та між палітурками книг, по яких допитливі діти вивчатимуть нашу минувшину, наше з вами життя-буття.

І не тільки вивчатимуть, а будуть співставляти та дошукуватися, де правда, а де й брехня клаповуха. І натраплять там на оті сумнозвісні “Пости імені Ярослава Галана”, на те “Світло проти темряви” та ще на різну дивовижу. І захочеться їм дізнатися, хто такі карпінські, леньківи, соловчуки. Чому вони так ненавиділи народ свій, борців за волю України та їхніх духовних провідників, обзиваючи їх душогубами, сокирниками і ще бозна-якими прізвиськами …

І хто пояснить їм, наївним, що під цими трьома прізвищами криється одна й та сама особа – Соловчук, журналіст за фахом і навіть трішки … письменник. Бо ж видав якийсь там роман та й до того пописував не лише памфлети у стилі свого патрона, а навіть новели, оповідання.

А що писав він з такою ненавистю до людей, то, бачите, дуже хотілося йому мати оту цяцю – галанівське “Золоте перо”. О, те перо, як і нав’язлива мрія прорватися на навчання до Вищої партійної школи (була колись така!), не одну нічку не давала йому спати.

Перо, правда, з часом вдалося здобути, а от до ВПШ не дотягли ноги – якась мара стала на перешкоді. А був то час тяжкий… Кого червоні кати не добили по сибірах чи у власній хаті, добивали свої перевертні та вовкулаки через “Пости Ярослава Галана”, строчили як не памфлетики, то доносики, аби не сидіти без діла.

Жанр цей Роман Іванович опанував ще в університеті. Добре опанував, що й обласні борзописці йому інколи заздрили. Та й було чого: ще, бачите, і пухом не поросло, а його вже направляють на укріплення якоїсь там партійної організації. Таку місію не кожному могли довірити, а йому, бач, довірили: не підведе. І справді, не встиг він навіть місця нагріти у Бориславі, як уже намітив собі перші жертви. Ними стали інвалід і в’язень сталінських концтаборів М. Луцький, вчительська сім’я Панівих, поважана у місті людина священик Михайло Мельник. Якщо першим двом запопадливий “галанівець” взявся інкримінувати “український буржуазний націоналізм”, то останнього він просто стероризував за справи церковні. І не тільки його, а й всю чесну громаду Тустанович.

Дійшло до того, що в справу мусив втрутитися секретар міського комітету партії з ідеології. Він викликав Соловчука до себе в кабінет і запропонував пом’якшити тон антирелігійних публікацій.

– Ти понімаєш, Романе, полегше з отим Мельником, полегше. А то відкличуть його і пришлють більш зубастого, тоді, понімаєш, і нам буде гірше…

Інша справа з тим, за ким тяглася шлейфом тінь “українського буржуазного націоналіста” або колишнього “бандерівця”. О, за такого ніхто в місті не наважиться заступитися – побоїться, аби не розділити з ним долю. І запопадливий “галанівець” користав з того вповні: поносив і паплюжив їх, як тільки міг і наскільки дозволяла йому буйна фантазія червоного вислужника.

Однією з перших жертв, на кого накинув хижим оком товариш Соловчук, був житель міста М. Луцький. Хвора, надламана людина, що перейшла пекельні кола сталінських ГУЛАГів і тепер сяк-так облаштувала своє нехитре життя. І треба ж було чоловікові десь роздобути малого вовчука і приручити його.

Довідався про це Роман Іванович і аж підскочив з радощів: кращої нагоди увійти в довір’я до колишнього повстанця годі шукати. “Напишу про цей випадок з вовком, – рішив тут же. – А сам попри це ще винюхаю щось”. Видно, тих фактів, що йому дали в “кума”, було малувато. І справді, в одному з номерів “Нафтовика Борислава” з’явилась така собі невинна замітка про дружбу людини з дикою звіриною. Чого тільки не буває в природі.

Але це в природі, а не між людьми. Бо вже через якийсь проміжок часу читачам газети було запропоновано велику статтю-публікацію того ж таки Соловчука під назвою “Мізантроп”. Із неї здивовані бориславці довідалися страшні речі. Виходило, що оцей неговіркий статечний чоловік, який часто з паличкою прогулюється по місту, – справжній людиноненависник, кат і душогуб. Що він, будучи колись охоронцем крайового провідника “Чорнія”, тільки те й робив, що “займався вишколом … отупілого зброду, вчив убивати, вішати, палити”.

“Скільки злочинів скоїли оунівці з банди “Чорнія”, – патетично, мало що не по-галанівськи, вигукує Р.Соловчук. – Куди не повзли вони гадюччями, всюди сіяли драконові зуби”. Оті “драконові зуби”, а ще “зброд”, “гадюччя”, ”виродки” переходять з одного соловчукового матеріалу до другого і так до безконечності. І переказувати їх нема сенсу – скрізь проглядає почерк кагебістського холуя, якого добре навчили прикривати підленьку душу вишиваною сорочкою.

Ба, цією сорочкою пан Соловчук любить і тепер похизуватися. І не тільки нею, а й своїм, даруйте, демократизмом. Час від часу в газеті, яку він нині курує як редактор, під заголовком “І простіть нам провини наші” з’являється щось на зразок прилюдного каяття. Але вдумайтесь у цей заголовок: провини “наші”, а не “його”. І в самому тексті тих “провин” майже не видно. Зате є жалісне скигління про те, як то було тяжко відстоювати чистоту української мови, як він, тоді ще бідний заступник редактора і секретар партійної організації водночас, мало не щотижня, потупивши носа, вислуховував нагінки своїх партійних наставників і хлібодавців.

Чи не ці партійні нагінки давали йому сили й снаги опльовувати й оббріхувати всіх і все, що не відповідало міркам “нового життя під зорею радянської влади”? Ось, наприклад, памфлет “Пан Іван в “оборонцях” /“Нафтовик Борислава” за 26. II. 1981/. Чуєте: памфлет, як у Ярослава Галана, його улюбленого патрона. А мовиться там про Івана Стебельського. Отого Стебельського з Мражниці, який, рятуючись від червоних сатрапів, опинився аж за океаном – у Сполучених Штатах Америки. Опинився не з доброї волі, хоч дуже боліла душа за рідним краєм, друзями. Пізніше пан Стебельський розповість про це у своїх книгах-спогадах. І не тільки розповість, а й повернеться живим на своє рідне Прикарпаття, стане меценатом. За його кошти буде відкрито у Бориславі першу за повоєнні роки українську гімназію, де здобуватимуть освіту діти простих трудівників, а не якісь там міфічні “куркульські” чи “попівські” синки.

Подібна метаморфоза станеться ще з одним персонажем викривальних соловчукових писань – Дмитром Куп’яком, який знайшов притулок аж у Канаді і який проявив себе там як справжній державний муж і патріот України. Сьогодні його книгу “Спогади нерозстріляного” можна знайти не в одній бібліотеці нашого міста. А як йому, на догоду бравим хлопцям з гебістського середовища, пробували інкримінувати різні “злочини”. Ось звіт того ж таки Соловчука “Катам прощення не буде”, опублікований під рубрикою “Пост імені Ярослава Галана ” в “Нафтовику Борислава” за 14 квітня 1983 року. Дозволю собі дещо зацитувати:

“Тільки презирство викликають в усіх чесних людей, а тим більше в молоді, оунівці, які під час війни і після неї скоїли тисячі й тисячі кривавих злочинів”. І далі: “Катування, вбивства, пограбування чесних радянських громадян – такий кривавий шлях оунівських бандитів ”.

Як бачите, і “злочини” вже пораховано, і виявлено, хто їх чинив, – усе до подробиць. Лише б у руки запопасти отих клятих катів та нелюдів і скомандувати: “Под стєнку!” Описуючи такі-от страхітливі сцени, автор навіть не пробує хоч сяк-так розібратися в ситуації, дошукатися правди. Тому в памфлеті про Стебельського пише: “…Побіля цього будинку /магазину Стебельського. – Авт./ щодня вели людей на смерть. Спочатку комуністів, комсомольців, активістів нового життя”. А трохи нижче: “Розстрілювали на цьому місці, де тепер виріс Палац урочистих подій” . Це писалося за десять років до розвалу Радянського Союзу. Та пройде час і виявиться, що будівля згаданого палацу “урочистих подій” стояла давно, ще при Польщі. І містилося там ніщо інше, а школа бурильників, так звана “Фанта”. За перших совєтів там була обладнана типова енкаведистська людобойня з колючою загорожею й недремними постовими. І водили сюди на смерть і муки не “комуністів, комсомольців та активістів нового життя”, а чесних українських патріотів, де їх під браву музику та гуркіт двигуна катували й розстрілювали.

Після відходу німецько–фашистських військ тут знову розмістився НКВД і далі творив свої чорні справи. Цього панові Романові чомусь не сказали послідовники “залізного Фелікса” . Тож і взявся він навздогад вимахувати пером войовничого “галанівця”, плутаючи правду з брехнею. І домахався до того, що вже у розряд “сокирників” та “душогубів” почали потрапляти зовсім невинні люди, ба навіть фронтовики, які і в очі не бачили отієї “бандерівщини”.

Так сталося, зокрема, з корінним жителем Мражниці /околиця Борислава/, фронтовиком, учасником оборони Ленінграда Є. Маличковичом. І йому, дякуючи Соловчуковій пильності та запопадливості, довелося скуштувати гіркої слави ”ворога народу” й ”оунівського душогуба” . Бігала потім його дружина по різних міськкомах та обкомах, доказуючи та переконуючи, що написане у газеті про її чоловіка – справжнісінька брехня, типовий наклеп…

Це, мушу нагадати, діялося у вісімдесятих роках минулого століття. А трапилося б таке десять – п’ятнадцять років раніше, що сталося б з цією родиною? І не лише з нею, а й з кожним, хто завдяки таким-от вислужникам-борзописцям потрапляв під пильне око НКВД? А там розмова була коротка: ворог народу, на білі ведмеді його! Чи задумувався коли – небудь над цим носій галанівського “Золотого пера” пан Соловчук?

Напевне, що ні…

Сьогодні в Романа Івановича творче свято: на книжкову поличку, поряд з творами улюбленого ним памфлетиста і плювальника та численними випусками “Посту імені Я.Галана”, до яких і він мав нагоду прикласти руку, лягла ще одна книга – історичний роман “Барабський міст”. Об’ємний, в твердих лискучих палітурках, з краєвидами старого Борислава. Це вже вам не войовнича публіцистика, а щось значно більше й вагоміше – художній витвір.

Над ним автор, як він сам зізнається, трудився довго й наполегливо. А тут, як на те, і події закрутилися колом: обіцяла жити довго стара червона імперія, а на її уламках утворилися нові, тепер уже справді незалежні держави. Довелось відмовитися від різних “грімниць”, що мали в первісному задумі прогуркотіти над Карпатами, сповіщаючи прихід “золотого вересня”.

Та залишалися ще “мужні” комуністи й комсомольці, оті, що баламутили голови неосвітенним бойкам або сиділи по тюрмах. Наперекір своїм галано-постівським переконанням, пан Соловчук і тут знайшов вихід: підсадив до них справжніх націоналістів. Чому б ні? І в тих, і в тих, мовляв, мета була одна – вільна Україна. Біда лише в тому, що йшли вони до неї різними шляхами.

Ой, неправду мовите, пане Романе. Не так воно було насправді, зовсім не так! Поки милі вашому серцю комуністи, хай навіть із середовища КПЗУ, ділили землю далекої Гренади /Згадаймо Свєтлова: “Я дом свой покинул, пошел воевать…”/, аби віддати її “крестьянам”, їхню, батьківську прийшли ділити непрохані “брати” зі Сходу. І поділили, як належить, і кров’ю людською скропили – густо-густо. Потім у своїх катівнях обладнали палаци урочистих подій, молодіжні студентські клуби, а на могилах закатованих заклали парки культури й відпочинку. На людських кістках заклали, аби ще й з мертвих познущатися.

І вам після цього відкривається губа казати про “одну мету ”?! Не лукавте хоч тепер, бо ніхто не повірить вашим заідеологізованим сентенціям та вигадкам, принесеним з учорашнього дня.

Навіть оті діти малі ! Так, так!

Євген Титикайло,

член Національної Спілки

письменників України

(“Мій Дрогобич”, №51, 22-28 грудня 2005 р.)

Тустань

Leave a Reply